Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2008-12-31
{mosimage}
Bańkosz R. Cerkwie szlaku ikon. – Krosno, 2007: arete ii. – 206 c., чорні та кольорові фотографії, 2 картосхеми
Навколоцерковні наукові й популярні книжки, альбоми, листівки, буклети та багато іншого заполонюють в останні роки Південно-Східну Польщу, яка засновується кращими або гіршими результатами праці літераторів або дослідників. Культурне сьогодення цієї частини Польщі хаотично змагається з минулим, оскільки на їх стику стоїть напис “депортація”, який зовсім не помагає добре орієнтуватися на місцевості – отож без путівників не обійтися.
Видання “Церкви Шляху Ікон”, яке претендує до ролі видання вибагливішого та “смачнішого”, ніж прості путівники, практичною основою має прокладені кілька років тому “Шляхи ікон” – два маршрути церквами долин Сяну та Ослави. Його автором є Роберт Банькош – провідний працівник Відділу промоції міста Сянока. У 2008 р. появився його путівник по Сяноці, раніше – “Бойківські легенди від долини Стрвіжа до полонин” та “Страви Східних Карпат”. Слід додати, що автор і є тим, хто дав та здійснив ідею обох маршрутів.
Друга основа – теоретична – це “Katalog Zabytków Sztuki. Województwo Krośnieńskie. Lesko, Sanok, Ustrzyki Dolne i okolice”. Щодо Банькошевого способу використання цього джерела: він і критичний, і безкритичний. Брак критицизму видно в тому, що автор подеколи опинився в мериторичній залежності від “Каталогу”, однак це не важко зрозуміти – це ж найкращий польський фаховий “церковний підручник”. Однак переважає незалежний авторів наратив, здебільшого багатший від названого джерела.
Путівник має продуману конструкцію та історико-конфесійно-етнографічний вступ, який на 200 сторінок займає – від розділу “Стик культур. Історико-етнічний нарис даної території”, через історію православ’я і греко-католицтва, по характеристики церкви, іконостасу та ікони – аж 82 сторінки. Банькош уникав важких місць у історії церковних споруд, міжконфесійних чи міжнаціональних відносин, згадував їх тільки тоді, коли це було вкрай потрібне, однак не коментував, не оцінював ані не ставав по чиємусь боці – у Польщі маємо досить мало такого типу безпристрасних підходів. Це добра прикмета Банькошевого наративу, тим більше в умовах, коли чи не всі автори видаваних у Польщі туристичних тезаурусів замість завдань провідників по культурі визначають їм роль путівників по єдиноправильній ідеології чи націоналізмі.
Мериторична підготовка автора в цілому доволі добра, але його текст не завжди беззастережний. Шкода, що в нарисі “На стику культур” він спирався тільки на погляди польських учених – тимчасом слід було навести також погляди українських; вирішальне для пізнішої доби змішання людності волоської та руської в XV-XVI ст.ст. віднесене до цілого Надсяння, а це надто широко, тим більше, що бракує історичної та культурної характеристики Надсяння від Улюча по Сянік; І. Русенко походив не з Ванівки (с. 20), а з Красної; недокладним є погляд, нібито сусідня людність звала одну з груп західних русинів “лемаками”, а потім етнографи замінили цю назву словом “лемки” – назва “лемки” походить-бо з граматики Й. Левицького з 1831 р., і не становила заміни, а пропозицію, яка, що сьогодні видно, зробила немалу кар’єру; автор не поінформував про те, звідки походить іконостас у греко-католицькій церкві в Команчі (така інформація є щодо іконостасу в Мокрому) та про іконописця і походження розписів у барабані її купола; у червні 1947 р. ґен. Моссор не представив плану депортації українців (с. 22) – вона уже тривала від 28 квітня 1947 р.; малозмістовним є погляд, нібито ікона “[…] це картина, яка представляє вірним місце присутності Христа, Богородиці та святих […]” (с. 72) – ікона сама по собі порожня, вона не містить нічиєї присутності, ікона тільки вказує на позапросторову й позаматеріальну наявність священного; авторові даної рецензії, на відміну від автора путівника, не відомий якийсь “руський містицизм” (с. 191) – русини будували свої церкви без домішки хворого російського месіанства.
Обережність або надмірна тактовність вплинули на те, що Банькош не один раз вдався до неточних або загальних формулювань щодо хоч-не-хоч складної історії церков і навколо церков після 1947 р. Як зрозуміти-бо запис типу “у церкві сьогодні костел” (с. 179)? Чи церква в Дудинцях була “облишена” (с. 178), чи вірні покинули її внаслідок депортації? Чи турист, який передав хрест до церкви у Вислоці-Великому, що функціонально є костелом римо-католицької парафії, справді “повернув його законному власникові” (с. 183)? Чи тільки з огляду на бажання молитися рідною мовою лемки в Туринському прийняли православного священика (с. 173), а інші історичні обставини на це не вплинули? Як і хто міг молитися в церкві в Туринському, якщо нікого в селі не було – “Po wysiedleniu ludności cerkiew służyła do 10 sierpnia 1961 roku do odprawiania nabożeństw rzymskokatolickich […]”; у Полонній принаймні до 27 квітня 1947 р. жили українці, які напр. у 1946 р. не могли в церкві створити пеґеерівського складу – усупереч часово надто комфортному визначенню автора, що вона вже від виселення, тобто від 1945 р. служила як склад PGR” (с. 23, підпис до фото).
