Ярослав Бакаляр ■ ПОГЛЯДИ ■ №17, 2017-04-23
У червні 1947 р. я пас корови на пасовищі в моєму селі Жапалові Ярославського повіту. Прибігла мама і говорить, що треба забирати корови, бо мусимо виїжджати в незнане. Приготували все, поклали на віз і вирушили в дорогу. Через 20 км ми переночували в одному селі, а на другий день поїхали до Пшеворська. Мали молодого коня. По дорозі, коли поїзд затримувався, я збирав траву і годував його. Нас в родині було троє – я з мамою і 80-літня бабуся. Нас 1946 р. розлучили. Дідо, дві тітки і стрико поїхали в Україну, а ми лишилися, бо один мешканець сподобав собі мою маму і попросив, щоб ми в Україну не їхали. А 1947 р. не було вже рятунку – вивозили всіх. У Пшеворську підійшли до нас два убовці і хотіли маму забрати, але я тримав її за руки. Убовець наставив пістолет і маму забрали. Ми з бабусею поїхали спочатку до Кентшина, а пізніше до Святої Ліпки. Там, 2 км далі, поселилися в понімецькому фільварку. Я весь час плакав і як бачив на шосі якусь жінку, то біг і думав, що може то моя мама.
У тій місцевості я ходив до людей збирати картоплю і діставав за це мішок. Через півроку приїхав до нас вуйко Василь Читирбок і забрав нас до себе у село Чарнівку Видмінської ґміни. То було дуже далеко – десь із 80 км. Бабця сіла на віз, а для мене не було місця, тому я цілий час ішов пішки, поганяючи коня. Коли прийшли до Чарнівки, то я хіба два дні спав.
Було оголошення в газеті, що військо потребує молодих хлопців до науки в оркестрі. Я зголосився, дириґент послухав мене і прийняв до оркестру. Я думав, що буду вчитися грати на трубі, пузоні чи саксофоні, а вони призначили мене грати на тенорі, на якому я не грав мелодію, а лише басував. Мені це не подобалося, я втік з війська і поїхав до Варшави, де на той час праці було багато. Я часто змінював місце, бо боявся, що мене відшукають.
Мама дістала вирок 10 років за співпрацю з Українською повстанською армією, вона в партизанці не була, тільки давала їм їсти, але у зв’язку з тим, що була українкою, її й засудили. Перебувала у Фромборку. Я часто їздив до неї. Була амністія, і через 6 років мама повернулась. Коли я довідався про це, залишив працю, дівчину і вернувся до Чарнівки. Там мешкали півроку, а пізніше мама купила господарство в Мазухівці Видмінської ґміни. Там ми жили кілька років. У мене був важкий період і я їздив до праці в повітовій раді в Ґіжицьку (був керівником реферату тваринної продукції). Вчився також заочно в Кортові у Сільськогосподарській академії. Через 5 років закінчив школу, отримав звання інженера, а пізніше – магістра.
Ходив до музичної школи в Ґіжицьку (1992 р.), грав на акордеоні, а 29.03.1993 р. закінчив навчання в музичній студії у Видмінах. Цілий час моїм вчителем був Генрик Гервель. У Видмінах на закінчення школи я заграв «Полонез Огінського», який так сподобався пані візитатор з Ольштина, що запропонувала мені поїхати на курс у Варшаві. Я не скористався нагодою, бо в той час навчав дітей у рільничій школі в Гавликах-Великих. За свою діяльність дістав багато нагород – Бронзовий хрест заслуги, срібну відзнаку «Zasłużony dla Warmii i Mazur» Польського товариства конярів, бронзову відзнаку Польського товариства хорів та оркестр.
Я 14 років співав у хорі «Журавлі». У той час, коли я навчався, будував також власний дім. До Ґіжицька 1978 р. приїхала колишня солістка «Соколів» Евгенія Музика, от і ми разом створили новий ансамбль.
Нас охрестили «Каннами». «Канни» існували 12 років і заграли під час 132 забав та 65 весіль. ■
