Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №34, 2013-08-25
Волинь 1943
Розмова з істориком Андрієм Козицьким
Богдан Гук: Можна погодитися, що пройняті католицьким духом польські політичні еліти вбачають сенс у стратегії нарощування жертв і проголошенні за власним бажанням цього сумнівного геноциду. Проте є й зворотний бік цієї ситуації: у якийсь момент можна побачити, що ці еліти були нездатні утримати польську державу незалежною.
Андрій Козицький: У державній політиці сучасної Польщі на Сході йдеться про створення можливостей просувати в Європі польську «яґелонську ідею». Звичайно ж, – у сучасному варіанті, згідно з яким, якщо українці покаються за Волинь, то поляки спробують «віддячити» їм залученням до «яґелонського простору» – нової Центрально-Східної Європи, де Варшава відіграватиме провідну роль.
«Яґелонській ідеї» яскраво протистояли ОУН та УПА, оскільки українці воліли жити у власній європейській Україні, а не в польській Європі. Нині частина польських політиків прагне домовитися про транзакцію: ми українцям – «яґелонську» Європу, а українці нам – Україну, очищену від усіляких «бандер». Однією з провідних ідей польської літератури про Креси є твердження про те, як в Україні було добре, доки там не появилися ті, хто нас порізнив з русинами, себто українські націоналісти. Я це розумію так: доки русини/українці не артикулювали своїх вимог і перебували в стані аморфної етнографічної маси – це було добре, а коли викристалізувалася українська національна інтеліґенція й потужний духовний стан, то це призвело до поганих наслідків не лише для поляків, але й самих українців. Складається враження, що сьогодні з Польщі нам знову дають зрозуміти, що ми можемо рухатися вперед тільки разом з поляками, але без своїх націоналістів, бо, мовляв, будь-яка націоналістична влада… прагне до суверенності на своїй території. Можливо, такою тепер є загальноєвропейська політична мода, тут варто пригадати виступ Радослава Сікорського в Берліні, коли польський міністр заявив, що польський національний інтерес полягає в тому, щоб якомога тісніше співпрацювати з Німеччиною, а німці повинні взяти на себе відповідальність за долю всієї Європи. Трохи смішно, що поляки, так притискаючись до Німеччини, водночас хочуть так само тісно пригорнути ще й Україну.
На мою думку, польський засуд щодо 1943 р. спрямований не на цю подію та відзначення лише пам’яті про неї, а він так чи інакше звернений до української державності. Легко помітити те, що для польських учасників хресного походу проти Волині найважливішою не є позиція української еліти, а Україна як держава, і то не так її позиція, як сам клопітливий факт існування. Якби не ця держава, визнання геноциду не мало би перешкод.
Я бачу кілька аспектів поведінки польської сторони. З одного боку, маємо бажання використати сьогодні внутрішньополітичну українську ситуацію у своїх інтересах. Гадаю, всі розуміли, що Віктор Янукович після перемоги на виборах 2010 р. збирався упокорити Західну Україну. Він змінив вектори історичної політики Віктора Ющенка, що з вдячністю прийняли не лише в Москві, але також у Варшаві, яка уважала Ющенка «бандерівцем». До речі, геть безпідставно, бо і сам Ющенко, і більшість представників тодішнього уряду представляли Східну Україну.
Прикметно, що польська інтеліґенція не апелює до українських еліт, оскільки побоюється зустрітися з відмовою підтримати польські аспірації. Тут польським інтелектуалістам не відмовиш у проникливості: справді, серед західноукраїнських еліт і еліт Центральної України, включно з Києвом, немає тих, хто підтримав би жорсткі польські вимоги, щоб українці визнали себе єдиними винуватцями подій 1943 р.
Польські еліти розуміють, що в Україні нема справжнього східноукраїнського інтелектуального середовища. Існує лишень його імітація, яка насправді є проросійською групою впливу. Ті, хто пробує відігравати в Україні таку роль, за визначенням не можуть уважатися інтелектуалістами – це звичайні чиновники та платні провокатори. Отож годі сподіватися, що якийсь український «патентований моральний авторитет», причарований Москвою так само, як Янукович, при нагоді підтримає також і Варшаву. Зрештою, він напевно може це зробити, але хіба тоді, як отримає відповідну вказівку, проте аж ніяк не з Варшави.
