Сорок років пролетіло…

Павло ЛозаПОДІЇ2012-08-25

{mosimage}

Історичний список репрезентативного хору Об’єднання українців у Польщі “Журавлі” нараховує понад дві сотні прізвищ. Нині на репетиції і концерти приїжджає понад 50 його членів. лише цього року – коли хор святкує своє сорокаліття – у його ряди прийшло 10 нових осіб.

Як у минулому, так і тепер, вони “злітаються” раз на місяць, щоб спільно тренуватися, вивчати нові твори. Надалі, як і колись, виступають сім’ї, бо й сьогодні можна побачити, що в хорі співає батько з сином чи навіть двома своїми нащадками. Але чи хор, який постав 1972 р., сьогодні такий самий і чи далі виконує таку саму функцію, як давніше?
З минулого
Ще перед першою репетицією хору Ярослав Полянський орієнтувався, хто вміє співати, – адже мав нагоду хористів чути в інших ансамблях. На першу репетицію, яку проведено у Сьрудборові в лютому 1972 р., приїхало 35 осіб.
З часом склад хору доповнювався, проте, як загадують колишні “журавлі”, ротація була досить великою.
– По-різному бувало з приходом до хору. Хтось був на концерті, сподобалося йому – і вирішував спробувати. Комусь здавалося, що ось він прийде поспівати – і все буде гаразд, а співати в такому аматорському хорі – то величезна праця, бо треба бути дисциплінованим: коли перед концертом організовано, наприклад, два дні табору, то треба було кинути свої обов’язки, роботу – і їхати. Принцип такий: якщо когось не було три рази на репетиції чи таборах, які могли тривати кілька днів, то говорилося такій людині “прощай”.

Необхідно бути ентузіастом української пісні, любити це, а ще й мати почуття обов’язку. Я протягом дванадцяти років, може, один чи два рази не був на репетиції, – зізнається перемишлянин Андрій Чорний, колишній хорист.
Головне було: відпроситися з роботи. Але це не всім постійно вдавалося. Тому дехто був на кількох репетиціях, а потім або сам відходив, або йому дякували.
– Я це переживав, немовби йшов до війська, це був якийсь такий момент мобілізації. Вважалося, що ми є членами національного хору. Люди підпорядковували свою кар’єру до участі в “Журавлях”. Пригадую Льоню Горбачика з Перемишля, який за кожним виїздом на концерт змінював роботу. Бо коли його не відпускали з роботи, він сам звільнявся – і після повороту з репетиції шукав нової, – розказує колишній “журавель” Іван Олійник з Лігниці.
Загалом, розмовляючи з колишніми хористами, я зрозумів: колись був більш спонтанний підхід до співу, кожен вважав це внутрішньою потребою та обов’язком. Проте це був інший час, не були важливі кошти, легше було відпроситися на роботі.

Потреба, пригода, традиція?
У минулому людям потрібне було передусім спілкування. Колишні хористи згадують, як стискалися, цілувалися, а коли прощалися – то немовби назавжди: перебування серед “журавлів” було для них важливим. Може, причина в тому, що багато з них мало позаду спогади воєнного чи післявоєнного періоду, і саме на репетиціях мали змогу говорити між собою про ті часи. Сьогодні цього вже немає, бо й нема хориста, який пам’ятав би це лихоліття. То що ж підштовхує сьогодні молодих українців прийти до хору?
– Я змалечку пам’ятаю, що в мене вдома слухали на магнітофоні “Журавлів”. Сьогодні ми потрібні самим нам, щоб відтворювати те, що забулося. Шкода лише, що нині мусить бути це вже загальнопольський хор – щоб він існував у такому вигляді і нараховував стільки людей, бо тепер треба нам з’їхатися з усієї Польщі. Думаю, колись, певно, вистачило б з’їхатися людям з одного воєвідства чи реґіону, щоб утворити такий хор, як “Журавлі”. Стільки нас тоді було, – твердить Богдан Юрчишин із Сянока.
Нерідко молодь потрапляє до хору з інших причин. Буває, до співу в “Журавлях” дітей намовляють батьки:
– Батьки заохочували піти, бо це – такий хор, що відомий усім українцям у Польщі, він престижний. Може, я в хорі й недовго, щойно півроку, але тішуся, що послухав батьків, – зізнається Гриць Мілян з Ольштина.
Інші на першу репетицію попали, бо отримали запрошення від дириґента, ще інші мали нагоду побувати на концерті хору при нагоді, наприклад, Фестивалів церковної музики чи Фестивалів української культури:
– Як би це пафосно не звучало, я завжди був зачарований співом “Журавлів”, завжди хотів і мріяв співати в хорі. Коли був ще дитиною, мав із десять чи дванадцять років, пригадую концерт “Журавлів”, який був тоді для мене чимось дивовижним. А що запропонував мені співати в “Журавлях” теперішній дириґент, то це насправді було приємне. Звичайно, я сам соромився підійти й сказати, що радо співатиму в хорі, а друге – відраджували батьки. Я не питав чому, але додумуюся: як відомо, на першому місці повинно бути навчання, а не спів, – розказує Петро Вуєк з Перемишля.
Проте є також випадки, де це вже виникало з сімейної традиції:
– Я змалку знав, що батько їздить співати в хорі. Пізніше бачив виступи “Журавлів”, то й уже мріяв співати. Звичайно, коли концерт відбувався в реґіоні, то ми їздили сім’єю. Сьогодні ми співаємо разом з батьком, братом та двоюрідним братом, ще й в тому самому голосі. З другого боку, це нагода зустрітися всім нам раз на місяць, – розповідає Ігор Сулим з Дзежґоня.

