Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №9, 2015-03-01
Рідна мова, №21 і 22, Вид. Об’єднання українців у Польщі, Валч, 2014, С. 140 і 157.
Цей освітній квартальник Українського вчительського товариства появляється нереґулярно, мабуть, з огляду на нестачу і підготовку відповідних матеріалів. Наприкінці минулого року до вчителів одночасно потрапили два його числа – 21 і 22. Виконувач обов’язків головного редактора вже укотре закликає УВТ «серйозно взятися за пошук нового редактора». Зрозуміло, що функція ця не є інтратною, а вимагає великих зусиль для заохочення до співпраці знавців-авторів з питань українського шкільництва, особливо у Польщі, а це, як видно з переліку прізвищ і статей, непроста справа. Редактор Марко Сирник протягом багатьох років двоївся і троївся, щоб журнал відповідав потребам українських вчителів у Польщі, де система навчання учнів насамперед спирається на пункти навчання української мови. Видання має вчителеві підказувати, яким привабливим шляхом можна заохочувати дітей з різним рівнем знання рідної мови, дати приклад конспекту уроку, щоб дотримуватись програми навчання.
Чи пункти – другорядні?
На жаль, за кожним разом у виданні таких порад щораз менше і менше, а не такі завдання ставив перед журналом видавець – Об’єднання українців у Польщі. У № 21 «РМ», виходить, що тільки двоє, а саме Ярослава Кобилко і Марко Сирник знають специфіку навчання в Польщі, зокрема такого предмета, як українська мова. М. Сирник – спеціаліст зі статистики й аналізу шкільництва. Він вважає, що останніми роками наша громада зуміла «трішечки відійти від суто культурної програми на користь просвітницьких заходів». Аналітик має на увазі науково-практичні конференції для вчителів. Наголошуючи на школах, автор зауважує, що співвідношення кількості шкіл, у яких учні вивчають українську мову, до міжшкільних пунктів навчання – це всього лише 7,1%. Міжшкільні пункти навчання існують у 155 школах у Польщі. Школи і пункти працюють в 11-ти воєвідствах країни. Автор вважає, що ми не вміємо відповідно цінувати пунктів навчання і допомагати вчителям. Адже 75% учнів українських шкіл – це колишні учні пунктів навчання. М. Сирник показує і ряд проблем, пов’язаних з малою кількістю учнів, які продовжують навчання в українських школах. На його думку, це через поганий маркетинг і зацікавлення громадських структур українським шкільництвом, особливо пунктами навчання української мови. Вони просто залишені без відповідної уваги.
У № 22 «РМ» ред. Сирник продовжує освітню тему, наголошуючи, що на останньому з’їзді ОУП цій справі, щоправда, була присвячена одна дискусійна панель, але «майже не пролунала проблема, пов’язана з різким зменшенням кількості учнів в українських школах у Польщі». Хоч статистика говорить про інше, та поповнення шкільних рядів у наших школах відбувається за рахунок учнів з України. Нам же, вважає М. Сирник, потрібно виховувати й вчити українських дітей, громадян Польщі, бо вони – майбутнє громади. Причому автор застерігає, що він не проти того, щоб тут вчилася молодь з України, але ми повинні бачити і розуміти, що виразно в ній бракує «тутешніх» дітей, адже школу створено, щоб підтримувати почуття національної тотожності даної меншини.
Досвідчена вчителька Я. Кобилко з Ґіжицька сумнівається, чи назва «пункт», яка походить з 50-х років, сьогодні відповідна, якщо в ньому вчиться 80 і більше учнів. Чи не варто подумати про нову назву, яка «буде підносити авторитет місця, де діти вчаться, а ми працюємо». Наприклад, замість слова «пункт» – увести назву «Школа української мови». Спеціалісти зі шкільництва, поміркуйте над цим. Гляньте на українську світову діаспору – там місце, де чогось навчають, називають школою…
Статті – наукові праці
Однак журнали друкують найбільше статей (рефератів) суто наукового характеру, авторами яких є працівники великих наукових закладів України. На жаль, тільки в деяких з них можна знайти корисні поради для наших вчителів, які працюють у специфічних умовах. Наприклад, чи може бути застосована вчителем у нульовому класі тема «Громадянське виховання дітей старшого дошкільного віку», де малеча ще не має набутих знань. Міркуйте, вихователі.
На мою думку, вчителі ліцеїв повинні скористатися такими темами, як «Інтернаціональний дискурс роману Єжи Єнджеєвича ,,Українські ночі, або родовід генія”» Галини Бітківської з Києва чи «Особливості синтаксису творів Тараса Шевченка» (на прикладі складного речення) Оксани Кузьмич із Рівного. Більшість матеріалів, які уміщені у виданнях, можуть послужити академічним вчителям чи студентам україністики. Нашим учителям, вважаю, для підготовки уроку вони непридатні. Розходження тут хоча б у програмі навчання. Чи українські учні 6 і 7 класів у Польщі вивчають тему «Емма Андієвська» або гру в шахи з теми «Михайло Стельмах»? Сумніваюсь, напевно з деякими доповідями автори-науковці могли б виступити на міжнародних конференціях для вчителів, започаткованих у Ґурові-Ілавецькому. Була б це тема до дискусії.
Питаю, чи методисти навчання української мови у Польщі (ті, що є), не могли б свої фахові поради і спостереження уміщати в журналі «Рідна мова»? Тоді скористалися б усі вчителі. Того ж прагне в.о. редактора М. Сирник, і тому вже вкотре хоче звільнитися, бо не бачить підтримки. А що на це Вчена рада журналу?
Кожному, хто причетний до української громади та організації українського шкільництва у Польщі, рекомендую заглянути до розділу «Закони, закони» і прочитати Закон про національні та етнічні меншини і реґіональні мови, а також познайомитися з освітніми розпорядженнями Міністерства національної освіти. ■
Коментарі
Шановна Пані Наталія! Ваша турбота мені зрозуміла тому, що яко діяч УСКТ організовав пункти навчання української мови. Яко вчитель допоміг своїм учнням здати іспити до Українського Педліцею в Бартошицях. Тоталітарна влада і всякого роду мерзотники перешкаджали в нашій діяльності. Попри цього ми досягали поважних успіхів. Щоб розвязати проблему навчання ріддної мови дітей з родин жертв акції «Вісла», треба підходити системно.
1. Знайти чесних і відповідальних людей, яким не байдужа доля депортованих українців. Вони повинні знати, що їх діяльність це добро на благо скривджених, а не продажня карєра.
2. Покликати Товариство Жертв Акції «Вісла», котре між іншим повинно видавати безкоштовний електронічний тижневик «Рідна Мова».
4. Добитися щоб в кожнім воєводскім і повітовім місті де знаходяться депортовані українці, було відповідне приміщення до статутової діяльності.
5. Там де не має можливості навчання рідної мови в школах, потрібно користуватися інтернетом.
6. Всі кошти забезпечеення потреб жертв комуністичного тоталітарного насильства, може а навіть повинна покривати Унія Европейська.
Тільки недолуги будуть заперечувати, що це все не можливе.
Варто задати собі запитання, чому до сьогоднього дня не ма коментарів? Вважаю що брак коментарів, це також коментар.