Записав Володимир Катрушенко, Оттава ■ ІСТОРІЯ ■ №21, 2013-05-26
Здавалося, що теперішні незалежні держави – Польща та Україна – стали друзями. Проте в 70-ту річницю трагічних подій на Волині конфлікт розгорівся новим полум’ям. Його роздмухали в Польщі «кресов’яни», а в Україні – різні організації «еміґрантів» із Закерзоння. Але закінчиться «сезон» – і прийде нормальний стан.
Я належу до прихильників польсько-української співпраці ще з 1943 р., коли конфлікт якраз розвивався «спіраллю». Пізніше, на початку 1945 р., командир ІІ Воєнної округи УПА «Вороний» та обласний командир Львівської області «Золотар» вислали мене до Польщі. Вони мені роз’яснювали ситуацію так: Польща вже окупована совєтською армією і не має ніяких шансів на віднову передвоєнної Речі Посполитої, а треба буде боротися з СССР. Отже, АК буде схильна до співпраці з УПА. Я прибув саме в ту пору, коли зв’язався з куренем «Залізняка»: виявилося, що на Різдво загинув «Гармаш», повітовий ОУН Любачівського повіту. Я обійняв його пост і налагодив контакти навесні 1945 р. з польським підпіллям. Переговори ми провадили з представниками полковника Мар’яна Ґолембйовського, командира Інспекторату АК, який охоплював чотири повіти – Холмський, Грубешівський, Томашівський і Замойський. У той час більшовики вже арештували провід АК на Польщу і почалася реорганізація Армії крайової на «Волю і незалежність» (ВіН, пол. Wolność i Niezawisłość – ред.). Полковник М. Ґолембйовський став командиром на Люблинське воєвідство. З боку УПА з України прибув Ярослав Старух, який став головою Проводу Закерзонського краю. Він перебрав також керівництво переговорів з польським підпіллям. Я. Старух вислав мене на Холмщину, щоб я зв’язався з польським підпіллям, а також поінформував відділи ЗВО УПА «Львів» («Галайда», командир Куліш, «Кочовики», командир Штиль, і відділ під командуванням Шумського) про примирення з польським АК–ВіН. Тим часом з України прибув майор «Калина» (Юрій Лопатинський) і «Свєнтик» (Ярослав Левицький), які перебрали переговори з АК від імені Головного командування УПА. полк. М. Ґолембйовський, на жаль, не міг зв’язати їх з проводом АК–ВіН, бо цей провід фактично арештували більшовики.
У нас з поляками були нормальні відносини у всіх містечках Холмщини і Підляшшя. На території Польщі існувала подвійна влада – держави і польського підпілля. Засада діяла така: всі кривди, що були – їх треба стирати з пам’яті й починати гру з нової карти. Від південного Сяну аж до Білої-Підляської були нормальні відносини – торгівля, а також «чорний ринок», що доставляв для УПА обмундирування, зброю і боєприпаси з Польщі. Це завершилося також спільною збройною боротьбою УПА та АК. Така співпраця була у Вербковичах; був і спільний нічний наскок на повітове місто Грубешів, яким я мав честь командувати.
Я вважаю, що полк. Ґолембйовський і командування УПА дали початок гарній традиції польсько-української співпраці, яку треба продовжувати. Полковник Ґолембйовський після арешту боронив цю співпрацю навіть у люблинській тюрмі, хоч знав, що співпраця з УПА його обтяжує.
Він цієї співпраці не занехаяв також і пізніше, після здобуття Україною незалежності. Тоді ми домовилися, що зорганізуємо конференцію про співпрацю УПА і ВіН, зокрема про наступ на Грубешів. Тоді М. Ґолембйовський також нарікав, що частина комбатантів АК стоїть в опозиції до його намірів. На жаль, він помер – і конференція не відбулася.
Співпраця АК з німцями і більшовиками – це зовсім інша справа. Польський Тимчасовий уряд у Лондоні опрацював план визволення Польщі під назвою «Буря». Визволення Волині було призначене 27-й Дивізії АК. Ця дивізія організована з відділів АК з Польщі (може, 20%), з кількох відділів самооборони з Волині (може, 20%) і дезертирів з польської поліції, котрі були на німецькій службі (понад 50%). Совєтський фронт наближався до Бугу, так що один совєтський полк встиг з’єднатися з 27-ю Дивізією АК. Але найважливіша допомога прийшла з Полісся й Білорусі – 1-ша Дивізія совєтського підпілля («ковпаківців») під командуванням Петра Вершигори, разом з 27-ю Дивізією АК вони розгромили «Січ» (УПА), яка базувалася під ВолодимиромВолинським. Скупчення Армії крайової і совєтських партизанів у Білгорайській пущі (понад 15 тис. вояків) спричинило терор АК на Холмщині і прилеглих повітах Галичини, бо йшлося про чищення терену від ОУН та УПА до Бугу і до Львова. Проте німці втримали Ковель, Горохів і Броди, а далі оточили 27-му Дивізію та почали її погром. Дивізія Вершигори вимкнулася з оточення, не боронила АК, а відійшла за Віслу. Після кількох днів 27-ма Дивізія АК прорвалася на Полісся, там перейшла совєтський фронт, де була роззброєна. Польських офіцерів і патріотів дивізії арештувало НКВД, а решту вояків залучили в комуністичне Військо польське. Так закінчилося «визволення Волині» за планом польського Тимчасового уряду в Лондоні.
Микола Лебедь стратив контроль [над ОУН – ред.]. Так було, бо ще перед ІІІ Конференцією ОУН Роман Шухевич та інші перебрали керівництво. Замість одного вибрано трьох: це були голова Р. Шухевич, Дмитро Маївський, якийсь час Зиновій Матла, а потім представник Волині – Ростислав Волошин. Вони створили бюро, яке на найближчій конференції було офіційно формалізоване як Бюро Проводу ОУН. М. Лебедь не мав відношення до Служби безпеки УПА, бо її головою був Михайло Арсенич. Під керівництвом Бюро Проводу ОУН Лебедь займався закордонною політикою. До речі, він вів переговори з поляками і з Армією крайовою ще тоді, а також як і міністр української Головної визвольної ради. Він заснував корпорацію «Пролог», «Сучасність», інші видавництва, займався дисидентським рухом в Україні. Лебедя я знав особисто, коли заснував видавництво «Літопис УПА» 1975 р. Він відразу включився в це видавництво і запропонував свій архів. Фактично майже 30 томів «Літопису УПА» – це були передруки з його архіву. Матеріали, що «смерділи» (були пов’язані з НКВД) – він тримав у себе і до них не було доступу. Виглядало це так, що ці архіви пропали, але виявилося, що його дочка передала їх до Гарвардського університету. Тепер архіви «Літопису УПА» опрацьовані, я їх переказав у Київ, до Центрального державного архіву. Частина копій з цього архіву була передана також професорові Потічному, в Гамільтон (Канада).
Але такий був час. Я би сказав, що українська публіцистика, будучи під великим впливом Дмитра Донцова, властиво висвітлювала цей братовбивчий конфлікт як таку «гайдамацьку традицію». І не лише ОУН, а й усі українські засоби, які писали на цю тему. Вони й підготували ґрунт для цього… Коли створювалося українське підпілля, то не в кожному місці люди потрапляли під керівництво ОУН, кожен сам по собі розв’язував «українське питання» – як знав.
