Ярослав Присташ ■ КУЛЬТУРА ■ №10, 2015-03-08

Розмова з художником, роботи якого виставляються у Варшаві, а у травні будуть у Кракові

Ярослав Присташ: Розкажіть, будь ласка, про своє життя.
Іван Марчук: Я народився у прекрасному райському селі Москалівка на Тернопільщині. Хати не було видно, вона потопала у квітах, а коло хати – вишневий сад. Біда, звичайно, була чорна, але діти цього не помічали. Я був страшенно збитковий і дуже затятий, але щодо навчання, то був перший. Так само воно перенеслося і на студентство та дорослі роки.

Звідки взялося Ваше зацікавлення мистецтвом?
Почалося, коли я ще до школи не ходив. Малював при допомозі квітів. Якщо мені потрібний був червоний колір, брав червону квітку і витискав з неї червоний сік. Це натуральна акварель. Я пам’ятаю, як намалював український прапорець. Тоді я лише почав ходити до школи. У 5-6 класі я вже так малював, що вчителі звернули на це увагу і страшно мене «мордували». У 6 класі є урок ботаніки, а в 7 класі – зоології. Малювання оцих маленьких розрізів під мікроскопом, а в зоології – жабок, мене просто замучило. Згодом я отримав акварелі і кольорові олівці, а також аркуш паперу форматом 40 х 50. Намалював тоді портрет Шевченка. Пішов він на виставку в район. То вже був такий успіх і радість, що в селі художник появився. А я не знав, з чого починати. Коли я складав іспити, то ледь їх здав. Там треба було намалювати звичайний глечик, а я ніколи не малював з натури. Ніхто мене не вчив, не підказував. Коли я вступив до Львівського училища прикладного мистецтва, це був найщасливіший день у моєму житті. Я тоді «гриз» усе. Не знаю, скільки було таланту, але праці було багато.

У 50-х роках все було насичене соцреалізмом. Чи Ви вміли це відсіяти?
Я тоді думав, що художник – це той, що вміє намалювати все, що він бачить. В училищі 5 років я був подвижником. У той час, коли я вже закінчував, появилися нові хлопці, вихованці львівського інституту. Карло Звіринський прийшов під кінець мого навчання в училищі і почав мене дуже делікатно руйнувати. Він був досить добре обізнаний із сучасним мистецтвом. Проте я не дуже це сприймав. Через кілька років, коли я вступив в інститут, він насів на мене серйозно і сказав: «Я знаю, що ви на мене ображені, але я просто не міг по-іншому». Під час навчання в інституті ми часто бували в нього вдома. Він мав групу своїх людей і «ламав через коліно» все, чого ми вчилися в інституті. Десь на ІV курсі я вперше побачив його абстракцію. Тоді це була крамола. Під кінець інституту я вже був дуже зрушений з місця.

Коли Ви стали свідомим художником і випрацювали свій стиль?
Я 1965 р. закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва і переїхав до Києва. Сказавши: «Я єсм», почав малювати, сам не знаючи що. Я почав себе шукати. Хотів знати, яким я вже є і яким хочу бути. Головне, щоб ні на кого не бути подібним.

Малювали інстинктивно?
Абсолютно інстинктивно. Я тішився, що ніхто наді мною не стоїть, не підказує. Я просто малював, і це мене тішило. Міг писати прекрасні портрети, пейзажі, натюрморти, так, як всі. Я спішив швидко себе міняти.

Що було переломним моментом у Вашому житті? Справа Синявського і Даніеля?
Це не вплинуло на моє мистецтво, це вплинуло тільки на мою ізоляцію. Я мав дуже добрих друзів-фізиків, серед них Юрій Цехмістренко. Ми належали до такої богеми вільнодумців. Я не раз у них ночував. Там збиралися також поети, музиканти. Я жив за своїм режимом: о 10 годині я йшов у другу кімнату і лягав у них же спати. А вони цілу ніч сиділи, говорили. Я ж мав залізний режим. Але вріс, як у родину. Тут раптом піднімається питання Синявського. Хтось написав того листа. Почали збирати підписи. Дають і мені. Раз добрі друзі дають… Я навіть не уявляв, що будуть такі двадцятирічні наслідки для моєї кар’єри.

