Сагринь чекає

Григорій Сподарик, Павло ЛозаПОДІЇ№12, 2014-03-23

Українці очікують більшої уваги до свого трагічного минулого в Польщі – така думка прозвучала в Сагрині – селі Люблинського воєвідства, де сімдесят років тому від рук польського підпілля загинули сотні місцевих українців. У пам’ять про них 10 березня на сагринському кладовищі відправлялася врочиста панахида, яку очолив православний архиєпископ Люблинський і Холмський Авель.

Молитва на українському цвинтарі у Сагрині. фото Григорія Сподарика
Молитва на українському цвинтарі у Сагрині. фото Григорія Сподарика

Молитись і миритися
Як нагадав владика, вранці 10 березня 1944 р. на сагринських подвір’ях і полях вбивали синів цієї землі лише тому, що вони говорили українською мовою і сповідували православну віру. Тоді люди гинули і в інших місцях Холмщини та Підляшшя, а саме: в Березці, Модрині, Шиховичах, Турковичах, Жабчі, Ласкові тощо. Деяких жертв закопували прямо на місці загибелі, зі страху – під ослоною ночі. Багато хто не мав християнського похорону. Це жахіття бачила Марія Хоменко, уродженка села Модриня, яка тепер живе в Україні. У Сагрині на очах тоді чотирилітньої дівчинки вбили пострілом у голову її дідуся. Потім у березневому снігу та болоті вона пролежала з мамою багато годин без слова, щоб не привернути уваги злочинців. «Вклонитись цій землі, яка зберігає спокій наших рідних», – так пояснювала пані Марія те, чому з сім’єю кожного року відвідує Сагринь. Це саме робить і Оксана Гудима зі Львова. Її мати народилася в селі Жуличах, а батько – в Посадові. Не в самому Сагрині, але на території Польщі загинув і її дідусь. Нині вона приїжджає сюди, щоб віддати людям шану і помолитися за їх упокій. Пані Оксана переконана, що сьогодні сусіди мають поминати жертви, молитися і миритись: «Україна повинна йти у Європу. І наше примирення повинно досягти того рівня, що президенти спільно вшановуватимуть загиблих на території України і Польщі».
Зі Сагринем пов’язана також доля родини Петра Плюти з Луцька. Тут його батько вчився в місцевого поляка на шевця. За навчання тоді не платили, але треба було відробляти, ріжучи січку, рубаючи дрова тощо. Коли почали палити Сагринь, батько пана Петра ночував у селі. Побачивши вогонь, він почав бігти на присілок Березину до своєї сім’ї. На горбочку наткнувся на трьох людей на конях. «Ręce do góry!» – почув. Потім виявилося, що одним з вершників Батальйонів хлопських був його вчитель шевства. Це врятувало йому життя. Потім П. Плюта не раз чув від батька, що в селах біля Сагриня поляки одружувалися з українками, православні сусіди й католики жили мирно. Українці не працювали на католицькі свята, а поляки – на православні. Усе це, на його думку, тривало доти, поки Сталін не нацькував людей одне на одного. «Тут вбивали українців, а на Волині – поляків. Тому сьогодні всі відзначення треба робити більш масштабно, щоб кінцевим результатом стало примирення», – говорив пан Петро. Це благородна мета, але, як показує приклад Сагриня, її важко досягти. Уже від років не вдається відкрити місцевого меморіалу за символічною участю президентів Польщі та України.

