Ольга Попович ■ ПОДІЇ ■ №11, 2014-03-16
Практично в усіх колишніх республіках Радянського Союзу, у зв’язку з попередньою політикою русифікації, питання відновлення прав рідної мови набрало важливого значення після проголошення ними незалежності 1991 р. Ми знаємо, як свого часу країни Прибалтики вирішували це питання, наражаючись на величезну критику Росії, яка вважала, що при такій націоналізації мовної політики утисків зазнає російська мова. Молдова, Грузія, Азербайджан, Таджикистан, Узбекистан, навіть Казахстан також поступово зміцнюють статус своїх рідних мов. Винятком є Білорусь, яка протягом 22 років своєї незалежності зміцнила статус російської і практично нічого не зробила для розвитку білоруської, а навпаки – занедбала її. Згідно з переписами населення, в Білорусі з 1999 по 2009 р. більш як на 20% зменшилася кількість осіб, які назвали білоруську мову своєю рідною. Україна не пішла шляхом Білорусі, але й не стала на шлях повної українізації. І цьому є свої історичні та суспільно-політичні пояснення й особливості. Щоправда Росія розглядала і продовжує розглядати мовне питання як один з елементів свого контролю над Україною, особливо над Кримом.
Безперечно, питання поширення російської мови в Криму виглядає цікаво в руслі останніх подій в Україні. Адже часто ми чуємо від російських пропаґандистів, що по всій Україні, зокрема і в Криму, відбуваються утиски російської мови та російськомовного населення. Очевидно, депутати Ради Федерації, які 1 березня вирішували про дозвіл введення в Україну російських військ, також стояли в обороні російської мови на Кримському півострові, яку «завжди» офіційний Київ хотів знищити. Недаремно голосування в українському парламенті за відміну славнозвісного закону про мови (закон, за яким істотно розширюється використання реґіональних мов) авторства депутатів-реґіоналів Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова стало однією з найбільш популярних тем російських медіа.
Варто підкреслити, що в.о. президента України Олександр Турчинов так і не підписав скасування закону про мови, ухваленого 23 лютого. Тож варто розібратися детально, чи дійсно хоч раз за 22 роки української незалежності російській мові в Криму щось загрожувало та перешкоджало розвиватися.
Історія Криму доволі складна й різноманітна. З кінця 18 ст., коли півострів був приєднаний до Російської імперії, російська мова поступово почала проникати у всі сфери життя цього реґіону. Після депортації кримських татар 1944 р. частка російськомовного населення Криму значно збільшилася. Як один з основних центрів російської культури та мови розвивався Севастополь – постійна база дислокації чорноморського флоту радянської держави. Коли відбулося приєднання, яке в першу чергу було пов’язане з важким економічним становищем Криму, до Української радянської республіки 1954 р., на півострові дещо збільшилася частка україномовного населення, але переважно в сільських місцевостях. Однак це жодним чином не вплинуло на розвиток української мови. Як подають нам радянські освітні джерела, в Криму в багатьох районах не було жодної україномовної школи, а практично всі школи на території великих міст були російськомовними. Українська мова на півострові протягом його радянської епохи не розвивалася. Аналіз різних соціологічних опитувань показує, що саме в Криму, порівнюючи з іншими реґіонами України, радянській владі вдалося вибудувати досить міцну радянську ідентичність, для якої російська мова є однією з основних її підвалин.
Після проголошення Україною незалежності і всеукраїнського референдуму 1991 р., Крим залишився у складі України в статусі автономної республіки. Відповідно до статусу автономії та Конституції Автономної Республіки Крим, російська мова, як мова спілкування більшості населення, використовується в усіх сферах суспільного життя. Нормативноправові документи, судоустрій, різного роду державні та публічні інституції мають право користуватися у своїй праці українською та російською мовами, однак на практиці це означає, що повсюдно домінує лише російська. Більше того, хоч і як парадоксально це звучить, але після прийняття закону про мови Колесніченка – Ківалова, саме українці в Криму вимагали, щоб українській мові офіційно надати статус реґіональної, а отже – повноцінно фінансували її розвиток коштом державного бюджету.
Згідно з опитуванням, яке 2004 р. провів Київський міжнародний інститут соціології, 97% населення Криму на щодень спілкується переважно російською мовою. Проте на самому півострові проживає близько 800 тис. українців. Ми добре знаємо, як виглядає мовна ситуація в Україні. Далеко не завжди ті, хто на щодень спілкується російською, автоматично вибирають російськомовні навчальні заклади. Але в Криму для них фактично нема вибору. Ще 2009 р. тодішній міністр освіти і науки України Іван Вакарчук заявляв, що в Криму є всього 7 українських шкіл – це найменший показник у країні. А 2013 р. говорилося вже тільки про 5 україномовних шкіл. Нема в автономії жодного вищого навчального закладу з українською мовою навчання. Місцеве телебачення, газети, журнали – майже в 100% російськомовні. Також російською в Криму зроблені практично всі написи на установах, назви вулиць та рекламні щити. Практично вся сфера обслуговування – російськомовна. Севастополь, який є містом зі спеціальним статусом і в якому нині розміщено Чорноморський флот РФ, є найбільш російськомовним з усіх міст України. Варто наголосити, що саме мешканці Криму питання мови вважають одним з найбільш актуальних у політиці держави, у той момент, коли для інших реґіонів України питання мови стоїть на 3–5 місці за важливістю. Саме в Криму проявляється найбільша українофобія, а центральні газети Криму відкрито її поширюють.
Таким чином, будь-які розмови про загрозливий стан російської мови в Кримській автономії – абсурдні та зовсім не відповідають дійсності. Однак і надалі залишається проблематичним забезпечити права тим мешканцям Криму, які б хотіли навчатися українською чи кримськотатарською мовою. ■
