Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №31, 2014-08-03
Росія намагається розхитати сепаратизм у найдальше на захід висунутому реґіоні України, але переконати в існуванні там міфічних русинів здатна лише сама себе, своїх громадян та окремих симпатиків на Заході.
Щораз більше оглядачів схиляється до думки, що більшість проблем України сьогодні виникла через фобії однієї людини, котра вже 15 років прямим і непрямим чином керує Російською Федерацією. Для Путіна вільна і єдина Україна – це удар по планах відновлення імперії, це приклад «іншої, кращої Росії» (передусім, для етнічних росіян), це виклик системі вертикалі влади і повного підпорядкування ЗМІ, котру він побудував. На думку російського політолога Станіслава Бєлковського (який недавно попросив, щоб йому надати українське громадянство), Путін свято переконаний в тому, що без його особи Росія приречена на розвал, а укріпити її державність можна лише при підпорядкуванні основних частин колишнього СРСР, які він намагався затягти у Євразійський союз – разом з Росією Путін бачив у ньому Казахстан, Білорусь та Україну. Оскільки остання, провівши Революцію Гідності, пішла в бік Європи, проти неї розпочалася відкрита інформаційна війна, провокації в місцях з невеликим рівнем підтримки влади Києва та, врешті, відторгнення території Криму. Останнє окрилило Путіна, оскільки відбулося в міру безкровно, що разом з більш-менш удалим проведенням олімпіади в Сочі (без терактів і катастроф) мало вмовити йому тезу про власну непогрішимість.
Розпочалася операція з наміром дестабілізації півдня і сходу України. Вдалою можна її назвати лише у відношенні до деяких районів (густо населених, депресивних робітничо-шахтарських люмпенізованих містечок і селищ) Донбасу. План про «Новоросію» від Придністров’я до Харкова провалився. Трагічний політ малайзійського літака поставив у цій історії крапку. Стало очевидно, що сепаратистів і російських терористів з України виженуть. Однак це не означає припинення дестабілізації ситуації в Україні. Путін буде продовжувати реалізацію своїх планів, і стосуватиметься це не лише областей півдня і сходу, а й тих реґіонів, у яких Москва упевнена в силі свого та своїх союзників впливу. Серед них парадоксально опинилося Закарпаття, найдальше на захід висунутий реґіон України. Україна нарешті має шанс покласти край цій упевненості Москви, але для цього треба провести увесь комплекс заходів.
Чим тепер займається Росія на закарпатському напрямку? Вона має кілька важелів впливу, які нині навіть збільшилися – через появу на Закарпатті біженців з Донбасу, які, хоч втекли в Україну, а не в Росію, вже почали вимагати відкриття там російськомовних шкіл для своїх дітей (не дивлячись на те, що ці школи і так існують, з уваги на чималу кількість розселених за часів СРСР росіян-військовиків та їх сімей).
Традиційні важелі такі: угорська меншина, храми Української православної церкви Московського патріархату і так зване політичне русинство.
Угорська меншина, що компактно проживає найбільше в Берегівському районі, частково у Виноградівському та в околицях Чопа і Мукачевого. Меншина поводиться так, якби була тимчасово окупована; так само поводяться угорці у Словаччині та Румунії. Українську мову угорці знають на надзвичайно слабкому рівні, можна сказати, не вважають за потрібне її вивчати. Угорщина всіляко провокує одноплемінників, роздаючи їм паспорти і статус закордонного угорця. Берегівська міськрада подавала до Києва петицію про перейменування міста на Берегсас, а також у місті діє бюро євродепутата Бели Ковача, одного з найбільш яскравих представників націоналістичної партії Йоббік. Запитаєте, до чого тут Росія? Та ось до чого. Як після падіння режиму Януковича прем’єр Угорщини заявив про необхідність автономії для угорців Закарпаття і введення подвійного громадянства, в Україні це було сприйняте наче ніж у спину новій українській владі. Україна залежна від Орбана через необхідність ратифікації Угоди про асоціацію з ЄС, і в устах керівника Угорщини це звучить як шантаж. Як зазначає кореспондент видання «Главком» Олексій Бик, «попри свою показну проєвропейськість, Орбан підтримує приязні стосунки з Владиміром Путіним. Джерела „Главкому” в російській Держдумі упевнені, що саме тому угорський прем’єр озвучує свої вимоги в такий непростий час для України».