Ще раз хочу підкреслити, що в Україні ті представники еліти, які налаштовані проукраїнськи, заразом є прихильниками проєвропейської орієнтації. Більше того, навіть ті мешканці Західної України, що налаштовані пропольськи, не приховують свого обурення польською співпрацею з Януковичем у контексті Волині.
Польська політика – і не лише щодо пам’яті – шукає партнерів на сході України, наче навмисне реалізуючи геополітичну операцію, внаслідок якої зникає українська територія між Сяном і Збручем.
Домовляючись зі східноукраїнськими елітами про визнання подій на Волині геноцидом поляків і добиваючись перепросин, польські еліти поводяться так, як чоловік, який, зайшовши у ваш дім, показує документи, що буцімто ваша домівка тепер вже належить йому, причому документи про «акт дарування» підписали не ви як власник, а ваш сусід. «Гість», заявляє, що він тепер буде жити у вашому домі, але заразом чомусь вимагає ставитися до себе толерантно і з пошаною… Я думаю, що домовлятися у справах Волині полякам слід, насамперед, з мешканцями цього краю та західними українцями. Спроба ділити Україну на дві частини шляхом домовленостей з теперішньою політичною елітою України понад головами західних українців доведе лише до ще глибшого розчарування Польщею. До речі, від цього постраждає й та візія спільного минулого, якої дотримується тепер польська сторона.
Спроба домовлятися з виразно проросійськими політичними елітами в Україні може мати ще один дуже небезпечний, як на мою думку, аспект, пов’язаний із загальною оцінкою вектора розвитку української держави, що була проголошена 1991 р. Деякі польські публіцисти вибудовують карколомну інтелектуальну конструкцію, в якій стверджують, що Волинь – це «засновницький міф української держави». Така, з дозволу сказати, «концепція» ставить під сумнів не лише етичні основи цієї державності, але, оскільки держава є національною, також етичне підґрунтя існування самої української нації. Зрозуміло, що ніхто з притомних українців за жодних обставин не погодиться визнати за своєю державою такий виссаний з пальця «первородний гріх». Думка звернутися за леґітимізацією таких вигадок до східноукраїнських політичних еліт є своєрідною політичною інфантильністю.
Польська еліта має один – хоч і дуже некоректний – інструмент тиску на встановлення «згоди» зі всіма щодо оцінки 1943 р. на Волині. Вона, намагаючись назвати відповідальних за Волинь, встановлює знак рівності між «українським націоналізмом» та фашизмом. А фашизм, звичайно, засуджують такі політичні гравці, як Варшава, Москва та Європейський Союз. На основі вигаданої боротьби з відродженням фашизму в Україні польські гравці можуть домовлятися зі східноукраїнською елітою й отримати на це згоду інших гравців, крім самих – злегковажених буцімто з огляду на їхній фашизм – українців.
Спроби зіграти на міжнародній арені проти України фашистською картою існують і виглядають цілком серйозно, причому нею грають не лише деякі польські священики, політики чи впливові публіцисти. Звинувачення у фашизмі в сучасній політичній практиці – це велика довбня. Страшнішим може бути лише звинувачення в антисемітизмі. Поляки останніми роками реґулярно мусять виправдовуватися, спростовуючи звинувачення в антисемітизмі, отож виникає спокуса вказати «замінного» якщо вже не антисеміта, то принаймні фашиста. Тактична користь від цього очевидна, але стратегічний крах у контексті значення України для безпеки Польщі – також більш ніж очевидний. Польським елітам не вдасться локалізувати Західну України як оселю фашизму, тому що його там не було й нема. Не знаю, в чиїй голові могла з’явитися ідея про те, що поляки спільно з Москвою і Брюсселем зможуть перебудувати суспільне мислення й ідеологію західних українців. Не виключаю, що ця голова могла бути зовсім не польською. Зрозуміло, що такі примусові суспільні трансформації не матимуть жодного результату. А образа за польську спробу упокорити фашизмом залишиться на довгий час і може принести дуже неприємні наслідки.