Інша вартість
Посол України в РП Маркіян Мальський назвав такий жест «боргом перед українською громадою, а головне – перед тими, хто загинув». Також посол висловив переконання, що новий український уряд поставить цю справу серед своїх головних пріоритетів, а президенти двох держав, приїхавши у Сагринь, доведуть, що на «тернистій дорозі примирення і поєднання робляться важливі та конкретні кроки». Підвалини для цього зроблено ще в липні минулого року, коли в Сагрині і Порицьку в Україні разом молилися за упокій жертв поляки та українці, серед яких були відомі інтелектуалісти, політики, історики тощо. Згадуючи цю символічну подію, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима застерігав від однобічного підходу до минулого. За його оцінкою, ця проблема особливо проявилася на 70-ті роковини Волинської трагедії, коли багато поляків не хотіли помічати українських жертв цього конфлікту. Відлуння такого неґативного підходу стало помітним і під час останньої панахиди в Сагрині, оскільки в цьому християнському вшануванню жертв не захотіли брати участі представники польської самоврядної і державної влади. Один з організаторів поминальних заходів, голова Українського товариства Григорій Купріянович, відзначив, що їхня відсутність – це прояв етнічно-національного підходу до питання історичної пам’яті. «Виходить, що життя польських громадян польської національності має іншу вартість, ніж життя польських громадян української національності», – прокоментував Г. Купріянович. Товариство, яке він очолює, зверталося до Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва з проханням провести ексгумацію жертв Сагриня, останки яких знаходяться далеко поза межами цвинтаря. У відповідь рада повідомила, що не бачить такої потреби. Українській громаді, якщо вона на цьому наполягає, порекомендували звернутися до приватних суб’єктів, які займаються ексгумаціями. Розуміння і підтримки тут не відчувалося, але Г. Купріянович заявив: «Ми надалі звертатимемося до відповідних державних установ, нагадуючи про те, що громадяни непольської національності та їхня історична пам’ять повинні мати такі ж самі права, як більшість». Така настанова певним чином віддзеркалюється і в історичній науці. Журналіст «Нашого слова» і дослідник минулого українців у Польщі Богдан Гук відзначив, що на сьогодні про Сагринську трагедію відомо дуже мало. Є спогади свідків, але нема жодного фахового монографічного дослідження. В історичних статтях лише принагідно згадується про Сагринь при розробці інших тем. «Ні один польський чи український історик з якихось причин не вважає за потрібне дослідити події, коли одного дня Армія крайова скоїла свій найбільший злочин проти цивільного населення, – відзначив Б. Гук. – Тут нема нічого надзвичайного, крім того, що цей час був особливо страшним, і можливо, історіографія ще не дозріла до висвітлення цих подій».

Не пасували
SONY DSCВиявляється, що зі справедливим висвітленням трагедії українців у Польщі проблеми має не лише історична наука, а й, приміром, місцева журналістика. В тижневику «Kronika Tygodnia», який виходить у м. Замості, стаття «Українці звинувачують поляків» – про панахиду в Сагрині – починалася з інформації про те, що 70 років тому польські партизани в селі ліквідували базу українських націоналістів. Такий погляд на трагедію роками поширюють кресові середовища і їхній неформальний лідер кс. Тадеуш Ісакович-Залеський. Видання, щоправда, один раз згадує про «цивільних жертв», але зразу цитує розмовників, які не погоджуються з тим, що людей у Сагрині вбивали за національну приналежність. «Треба було ліквідувати це гніздо злочинців», – говорить один з коментаторів. Війт Вербковицької ґміни, у якій лежить Сагринь, Лех Бойко пояснює, чому не взяв участі в поминальних заходах. Так, за словами самоурядовця, вже сам зміст запрошення відштовхував. «З нього виникає, що поляки напали на мирних мешканців Сагриня, однак це була атака на кущ», – сказав війт, в якого, певно, уточнення «упівське» задержалося на язиці. Читач тижневика «Kronikа Тиgodnia», який зіставить отриману інформацію з переліком жертв на меморіалі в Сагрині, повинен зробити логічний висновок, що у «кущі» було, зокрема, 160 дітей та 80 осіб, віком 60–90 років. Також йому доведеться знайти якесь логічне пояснення факту, на який звертав увагу Б. Гук: чому в бою з таким страшним ворогом не загинув жоден польський партизан? Однак прискіпливий читач повинен особисто поїхати у Сагринь, бо його улюблене видання не проілюструвало матеріалу фотографіями з панахиди чи зображенням меморіалу. Адже вони суперечили б змістові статті, бо присутні там люди похилого віку не були одягнені у форму УПА… ■

Поділитися:

Категорії : Події

Коментарі

  1. Моя родина – жертви цієї трагедії. Жодна боївка в селі не стояла – це повна брехня! Польські головорізи оточили село вночі. Хати підпалили, хто вибігав – вбивали. Бабця моя і двоє маленьких діток сховалися в льосі накрившись периною. Карателі кинули туди гранату , і ця перина врятувала їм життя. Та старшого синочка, 14 років, поляки втопили в рові. Бабця плакала все життя, в Володимир -Волинському куди вони втікли, на цвинтарі згодом поставили пусту могилу… Ляхи дуже памятають свою катинь та чомусь за Сагринь память відшибає. Наша недолуга хохлодержава теж уникає цієї теми. Та хто забуває історію приречений на її повтор. Україно кацапська війна тому підтвердження. Якщо хохлостан не стане монолітною ,національною державою як Ізраїль – буде стертий з лиця землі. Давно казав , кацапсько комуняцько гой-стоп покруч що іменує себе державою україна, існує поки дозволяють сусіди…

  2. З одиничним полякім можна миритися, але з іх громадую це є неможливо.
    Вічная память жертвам Сагриня.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*