Василь ГуменюкРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№22, 2013-06-02

Ольга Коваль-Вовк, Надсяння – моя гордість та біль. Львів: Галицька видавнича спілка, 2012, 84 с.

Історія – не власність короля…
Петро Шкраб’юк

Побачила світ дуже симпатично оформлена книжечка «Надсяння – моя гордість та біль». Це спогади Ольги Коваль-Вовк (8 квітня 1923 – 26 квітня 2005), видані власним коштом дочки авторки Олександри (Лесі), яка проживає у Львові.
Ольга Коваль народилася і до 1945 р. проживала в м. Радимні Ярославського повіту. Буревії ІІ Світової війни та пов’язані з нею наслідки перекроювання державних кордонів і депортацій не оминули ні її самої, ні її родини (як і, зрештою, переважної більшості українського населення т.зв. «Закерзоння»), але чаша долі, яку довелося випити цій мужній жінці, хай омине всіх людей! Вихована в національно свідомому дусі, учасниця визвольної боротьби під псевдонімом «Ластівка», О. Коваль, звідавши всіх можливих і неможливих наруг комуністичної влади Польщі та СРСР, до останньої хвилини свого земного життя залишалася привітною й доброзичливою, хоч мала всі підстави ненавидіти оточення, яке ворожо ставилося до неї і завдало їй стільки болю. І за що? Тож за любов до рідного, пошану до історії й культури України, рідної пісні, звичаїв предків… Хіба це злочин? Гай-гай…
Спогади – річ завжди певною мірою суб’єктивна, але в цій книжечці авторка зводить до мінімуму неминуче в таких випадках ego. Основна увага у спогадах відведена життю українського населення Радимна, тут багато світлин зі знакових подій, років навчання в Ярославській торговельній школі, причому більшість з них містить вичерпну інформацію про зафіксованих там людей: отож багато хто з уродженців Радимна має змогу відшукати своїх рідних, близьких і знайомих.

У Радянському Союзі, куди О. Коваль разом з чоловіком Володимиром Вовком примусово переселено наприкінці 1945 р., найбільшим злочином українця вважали національну свідомість і помисли про незалежність. Такий «злочин» мав спеціальний термін – «буржуазний націоналізм», а мінімальна кримінальна відповідальність за нього передбачала 10 років таборів – здебільшого сибірських, рідше – у Казахстані, плюс до того тавро на родину – «вороги народу» з подальшим існуванням (життям це назвати важко) під недремним «оком» спецслужб. Ось цитата з книжки: «Вже потім, як заарештували мого чоловіка, я змушена була поселитись у своєї мами в с. Верхня Білка. Там під час обшуків моя мама прив’язувала альбом (з фотографіями – В.Г.) собі на живіт і таким чином він зберігся до сьогодні».
В. Вовка заарештували 13 грудня 1949 р., майже рік тримали під слідством, а 18 жовтня 1950 р. «впаяли» стандартних 10 років тюрми. На сім довгих років Ольга стала «вдовою при живому чоловікові», маючи на руках дві малолітні дочки і тавро «дружини буржуазного націоналіста» (одним з пунктів звинувачення була приналежність В. Вовка до товариства «Просвіта» в передвоєнний період).
Ольжиного чоловіка звільнили достроково 1956 р. (після ХХ З’їзду Компартії), але тримали «під ковпаком», абсолютно блокуючи можливість самореалізації. А був В. Вовк талановитим художником, різьбарем і графіком, у чому читачі переконаються з кольорових ілюстрацій, поміщених на останніх сторінках «Надсяння…». Морально-психологічний тиск спричинив передчасну смерть – він помер у віці 69 років, і Ольга стала де-факто вдовою. Але не озлобилася на цей світ – швидше навпаки: всі, хто її знав, пам’ятають завжди усміхненою, готовою прийти з посильною допомогою. Особливо землякам з Радимна і всім із «Закерзоння», яких розшукувала по всій Україні, старанно нотуючи свідчення й документи. Мамину справу продовжує п. Леся Вовк, яка мріє налагодити зв’язки з вихідцями з Радимна і просить у цій справі телефонувати їй: +38 032 234 48 63 (стаціонарний) або +38 096 239 09 50 (мобільний).
Зі свого боку смію запевнити, що спомини О. Коваль-Вовк конче треба прочитати не лише «закерзонцям», але й якомога більшій кількості українців – для усвідомлення Шевченкового: не лише «хто ми, що ми, і чиї ми діти», але й «ким і за що закуті» (були) й утвердження простої істини – «допоки гідність нас не полишила, допоки не загине й наш народ!» (Борис Мозолевський). Адже без власної держави талановиті особистості – а ними поза всяким сумнівом були і авторка спогадів, і її чоловік – приречені на животіння, якщо навіть не на пряме знищення завойовниками. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*