А перед тим помічали Ваше мистецтво?
У Києві знали, бо пішла усна пошта. Я показував свої роботи. Один прийде, а десять знають. У 1965–66 рр. я вже мав трохи робіт. Приїхала Софія Караффа-Корбут. Я перед нею розкидаю ці картинки, зроблені тушшю. А вона дуже вразлива – подивилась на них, сказала: «Ой!» і вийшла. Перепочила трохи і знову прийшла. Знову хапається за серце. Поїхала до Львова і каже: «З нашим Іваном щось робиться, кудись його заносить». Уже була оцінка, що щось не те роблю. А я хотів робити те, чого не знав.

Ці роботи збереглися?
Дещо збереглося в сина на фотографіях, як сірникова коробочка, як знак, що я робив. Збереглося і пару ориґіналів. Одну картину я намалював на фользі. У мене на роботі була друкарня. Я подивився, як один за одним падають мої твори, і взявся за голову. Сотня за секунду. Я все роздав. Навіть ориґінал не зберігся. Я зненавидів це.
Вечорами я малював живопис. Уже 1973 р. появилися мої серйозні роботи на тему «Голос моєї душі».

Вам закидали також націоналізм…
Я приїхав зі Львова і говорив українською мовою. Це вже достатньо було, щоб повісити на мене націоналізм. Тим паче, що й малюю не так. Проте за живопис мене не чіпали, схопили відразу за націоналізм, хоч не говорили про це. Горбачов розпитував: «Який антирежимний код криється в його малюнках? Що там зашифровано?» І викликали мене.

А що було зашифроване?
Що там було зашифроване, я й сам не знаю. Я нічого не видумував, воно само мені являлося. Мені закидали, що мої картини песимістичні, сірі. Вони сірі не тому, що песимістичні, а тому, що я не знав, що роблю. І звідки воно йшло, я не знав. Потім я сам довго думав, як назвати картини та як їх для себе усвідомити і прийняти.

Чи це був такий творчий екстаз і рука сама ходила?
Рука сама ходила, і я не знав, що з-під неї вийде. Маю людей (на картинах – Я. П.), але не знаю, що то за люди. Я оглядав різні предмети, одне з другим в’язалося і виходило закінчення – створений світ, тема, композиція. І потім усі ламають голову, що це таке. Мистецтвознавці не мають ключа до мене.

А Ви маєте ключ?
Якби я мав ключ, я вже не малював би. Я би заспокоївся. Це твориться підсвідомо. Коли я роблю пейзаж, знаю, яку погоду роблю, який сезон, яку дати колористику, який настрій. Усе це я знаю. Це чисте ремесло. Знаю, як можу це реалізувати і якими засобами.

Як виник стиль «пльонтанізм»?
У листопаді я був у будинку творчості в Седневі на Чернігівщині. Вперше у Седнево я поїхав 1982 р. з творчою групою. Там гай, яр весь зарослий. Я подивився, а на фоні неба – голі дерева. Мене це просто вразило. Це таке мереживо. Я почав думати, як це зробити. Думав і придумав. Я вчився на кераміці і керамічна технологія допомогла мені. Я знайшов варіанти, як це робити. Ніхто не бачив, як це робиться. А я плету, сную свою лінію. Там кілометри, поки не з’явиться сонце, не заплететься сніг, не засяють дерева під сонцем і місяцем, і поки не засвітиться хатка.
Була тільки одна така фарба, яка підходила під цю технологію. Виробляли її в Ленінграді. Від Австралії, Канади аж до Парижа, де я бував, не знаходив таких фарб. Я не малював тоді пейзажів. Пробував акрилом в Нью-Йорку, зробив пару робіт, але фарба зовсім не та. Я відклав це і не малював пейзажів.

Розкажіть про той епізод, як Ви малювали Шевченка.
Шевченкові я присвятив 1983 р. У Києві до мене прийшли візитери – художники від спілки художників, але як чиновники, голова, парторг спілки, ще хтось. Ногою двері відкривав парторг. Почав глумитися над моєю Шевченкіаною. І все. Як корова язиком злизала. Від мене відірвали Шевченка, як від мами дитя. І вже ніякою силою я не міг вернутися до нього. Я хотів 100 робіт зробити. А вони: «Шевченко не такий! Що ви робите?» Я дуже чутливий та емоційно ранимий. Закинув Шевченка і почав другу пісню.
Дурний був, що я їх за мільярд купонів продав. Просто хотів, щоб вони мали десь притулок. Я думав, що цей музей – то порядна інстанція. А це був бардак. Зараз його переробили і картини лежать у фондах. Тільки чотири картини висять на експозиції. А було 42. Дві з них має центральний київський музей.

