Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №2, 2017-01-08
Валентина Влох (дівоче прізвище – Жук), яка нині живе разом з онуком і його сім’єю в селі Лина Нідзицького повіту на Вармії і Мазурах, Різдво святкує сама. «Уся родина пішла вже до косьцьола», – каже з сумом.
Часи, коли народження Христа відзначали зі Святвечором і колядами всією ріднею, усім селом у рідних Полосках на Підляшші, минули безповоротно того же страшного 1947 р. Навіть свята на переселенні, хоч близькі до традицій рідного села, ще за життя батька, який помер 1972 р., були вже без полосківського настрою. Були тільки подібні до одвічних звичаїв предків. Туга за рідною стороною зростає з віком, а в пам’яті виринають картини з наймолодших років, наче б це було вчора. Вони особливо свіжі й теплі саме під час свят. Ці спогади допомагають долати тугу.
– Перед Святвечором увесь день постили, – згадує колишня жителька Підляшшя. – З появою першої зірки батько ставив снопочок жита в куточку, а на столі – сіно. Поки тато жив, то й тут так було. Клали під скатертину часник. Страв теж було дванадцять. Перші оселедці і борщ червоний з пиріжками з грибною начинкою, клюски з маком, капуста, все з олією та обов’язково кутя. Сіном обв’язували потім дерева в саду, а решту, що залишалася, до Водохрещення давали коневі, коровам. Дерева після цього мали давати рясні плоди, а худоба – бути здоровою. Так пробували святкувати й на новому місці до смерті батька. До церкви було далеко, бо аж понад сорок кілометрів треба було йти пішки до Ольштина, де православний храм відкрили ще 1947 року. Вночі збиралися в одну групу з навколишніх сіл, найчастіше в Яблонці, щоб устигнути дійти на Службу. Йшли півдня в один бік, а потім стільки ж назад. По дорозі долучалися православні з сіл Згнілохи, Вікна, Бутрин. Ішли та співали пісні, і не лише церковні, а й ті, яких навчились у Полосках. Тоді дорога швидше минала. На Різдво ходили рідко, бо ж зими були не такі, як нині, а з морозом і снігом. Найчастіше на Великдень і на Трійцю ходили.
– Як собі все пригадаю і передумаю, то сльози самі пливуть, – очі пані Валентини робляться вологими. – Ми, підлітки, спочатку ховалися в церкві під лавки, коли входив хтось, кого не знали. Дорослі, зрештою, також похилялися. Боялися, що хтось може на нас напасти, бо ж то «Ukraińcy, UPA», що роками доводилося нам чути. А там, у рідних Полосках, було так добре, майже всі свої. І за що нас так?
Полоски перед війною нараховували майже двісті дворів. Було декілька римо-католицьких родин і декілька греко-католицьких сімей. Решта – православні. Коли хтось тутешній виїжджав на початку минулого століття, а найбільше людей рушало до Америки, на його місце поселявся хтось чужий, тобто «католик», як каже нині пані Валентина. Землю православні не могли купити, якщо перед тим не змінили віри на римо-католицьку. Але ті, що залишалися, стерегли своє майно і традиції, як зіницю ока. Потім, коли їх виганяли з прабатьківських сторін, оце найцінніше забирали з собою, зберігаючи в пам’яті і серцях, – родини Жуків, Жешків, Кратів, Романюків… З роками, однак, з новими поколіннями й оце найдорожче почало забуватись, хоч не всім.
Може, само виселення очима тоді 15-річної дівчини Валентини не виглядало аж так страшно, як на південь від Підляшшя. До них, до нової тільки що побудованої батьком хати, у якій прожили три місяці, прийшли тоді якісь у цивільному в товаристві військових. На початку липня, ще перед жнивами. Сказали збирати майно і виїжджати десь у Пруссію. У невідоме. Відходячи, пригрозили смертю, якщо не виїдуть. Юна Валентина навіть хотіла їхати, бо ровесниці мусили залишити село раніше.