“Словничок основних церковних термінів” (с. 96-103) не повинен вносити у свідомість читача російського варіанту церковнослов’янщини. Мало б бути українське “daronosycia”, а не російське “daronosica”, “darochranytelnycia”, а не “darochranitielnica”. “Словничок” інколи плутає термінологію латинську з церковнослов’янською і таки українською, причому автор не подумав систематично подати українських відповідників до обох перших. Чому поруч з “felonion” не мало б бути: “(ukr. fełon)”?
В українській архітектурній чи церковній термінології слово “нартекс” уживається дуже рідко, замість нього краще вживати “притвор”, “бабинець” чи “храм оглашенних”; неоднозначну пригоду мав автор зі словом “zachata”, якого немає у “Словнику польської мови” під ред. Дорошевського чи у формі “zachata”, чи “zahata” (має лиш форму множини “zagaty”), яке вживається на означення простору між стіною хати й дощаною перегородкою, заповненого на зиму сіном чи соломою – однак не буває такого щодо церкви. Існування “загати” в такій функції не фіксує словник-довідник “Українська сакральна дерев’яна архітектура” (Львів, 2006).
У “Закінченні” Р. Банькош чи не для туристів ствердив, що храм обов’язково будувався як “незвичайний і таємничий”, а “кожне покоління вписувало нові символи в традиційний архітектурний канон” (с. 190). Погляд про щопоколіннєвий динамізм символів вимагав би більш розгорнутого змісту, оскільки він необґрунтований. Символи в церковному мистецтві зазнавали змін, але далеко не в кожному поколінні.
– Немала догана належиться Ґжеґожеві Кубалеві, коректорові книжки (якщо він її взагалі відкоректував!..). Доволі часто з його легкої руки в друк пішли неправильно вжиті пунктуаційні знаки та прогрішні супроти доброї польщини речення, напр. “Z racji smagłej urody, jaką obdarzył ją twórca, ksiądz nazywa – Matka, Boską Cygańską […]” (с. 183); на с. 173, у Туринську “Prestoł za ikonostasem z baldachimem”, тобто єдиний іконостас з балдахіном, який існує у всьому світі; на с. 186 при даті є слово “рік”, проте у двох випадках його забракло і вийшло “Remontowana w 1930 i 1973”; на с. 183 маємо “prazdnyk”, а на с. 188 “prazdnik”; з великої літери “Unici” (с. 178); на с. 179 читаємо про церкву “Matki Bożej Pokorowy”, що небезпечно наближається до “по корови”…; “w Turzański” замість “w Turzańsku” (с. 177); не “komanecka” (с. 174), а “komańczańska”.
На сторінках 192-197 “Вибрана бібліографія теми”, а в ній 40 кириличних назв україномовних видань. Майже кожна назва – з помилковим написанням (коректа!). Щодо бібліографії: Євдокімов, крім прізвища, мав також ім’я – “Paul” (позиція 18); заголовок видання під редакцією Ф. Кірика це не “Sanok. – Dzieje miasta”, а “Sanok. Dzieje miasta” (позиція 34); не “Michniewscy MiA”, а “Michniewscy M. i A.” (позиція 52); “Katalog Zabytków Sztuki. Województwo Krośnieńskie. Lesko, Sanok, Ustrzyki Dolne i okolice” набув вигляду “Katalog Zabytków Sztuki. woj. krośnieńskie. Lesko, Sanok, Ustrzyki Dolne” (позиція 67); М. Парчевський не є автором книжки “Początki sąsiedztwa pogranicze etniczne polsko-rusko-słowackie” (позиція 70), був натомість редактором видання “Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-słowackie w średniowieczu”, яке, до речі, є збірником поконференційних матеріалів, що автор пропустив; пишемо “Reinfuss”, а не “Reinfus” (позиція 75).
Узагальнюючи: “Церкви Шляху Ікон”, будучи виданням добре задуманим, прозоро сконструйованим, написаним культурно та з відчуттям церковних і віросповідних нюансів, добре графічно оформленим та з друкарського погляду бездоганним, у як же потрібному читачеві другому виданні мали б отримати виклад стилістично та мериторично набагато дисциплінованіший. Переглянуте видання має шанс стати якісно новим словом на тлі дотеперішньої схематичної й нудної путівникової продукції не тільки церковними шляхами руської Візантії у південно-східної Польщі.
“Наше слово” №1, 4 cічня 2009 року {moscomment}