Наскільки підло виглядає стратегія звинувачень мешканців Західної України у фашизмі видно на прикладі окремих заяв нашого прем’єр-міністра. Коментуючи відмову міських рад Львова, Івано-Франківська і Тернополя святкувати 9 травня як День Перемоги, Микола Азаров «пояснив» журналістам, що галичани нібито є духовними спадкоємцями фашистів, а тому не хочуть радіти переможному завершенню війни, бо їхні симпатії – на стороні тих, хто програв. Поляки, до речі, 9 травня також не святкують, тож за логікою українського прем’єр-міністра також напевно є фашистами.
Ще потворніше виглядає польська гра з пошуками фашизму в Україні тоді, коли, звинувачуючи українців у фашизмі та заразом геноциді на Волині, окремі поляки дуже легко контактують з російськими силами подібної «антифашистської» орієнтації. Усмішку викликає те, що ті польські «антифашисти», які укладають з росіянами ситуативний союз, мусять тимчасово забути, як московські «борці з фашизмом» трактують Польщу. Підсумовуючи: хоч і як прикро, але задля боротьби вже не з «українським націоналізмом», а «українським фашизмом» частина польських «демократів» готова співпрацювати з російськими шовіністами.
Мені здається, що частина польських політиків ставить українців перед цивілізаційним вибором: або цінності західноєвропейського світу у вигляді І Речі Посполитої, або обійми «русского міра» у формі сучасної Російської Федерації. Цей вибір – не з легких, тому що відновлення леґенди «яґелонської» І Речі Посполитої має яскраве територіальне вираження – це форма ціннісної анексії частини України, Білорусії та Литви.
Я думаю, що цей рекламний розпродаж духовних цінностей, який апелює нібито до спільної історії, легко можна використовувати в конкретній політичній грі. Фактично ми є свідками стрімкого розгортання польського різновиду «русского міра». Початком відродження «яґелонської ідеї» в її сучасному виданні стали 2004–2005 роки. Тоді в Україні щойно перемогла Помаранчева революція, Польща вступила до ЄС, взаємовідносини між обома країнами переживали «медовий» період майже повного взаєморозуміння. Водночас, роздумуючи над способами посилення своєї позиції в межах Євросоюзу, частина польських політиків побачила свій шанс у пошуках політичних клієнтів на сході Європи. Це виглядало таким чином: Польща приходить до Євросоюзу як бідна й порівняно відстала країна не сама, а як держава, що має за парканом – за Бугом – кількох простакуватих, але порядних потенційних кандидатів до Європи, які її щиро люблять та щиро заявлятимуть перед Брюсселем, що Польщу вважають своєю цивілізаційною та економічною Німеччиною. Так почався феномен так званої «нової східної політики» Польщі. Ця неясно оформлена ідеологія тактично апелює раз до Ґедройця, раз до Пілсудського, часом – до традицій прометеїзму міжвоєнного періоду. Тимчасом на прикладі Литви видно, що ці ідеї неефективні, а навіть шкідливі. Попри винятково сильну традицію співжиття з литовцями, Варшава не змогла домовитися з сучасним Вільнюсом. Білорусь узагалі закрилася перед польськими впливами. З росіянами Варшава також не може дати собі ради. Залишилася Україна, яка не має клопоту з польською меншиною, як Литва, чи з самою Польщею, як Білорусь, і яка просто може відкритися до польських пропозицій, вважаючи, проте, «польський світ» не польським, а європейським.
Але українці прагнуть не до Польщі, а до Європи. Польські політики повинні подумати: вони мають намір стати для України просто історичною Польщею чи Європою, дверима чи стіною. Тим часом частина польського політикуму показує себе українцям насамперед поляками, а вже потім – і то зі значними труднощами – європейцями. Українці прагнуть побачити в поляках когось іншого, ніж представників «польського світу», бо таких ми в Україні вже бачили й знаємо. А тим часом партнер на спільному шляху до Європи починає виокремлювати з українського народу націоналістів і фашистів, а з того, що лишилося, ліпити, наче давньогрецький Пігмаліон, свою омріяну Галатею.