Зміна й місія
Якщо подивимося на сьогоднішній репертуар хору чи програму, зауважимо: кожен дириґент вводив і вводить щось нове, проте здебільшого вони продовжували працю Ярослава Полянського, а до деяких творів навіть повертаються. Буває й так, що дехто співає сорок років – і, можна сказати, вони вже “в каноні” журавлиного репертуару. Коли поглянути на сьогоднішній склад хору, він, порівнюючи з минулим, напевно помолодів. І хоч уже нема такої ситуації, як давніше, коли на репетиціях були присутні три покоління, то надалі сьогодні лишився принцип: усі “запанібрата”, звертаються по імені. Передусім старшим важливо бути серед молодих.
– З самого початку я ділив приватне життя з участю в цьому колективі наполовину. Але жодні гроші не замінять того, що чуєш у хорі. А якщо є стільки молодих, як нині, то тим більше хочеш бути серед них, – горить Іван Падух з Білого Бору.
Здається, перша зміна “сеньйорів на молодих” наступила на початку 90-х років, чергова – під кінець 90-х, а остання – уже в новому тисячолітті: зі самого Перемишля 2003 р. записалося біля дев’яти нових хористів. Звичайно, такі “хвилі” вступів до хору можна пов’язати зі зміною дириґентів: з приходом чергових міняється спосіб праці. Проте сьогодні замилування серед молодих хористів до співу може вже бути інше, ніж колись, коли вдома співали більше.
– Тепер вже мало співається по хатах. Тому не всі мають добрий вокальний голос, але впливає на це й інший факт. Коли хорист співає лише на репетиції “Журавлів”, а не є членом іншого хору, навіть церковного, то такий хорист радше “не оспівається”, – вважає Павло Любович з Перемишля.
Коли я розмовляв з молодими, вони часто підкреслювали, що співання в цьому хорі збагачує їхню свідомість. Це дає їм можливість плекати мову, культуру, спів – саме в хорі все це поєднується в цілість. Крім того, співаючи в “Журавлях”, юнаки мають можливість зіткнутися з класичною та духовною українською музикою. Важливо, що сьогодні молодь не вважає спів у хорі примусовим.
– Звичайно, мушу пожертвувати якісь “довгі вікенди”, вихідні чи святкові дні, проте не співаємо тут примусово, а тим більше не робимо цього з нехіттю, – зазначає Андрій Костик з Ґданська.
І хоч підхід до співу в хорі – інший, ніж колись, то вплив на це має час.
Сьогодні це вже “50 на 50” – молоді приїжджають через почуття сентименту, а трохи й відчуваючи місію.
– Відомо, що найкраще смакує заборонене яблуко, і раніше ми діяли за таким принципом. Як відомо, Служба безпеки за нами слідкувала, то й підхід був іншим, – стверджує Арко Слойка з Білого Бору.
Проте сьогодні змінився й сам глядач. Колись ним було покоління, яке пам’ятало рідні землі: приїжджали возами, велосипедами, поїздами, щоб почути українську пісню, а по концерті кожний підходив, щоб подати хористові руку. Цього сьогодні вже напевно нема. То чи хор ще сьогодні потрібний?
– Думаю, люди приходять на наші концерти, бо для когось ми відтворюємо минувшину. Можливо, старше покоління через нашу пісню повертається до себе – десь у гори чи в інше місце, з якого їх виселили. Натомість для мого покоління і молодших хор виконує вже іншу, хоч не менш важливу функцію. Він потрібний тому, що сьогодні саме через пісню чи спів ми, молоді, ідентифікуємося з нашим народом, – міркує Б. Юрчишин.

“Наше слово” №35, 26 cерпня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*