Нейтралізувати угорців можливо і потрібно. Тому що вони – неодмінна складова міфу про «русинів, які також вимагають автономії», себто того, що українського Закарпаття нема, а є угорсько-русинське. Чомусь за режимів Кучми і Януковича угорці постійно голосували за представників владної політичної сили; як тільки встановлювалася ситуація волі і демократії, угорці «розпускали пір’я» і вдавали, що Київ не існує в природі. Тим паче, що інші країни, де живуть етнічні угорці, поки що вдало протистояли політиці Будапешта, варто згадати лишень факт недопущення 2009 р. президента Угорщини Ласло Шойома до словацького міста Комарна на відкриття пам’ятника угорському королю Іштвану.
УПЦ МП, яка є розсадником антиукраїнських стереотипів, п’ятою колоною Москви, на Закарпатті найбільша за кількістю парафій: 557 громад, 28 монастирів, 4 релігійні братства, 2 духовні навчальні заклади (дані 2007 року). Для порівняння: тоді же УПЦ КП мала всього 24 громади. Протиставитися московському впливові може тільки УГКЦ, але Мукачівська єпархія належить до УГКЦ лише формально, маючи пряме підпорядкування Римові. Греко-католицьких парафій 2007 р. було 382. Таким чином, УПЦ МП, яка поміж тим є опорою для політичного русинізму, має найбільший вплив. Що з цим робити? По-перше, держава, так чи інакше, має вплинути на вибір нового глави УПЦ МП, не допустивши перемоги промосковського крила в цій структурі (у церкві є чимало поміркованих проукраїнських діячів, для них важлива «канонічність» їх церкви). По-друге, довести до логічного завершення справу ужгородського о. Димитрія Сидора, одного з лідерів русинізму, позбавивши його українського громадянства за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та антидержавну політику (отець неодноразово закликав Росію захистити русинів, роздавав «паспорти» Підкарпатської Русі). По-третє, заборонити через органи контролю за будівництвом проекти храмів у російському стилі, яких УПЦ МП вже навіть за часів незалежності набудувала в Закарпатті десятки.
І найцікавіше – русини. Сьогодні в русинському русі, після досить вдалих спроб СБУ нейтралізувати о. Сидора, з’явилася юродива, інакше не скажеш, фіґура – «прем’єр-міністр Підкарпатської Русі» Петро Гецько. Він розповідає російським ЗМІ, що Україна невдовзі розпадеться. Разом з главою «Донецької Народної Республіки» Денисом Пушиліним він зустрічався з послом Росії в невизнаній світом Південній Осетії, і подарувавши тому автомат АК-47, розповідав про те, що відкриє в Закарпатті другий фронт. Уже одного цього достатньо, щоби посадити цю людину якщо не до в’язниці, то до психлікарні.
Інший напрямок – медіальний. Росія, скільки їй заманеться, може розповідати своїм співгромадянам про утиски русинів на Закарпатті, натомість Україна має дбати про думку своїх громадян і думку громадян на Заході. І якщо до вдалих акцій можна віднести виявлення російських кореспондентів «Первого канала», які їздили зі шпигунською метою по Закарпатті (представлялися фінськими журналістами) та їх видворення з України (початок червня), то протест «русинів» у Празі проти політики України на Донбасі наша розвідка профукала. На разі нема стратегії інформаційної протидії російській інформаційній війні («русинською темою») на Заході. А протистояти є як. Тепер, після падіння «Боїнґа», видавати сепаратистів на Закарпатті за проросійських найманців буде набагато легше. Говорять росіяни – русини визнані в тих країнах Європи, де вони є, – треба пояснювати, що це інші «русини», що русини Воєводини, які виїхали 230 років тому – це не лемки, визнані в Польщі. Слід видавати різними мовами карти й атласи з етнічного і мовного розмаїття України, пояснюючи, хто і де проживає. Врешті ж, навіть Пол-Роберт Маґочі, який написав популяризаторську книжку про русинів «Народ нізвідки», у своїй науковій публікації «Україна: Історія її земель та народів» пише про українців на Закарпатті, не згадуючи про жодних русинів. Правда за нами. ■