Що спонукало Вас до еміґрації?
Мене 20 років забороняли. Від 1975 р. я мріяв виїхати, бо знав, що тут не виживу. Думав про це до 1980 р., але був нерішучий. Потім сказали мені: «Іване! Не насилуй свою долю». Я відповів: «Добре. Прийде час, коли буде можна, я тоді й поїду».

На еміґрації Ви жили з продажі картин?
Так, тільки з картин. Перша виставка була в Сіднеї, і я міг би в Києві купити 3–4 квартири. Тоді квартира була по 5 тис. доларів. А я собі казав, що ніколи не вернуся, мені не треба. Лишив гроші в Сіднеї, трохи взяв до Канади. Мені пані Шухевич каже в Сіднеї: «Тобі в Австралії тепло, у Канаді буде холодніше, а в Америці ще холодніше». В Австралії українці приймали мене дуже тепло. Купували картини дуже дешево, я думав, що то гроші – 300 доларів за картину. Це ж які я картини з Києва привіз! Зараз вони по 20 тис. доларів. Ґалерист у Сіднеї половину моєї виставки продав і каже: «Я давно шукав такого художника». Він ще говорив, що коли б я залишився, то через 3–4 роки був би художником № 1.
Я поїхав у Торонто. Сам чотири місяці робив нову виставку. Зробив 26 картин. Приношу в українську ґалерею. Пан Шафранюк з Тернопільщини питає про ціни. А я вже знаю, в Австралії зафіксували, і цей ґалерист казав: «Якщо ти будеш продавати одному по 100, а другому по 10, то тебе жодна ґалерея не візьме». Я назвав ціни, а п. Шафранюк: «У нас ще цін таких не було!» Я йому: «Але у вас ще таких картин не було». От, правильно п. Шухевич казала, що буде холодніше. Мої картини дуже ішли в австралійські ґалереї, але не серед українців Австралії. А в Торонто купили два пейзажі і дві акварелі стандартні. Я вже задоволений, а Шафранюк каже: «Маестро, дайте вигідні ціни, і я всі картини купую для нашої галереї». Я відповів, що вже маю замовлення українського музею в Нью-Йорку. Вже виставку чекають, і я не встигну нових картин зробити.
Я приїжджаю в Нью-Йорк, привожу картини. Ще 1988 р. з Нью-Йорка до Києва приїжджав Гінзбург закуповувати в мене картини. Я бачу, що виходу Україні немає ніякого, ні мені, ні моїм картинам. Я зі злості продаю йому за безцінь 36 картин – усю виставку. Які я ціни давав? 700 карбованців. Які то гроші були? Він дав ці картини в Нью-Йорку на виставку, коли я вже приїхав. Один зал був його з моїми київськими картинами, другий – мій, з картинами з Торонто. Там тільки українці ходять. Підходять: «Ти дивися, таке нещастя приїхало з України і вже собі тисячі просить. А як ми тяжко працювали тут, на тих бараболях, на тих плантаціях!» Мені не раз приходилося говорити: «Є брильянт і є тонна заліза. І цей брильянт дорожчий за залізо. От так само в мистецтві». Ні однієї картини не продав.

У США, однак, Ви якось прижилися.
Я жив, малював, виставлявся. Приходили до мене чужинці, купували картини. Я був задоволений.

Це Ваша перша виставка в Польщі. Які свої світи показуєте у Варшаві?
Найголовніший – це «Голос моєї душі», другий світ – «Пейзаж», третій світ – великий «Десятий маршрут», абстрактний сюрреалізм. Це не чиста абстракція. Мене тягне до експериментаторства. Маю два такі цикли.
Я часами робив одночасно по 2–5 робіт. Коли набридала одна, переключався на другу. Різні ритми, різна колористика. Міняв один стиль на другий. Це мені допомагало. Потім вертався, дивився свіжо і вже знав, що з нею робити, щоб гарно довести до кінця. Зараз того не практикую. Зупиняюся на одній роботі, бо потім не хочеться до неї повертатися. Вона якось мене втомлює. Коли я не сплю, то творю, фантазую. ■

Поділитися: