Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №26 2016-06-26
Д о 6 0 – л і т т я « Н а ш о г о с л о в а »
Відколи себе пам’ятаю, у батьківській хаті завжди було «Наше слово». Серед інших газет, які батьки виписували, воно займало почесне місце. Мені, тоді дитині, суворо забороняли використовувати його для різного дитячого малювання (за винятком «Світанку»). Коли я був студентом Львівської політехніки і зрозумів, що моя причетність до українського народу має не тільки історичний чи сентиментальний вимір, а є основою мого світогляду, то з великим подивом відкрив у батьківському архіві щонайменше половину чисел літературно-мистецького додатку до «Нашого слова» – «Нашої культури».
Середовище, у якому тоді випало мені перебувати (спочатку в польській Лодзі, а потім в ук-раїнському Львові), з великою пошаною висловлювалося про тодішнього редактора «Нашої культури» – незабутнього Романа Галана.
Середовище, у яке, як студент із Лодзі, я потрапив у Львові завдяки рекомендації Ольги Загребельної-Криванської, даючи високі оцінки «Нашому слову», стало цікавитися, чи я не міг би якось допомогти в організуванні виписки «Нашого слова», бо багато людей хотіло його мати. На той час деякі видання з Польщі можна було передплатити в СРСР, проте «Наше слово» не було введене до переліку передплатних польських видань. Незважаючи на постійні домагання тодішнього керівництва Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) домогтися виписки в Україні, питання не вирішено.
Забігаючи вперед, хочу навести один повчальний епізод. Вчителька Марія Бабій, пенсіонерка зі Львова, якій п. Ольга з Лодзі виписувала «Наше слово», сказала, що перечитує газету від першої до останньої сторінки.
– І навіть інформації про концерти маленьких самодіяльних гуртків? – ненароком вихопилося в мене.
– Навіть цю інформацію, – спокійно і розважливо відповіла п. Марія. – В інформації про «концерти маленьких гуртків», як то ти кажеш, знаходимо імена, які в нас хочуть заборонити. Згадка про них у «Нашому слові» переконує нас, що у час незалежності України приречені зайдами на знищення імена воскреснуть.
Звичайно, що «приречені імена» жили у виданнях українських середовищ у західних країнах. Проте ці видання тоді не тільки були недоступні в Україні, а й за їх розповсюдження можна було «загриміти» в тюрму. Тому лише «Наше слово», яке тоді мало «відносно вільне» поширення в Україні (хоч історія дисидента Яреми Ткачука показує, що його переслідували, виганяли з праці за читання «Нашого слова»), у той період для України було унікальним виданням.
Пані Марія, пояснивши мені, чому кожна інформація, яка тоді друкувалася в «НС», є важливою, сказала, що її примірник читає «аж до дирок» щонайменше ще 10 осіб. А сама вона з ряду статей (в основному йшлося про історичні публікації) робить конспекти…
Тому я не міг залишитися байдужим щодо питання-пропозиції взяти участь в організуванні виписки в Україну «Нашого слова».
Крім батька, у мене тоді не було нікого іншого, до кого я міг звернутися з цією справою. Він як політв’язень довоєнної Польщі, а потім і комуністичного режиму, жив ідеєю української державності, то й без вагання вирішив передплатити кілька примірників газети в Україну. Було це 5 чи 10 адресатів, нині вже не згадаю.
Ситуація з передплатою для України, яку я намагався якось у міру моїх скромних можливостей організовувати, після знайомства 1982 р. з секретарем редакції «Наше слово» Анатолієм Кобеляком кардинально змінилася. Він узяв на себе частину тієї виписки, яку досі ніс на собі мій батько. Він уже багато років організовував передплату в Україну.
Для мене ім’я А. Кобеляка було відоме ще до часу нашого особистого знайомства. І, звичайно, не з редакційної «стопки», яку не мав я звички читати. Про нього з великим пієтетом говорили у львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника, до якої занадився я вже на третьому курсі навчання у Львівській політехніці. І познайомився там з унікальними людьми, серед яких були філософ Володимир Іванишин та поет Володимир Лучук.
«Ви навіть не уявляєте, яку велику справу для нас робить Анатоль Кобеляк», – казали тодішні бібліотекарі. Зрозумівши, що студент у гуртожитку не має змоги читати у Львові «Наше слово» з Польщі, мені приносили найцікавіші, інколи зачитані «до дирок», примірники цієї газети. Тоді особливу увагу привертав цикл історичних статей Ірини Богун чи Степана Заброварного. Кожного разу я чув, що завдяки А. Кобеляку є змога в Україні читати про запроторені на рідній землі у спецсховища великі пласти культури й історії України, хоч не тільки тема УПА, а навіть Центральної Ради тоді й у «Нашому слові» була під забороною.
Признаюся, що у студентські роки мені важко було зрозуміти значення слів про роль А. Кобеляка в появі таких публікацій. У моєму ще студентському розумінні зміст газети залежав в основному від редактора. Справедливість слів про роль Анатоля зрозумів я щойно пізніше, як став працівником редакції. Коли ми приходили зранку, Анатоль вже був на робочому місці. Коли йшли додому, він ще довго залишався. Не тільки турбувався про зовнішній вигляд «НС». Друзі і дружина Кобелякова цю газету називали Тольковою «фраїркою», якій він був безмежно відданий. Він також технічно оформляв унікальні тоді видання отців василіан у Варшаві. Однак особливою турботою ред. Анатоля було організування передплати «НС» в Україну. Це був час, коли на світі тільки народжувалася електронна пошта (уся пам’ять тоді мало кому навіть на Заході доступного комп’ютера містилася на зовнішній дискетці об’ємом 700 кілобайтів), не згадуючи про Інтернет. Єдиним засобом дійти до читача було паперове видання.
А. Кобеляк займався не стільки оформленням передплати «НС» в Україну, скільки пошуком грошей на цю висилку. Польська держава, доплачуючи до випуску газети української нацменшини (звичайно, дбаючи про відповідний її ідеологічний зміст), грошей на відправку цього видання в Україну вже не давала.
Тут мушу наголосити, що «відповідний» ідеологічний зміст газети забезпечували в основному 2-га і 7-ма сторінки. єхидні 2-гу називали українськомовними «переспівами» з російських «Ізвестій». На 7-й були, як правило, економічні повідомлення з України, культурна хроніка тощо. Інколи траплялися й українофобські випади у стилі Табачника. Невипадково тут згадую це одіозне ім’я. Люди, які разом з ним вчилися на історичному факультеті Київського університету, розповідають, що він вправлявся в українофобському писанні ще зі студентських років, розкидаючи свої статті через видання Товариства співпраці з зарубіжними країнами, на основі якого й формувалася 7-ма сторінка «Нашого слова».
На початку 80-х рр. у Львові 2-гу та 7-му сторінки газети не оцінювали так різко, а називали даниною, яку треба було платити, щоб на інших сторінках можна було прочитати те, чого в Україні за ніяких умов не пропускала комуністична цензура. Щоб ця інформація могла дійти до України, потрібні були гроші, що й було великою турботою А. Кобеляка. Це були немалі гроші, як на ті часи. Оскільки ред. Анатоль залучав мене до допомоги в оформленні виписки «НС» для України, то знаю не з переказів, що до 2-х тисяч примірників тижневика з більше як 7-тисячного тоді тиражу йшло в Україну. Звичайно, що для потреб і масштабів України це була крапля в морі. Однак для можливостей невеликої редакції це була значна кількість. Зважаючи, що це робилося в основному зусиллями А. Кобеляка, то його посвяту цій справі можна назвати великим подвижництвом.
Гроші на висилку «НС» в Україну А. Кобеляк знаходив у чотирьох джерелах. Наприклад, часто випрошував у приватного малого бізнесу і в гостей з Заходу, які, перебуваючи у Варшаві, заходили на леґендарну Новогродзьку, 15 (до початку нового століття там була редакція української газети). Було й так, що за взаємною згодою нашеслівської журналістської «семірки» він частку невеликого гонорару відрізав на потреби передплати в Україну (до так званої «чорної каси»). Себто матеріали 7-ї, а нерідко й 2-ї сторінок розписував на нас, як переклади. І кожного разу з номера газети назбирувалися додаткові дві-три передплати для України. Збиралися гроші на виписку газети і в Україні. Завдяки винахідливості ред. Анатоля совєтські рублі трансформувалися у польські злоті.
А. Кобеляк діяв за принципом: не питай, що Україна дала тобі, а питай, що ти зробив для України, дух якої вкрай необхідно відроджувати, щоб вона, як прийде на це час, могла стати Українською державою.
Кінець 1980-х рр. був часом, коли газета в Україні притягала читача не лише змістом. Хоч зміст також був цікавий, про що свідчать вирізки з «Нашого слова» на виставках, присвячених новій хвилі українського відродження, які я бачив у Львові на початку 1990 р. Тоді для багатьох передплата «НС» була формою спротиву радянському режимові. Щоб газета могла стати прапором спротиву, спочатку треба було здобути повагу та довіру. Це видання, попри різні до нього претензії, мало їх.
Нині газета в контексті України має інше завдання – бути непохитною у прагненні того, щоби держава Україна стала по-справжньому українською державою, а не країною «насєлєнія» України. Справа в тому, що ті, хто тепер в Україні готує російськомовні видання чи передачі, лицемірно посилаються на запити аудиторії, а насправді реалізують завдання російського неофашизму, що діє під маскою бізнесу. Блискуче це показав у книжці «Повернення» письменник Микола Горбаль, який родом з Лемківщини. ■