Яка Ваша думка: чи Польща може взятися ще серйозніше, ніж досі, лякати Захід українським націоналізмом, тобто чи після скандального доносу в Брюссель на Ющенкового Бандеру польські політики можуть використовувати «волинський геноцид» для гри проти України з метою ввести її в Європу у вигідній для себе формі або й утримувати на задвірках?
Найгірше є те, що саме так може статися, але за бажанням Росії, а не Польщі. Разом з наближенням України до Європи, Польщі невигідно буде нагадувати у Страсбурзі чи Брюсселі про Волинь, бо це створюватиме ситуацію, аналогічну до турецької. Туреччина навряд чи стане членом ЄС з огляду на небажання Анкари визнати відповідальність за геноцид вірменів часів І Світової війни. Звичайно ж, я кажу про це, не порівнюючи ситуації по суті: геноцид вірменів справді мав місце, а на Волині 1943 р. відбулася взаємна різанина. Я маю на увазі саму модель поведінки на міжнародній арені.
Сьогодні Польща є найкращим адвокатом України в Євросоюзі й мала б бути незацікавленою у формуванні неґативного іміджу свого сусіда і потенційного головного союзника в реґіоні. Таким союзником Варшави Україна неминуче стане, коли остаточно «унезалежниться» від Москви. Однак збереження в польському суспільстві антиукраїнської мобілізації, однією з головних причин якої є питання Волині, може довести до того, що коли Росія зосередить свою увагу на Україні, то Польща «несподівано» стане союзником росіян, а не українців. Польські політики, що присягаються в любові до України, не встигнуть озирнутися, як опиняться в одному окопі з «антифашистами» з Москви. Навряд чи в Україні тоді цього не помітять.
Питання Волині мало б розглядатися серйозно щойно після вступу України до Європейського Союзу, коли Польща та Україна отримають принаймні формально рівноправну позицію. В нинішній ситуації кожне сказане вами слово, як в американському правосудді, «може бути використане проти вас». І тому чимало українських політиків та інтелектуалістів, схильних критично оцінювати проблему української вини за події на Волині, виявлятимуть сьогодні стриманість, побоюючись, що їхні слова зможуть нашкодити, особливо коли ті, хто не хоче наближення України до Європи, візьмуться їх трактувати на власний спосіб.
Щодо Росії: вона не має свого геноциду, вчиненого українцями. Користуючись постколоніальним терміном «замінного гегемона», таки можна припустити, що для російської політики польська Волинь може стати хоч не своїм, то все ж «замінним геноцидом». Ця конструкція передбачає використання Волині – «Польщі проти України» – для власних цілей Росії.
Для Росії «волинське питання» – це предмет гри. На жаль, цього не помічають польські політики й публіцисти, втягнені у творення картини своєї «правди» про Волинь. Тим часом я не виключаю, що російська участь у «волинській грі» може й тепер мати таке саме антипольське скерування, як і 1943 р., коли ця трагедія власне й трапилася. Жертви Волині не повинні «заступити» того факту, що «путінська» Росія – винятково непередбачуваний партнер як для України, так і для Польщі. Якщо Польща скористається, наприклад, лише інформаційними потужностями Росії у відстоюванні «єдиноправильного» погляду на події 1943 р., то в майбутньому сплатить за це високу ціну.
У контексті «замінного геноциду», можу сказати, що Росія захищає Польщу просто як свою імперську околицю, а не повноправного партнера. Перед Заходом росіяни можуть легко заявляти: по-перше, 1943 р. ми прийшли з миром у те місце Європи, де два варвари різали один одного, а по-друге, оскільки саме ми їх розтягнули в різні кутки ринґу, тому тепер маємо моральне право пояснювати європейцям, котрий варвар був менш варварським.
Підсумовуючи, Росія не повинна стати для поляків арбітром у питанні Волині. Ті, хто зачарований Москвою, мав би собі пригадати, що значно більші жертви, ніж Волинь 1943 р., полякам принесла деполонізація українських земель, здійснена НКВС між Збручем і Дніпром у 30-ті роки минулого століття. Тільки у 1937–1938 роках більшовики розстріляли понад 110 тисяч етнічних поляків. Притому, що тут усі жертви задокументовані й щодо їх кількості немає жодних сумнівів.
