Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №26, 2013-06-30
Мама по скайпу, Видавництво Старого Лева, Львів, 2013, с. 190
Писати про цю книжку мені непросто, бо справді не знаю, кому її порекомендувати, незважаючи на те, що сама тема, здавалося б, куди більш актуальна. Хоча, література, як і музика, має таку неймовірну здатність приходити до нас вчасно. Тобто, в той момент, коли нам потрібно прочитати саме ці слова, почути саме ці ноти. Тому вірю, що «Мама по скайпу» прийде до тих, кому вона зараз необхідна. Тим паче, що багато хто з авторів вилив у ці тексти свої переживання, болі. І це при тому, що збірка робилася «під замовлення», наче твір на задану тему в середній школі. Вслід за антологією «Тотальний футбол», яка побачила світ минулого року, цю книжку також презентували спочатку на Ляйпцизькому книжковому ярмарку німецькою мовою. Як розповідає у передмові до українського видання одна з упорядниць Мар’яна Савка, «ідея створення книги, яку ви тримаєте в руках, виникла у розмові з Михайлом Маргулісом, продюсером письменниці-еміґрантки Наталі Гузєєвої, колишньої киянки, а тепер мешканки Німеччини, під час виставки у Ляйпцигу 2011 року». Забігаючи дещо наперед, скажу, що саме текст Наталі Гузєєвої в цій збірці є чи не найбільш літературним та сюжетним.
Загалом авторами «Мами по скайпу» є 12 письменників, серед яких є лише троє чоловіків. Можливо, це невипадково, адже українська трудова міґрація має здебільшого жіноче обличчя й, напевно, саме жінки, а особливо матері, надзвичайно тонко й болісно переживають проблему соціального сирітства, яке є її наслідком. На презентації українського видання багато говорилося про те, що завданням книжки є поставити проблему й, зрозуміло, що в жодному випадку неможливо її таким чином вирішити, але це – ще один крок до її проговорення, до ширшої дискусії в суспільстві. Німецьке видання цієї книжки (мушу констатувати, що його лаконічніше оформлення видалось мені більш відповідним та промовистішим), представлене в Ляйпциґу цього року, також не залишилося осторонь уваги журналістів та потенційних читачів, адже, по-перше, проблема міґрації знайома не лише українцям, а, по-друге, втрата контакту, порозуміння між батьками та їхніми дітьми в сучасному світі є значно ширшою темою, аніж лише соціальне сирітство як наслідок трудової міґрації. Зокрема, вийшов сюжет про книжку в ефірі Першого німецького каналу ARD.
Та, хоч Мар’яна Савка пише у своїй передмові, що «позитивних історій так само немало», адже, «для багатьох українських сімей виїзд за кордон, особливо якщо це відбувалося леґально, ставав чи не єдиним способом втечі від суспільної й моральної деградації і початком нового життя в значно кращих умовах, аніж на батьківщині», ця книжка все ж про те, що «гроші не замінять живого спілкування». У ній багато болю. Я думаю, що «Мама по скайпу» скоріше потрібна батькам, щоб, можливо, щось для себе зрозуміти, визначити пріоритети, а не дітям. Бо для них це – не той біль, від якого стають сильнішими, а той, який просто ранить.
Трагікомічним, іронічним та дуже живим є оповідання Тані Малярчук «Час дітей», яке справді переносить читача в той «час вічного літа», якому герої завдячують Польщі, Італії, Португалії та «далекій царівні всіх країн Греції», яке в якусь несподівану мить закінчиться, щоб розквітнути потім для нового покоління дітей трудових міґрантів. Наталка Сняданко фактично заанонсувала в цій книжці свій новий роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», запропонувавши його уривок, в якому дещо відсторонене споглядання нової дійсності відбувається очима героїні, у яких є подеколи значно більше глибини, ніж в тому, що відбивається зараз у її зіницях. У тексті Галини Крук «Ho paura» є багато її материнського, щирого. Є дуже жорсткі історії, як ось «Славка» Галини Малик, де не «коротко, сильно і страшно», а просто страшно. Моторошним є й сюжет, вже згадуваної Н. Гузєєвої (переклад з російської Катерини Міхаліциної). Є в її «Невидимці» й дещо детективного, що захоплює суто на літературному рівні. «Знаєте, чому я не люблю скайп?» – запитує героїня. І відповідає: «Там є така опція «Невидимка». Вона схожа на опцію «Не в мережі». Для мене це наче «Не в житті». Присутніми є й розповіді без заробітчанської конкретики, а просто про самотність дітей, про їхню потребу материнського та батьківського тепла, як у героїв «Нашої великої вигаданої родини» Оксани Лущевської. Про поневіряння й незахищеність заробітчан йдеться у «Степановому щасті» Олександра Гавроша, та про те, що щастя в тому, щоби бути поруч з коханими людьми, бачити, як росте твоє мале, й усвідомлювати врешті, що саме це і є щастям.
Ця книжка є різною, її можна читати в будь-якому порядку, але, можливо, вона може сказати більше про відчуженість, віддаленість фізичну та душевну, ніж суха статистика та пафосна дискусійна риторика про те, що треба повернути когось з-за кордону. Вибір залишається за кожним зокрема. Як і в тому, яку книжку вибрати для себе з полиці. ■