– Під кінець липня 1947 року нам наказали йти з усім майном до Хотилова на колію, – згадує пані Валентина. – Загнали до товарних вагонів разом з худобою і повезли хто зна куди. Останнім знайомим місцем була Біла Підляська. А потім рушили в невідоме. Врешті по багатьох днях казали виходити і залишили нас. Пізніше ми довідалися, що це була станція Нідзиця. Ми там сиділи три дні. Було страшно, навіть страшніше, ніж вдома, коли виганяли. Приходили якісь і викрикували: «Банда. Українська банда», пробували красти. А в нас партизанів майже не було. Були такі звичайні банди, найбільше католики, які на нас, православних, нападали. Били, забирали вночі коней і свиней. Пам’ятаю, як такого одного забрали разом з украденою в нього худобою. Так його збили, що був цілий синій. Добре, що хоч живий залишився.
Лиха доля у вигляді концтабору в Явожні не обминула тоді й родину Валентини Жук. Туди запроторили її двоюрідну сестру Ольгу Сегінь. До цього страшного місця потрапила й інша мешканка Полосок – Ольга Романюк (Василевська). Забирали просто з вагонів, по яких никали. Тоді теж висадили православного священика Йосифа Кондеуса, Івана Левчука, і ще дівчину від Корнелюків.
– А вони ж були невинні, – плаче пані Валентина. – Ніде вони не були, тим більше у жодній партизанці, ані в жодній банді. Сестра повернулася, однак до смерті хворіла на ноги. Їх там у воді тримали. Десь три тижні в цій воді були. Але більше говорити, що з нею та іншими робили, не хотіла, бо боялася, що знову приїдуть і заберуть. Страшно було, страшно…
Також Ольга Романюк, нині вже покійна, ніщо не могла розказати про пекло Явожна. Починала плакати після першого речення і повторювати: «За що? За що?»…
Після трьох днів на станцію в Нідзиці приїхали якісь люди і забрали вигнанців до місця їх призначення.
– Як добре пам’ятаю, то це був наш пізніший солтис, хіба Голончик називався, який забирав нас до Лікус, – згадує Валентина Влох. – Усі фіри були з Лини. Забрали все і маму, а я з татом і коровою мусили йти пішки, бо корова за фірами не встигала. Нас застала ніч, я боялася, що маму могли вбити. Вкінці ми потрапили до Лікус і решту ночі мусили просидіти надворі. Рано нам і родині вуйка Несцьорука дали малу хатину – по кімнаті їм і нам. Стіни були муровані, але всередині все розкопане. Хтось шукав скарбів, закопаних німцями, які втікали, і все всередині знищив. Вуйко, побачивши це, взявся за голову і почав верещати, то я подумала, що щось дістане. Нічого у тій хаті не було, і далеко дуже. Вибратися з села можна було або пішки, або кіньми. Удома було без порівняння краще, а тут кинули нас в таку «дзюру». Два роки за нами «гляділи». Міліція приходила до солтиса і розпитувала, чи ми чогось не організуємо, а солтис на те: «Сидять як миші в норі». До тата також приходили, але він був кравцем, то і шиття замовляли. По двох роках дали спокій.
У Лікусах залишилися тоді дві німецькі родини, і поселено сім з Операції «Вісла». Більшість була з Полосок, а дві родини – з Володави, які швидко, як каже пані Валентина, полонізувалися, та ще й інших до цього намовляли. Німці відносилися до переселенців дуже добре. Допомагали у всьому цілий рік. Землю можна було брати навіть і по двадцять гектарів. І дехто брав, щоб за недовгий час, на жаль, повертати, бо так обкладали податками, що ніхто не витримував, а ґрунти лихі були…
Валентина Жук тільки раз за 70 років відвідала рідне село, 1952 р. Нині повертається майже щодня. Спогадами, думками. І з надією, що відізветься в комусь із нащадків оця туга за прабатьківською, такою їй дорогою стороною.