Можливо, поляки скористаються прищеплюванням Європі та власному суспільству думки про те, що українці жорстоко розправилися з поляками на Волині ще й тому, що так само чинили з жидами. У Польщі догмою є погляд, що ОУН та УПА були антижидівськими, але за цим стоїть прихований тезис, що ці організації були також і антипольськими. Тут маємо таку «фіґуру» польської шовіністичної публіцистики, яка, будучи антисемітською, в якийсь момент стає на позицію оборонця жидів перед українцями, хоч, як на долоні, видно: польський антисемітизм намагається «вибілити» себе на тлі антисемітизму українців.
Тут задіяна реакція «психологічного перенесення». Вона полягає в перенесенні звинувачень у польському антисемітизмі на українців за формулою: «А що ми? Ви подивіться, що зробили вони!» Ті, хто виступає з таких позицій, прагнуть призначити полякам місце серед оборонців жидів, а не їхніх переслідувачів. Звичайно ж, я дещо спрощую, бо не вважаю, що поляки були якимись екстраординарними антисемітами. Так само, як і українці.
На щастя, останніми роками в Польщі принаймні серед науковців маємо усвідомлення ваги колективної причетності та відповідальності поляків за антисемітизм. А те, що український національний рух не був вільний від антисемітизму, це також факт. Водночас я розумію, що, спостерігаючи за польськими клопотами з антисемітизмом, ми, українці, мали б готуватися до того, що буде за кілька років у нас, якщо ми нарешті рушимо в напрямку Європи. Якби сталося навпаки, й Україна, повернувшися до Польщі спиною, почала б дрейфувати в сторону Росії, тоді хор звинувачень в антисемітизмі моментально замовкнув би, російська інформаційна машина почала б звинувачувати всіх тих, хто приписує братам-українцям вигадані злочини.
Польські історики заявляють, що на Волині все вже досліджено й заново досліджувати – неетично, бо це релятивізація злочину. «Зло слід назвати злом», – кажуть вони в один голос.
Це просто спроба застати когось зненацька та, скориставшись ефектом розгубленості, домогтися його згоди визнати себе винним, незважаючи на те, що, можливо, він думає зовсім інакше. Нещире каяття – найгірше, що могло б статися в наших відносинах з поляками. Адже навіть якби це сталося, перегляд вимушеного каяття через одне-два покоління буде неминучим. Тільки тоді до старих образ додадуться ще й нові, пов’язані з цими несправедливими звинуваченнями в геноциді. Уважаю, що зовсім неетично в ситуації, коли значна частина провини на польському боці, схиляти до «етичної поведінки» одних лишень українців. Навіть порівняння кількості жертв не виправдовує такого однобічного каяття. Зважаючи на це, ризикну припустити, що в розмові про Волинь частині польських політиків зовсім не про каяття йдеться.
Як би Ви спрогнозували хід подій, у випадку, коли б українські політики представили як геноцид масові вбивства українців на Холмщині в 1943–1944 роках польськими державними відділами, а також криваву депортацію до УРСР у 1944–1946 роках, здійснену Польською республікою?
Маю надію, що цього не станеться. Насамперед, не бачу тепер таких політиків, та малоймовірно, що вони з’являться протягом найближчого року. А взагалі, такий крок свідчив би про незрілість тих українських політиків, які почали б гратися настільки серйозними питаннями. Я свідомо використовую слово «гратися», бо це надто серйозні речі, щоб пробувати використовувати їх як інструмент для досягнення політичних цілей, особливо якщо це стосується якимсь чином передвиборчої соціології.
Усе ж, така ситуація стала б можливою, якби якісь гарячі голови над Віслою спробували винести питання геноциду на Волині на міжнародну арену, наприклад, шляхом позову до Міжнародного суду ООН в Гаазі. Тоді, напевно, повториться ситуація, в якій Хорватія подала до Міжнародного суду позов проти Сербії, а Сербія виступила зі зустрічним позовом. Обидві країни навзаєм звинувачують себе в геноциді, який нібито мав місце під час війни у 1992–1995 роках на Балканах. ■
