Раз добром нагріте серце вік не прохолоне…

Олександр ХоменчукПУБЛІЦИСТИКА №28, 2014-07-13

З паном Адамом Подоляком я познайомився на автовокзалі Люблина. Чекав на автобус до польської столиці, як раптом відізвався мобільний телефон. Телефонували з Луцька. Почувши українську мову, він підійшов ближче й між нами відбувся такий діалог:
– Пан є українець?
– Так, проше пана?
– Звідки родом, коханий?
– З Волині.
– А чи пан чув про трагедію польських поселень Острівки і Воля-Островецька?
– Знаю. Бо родом з тих країв. Мешкаю в прикордонному Любомлі.
– Я виїхав звідти в 10-річному віці. Зараз мені 80, а мої вуйко і його жона навсіди зосталися в Острівках. Там їх знищили бандити. Чи готовий пан перепросити й просити прощення за те людовбивство, скоєне УПА?..
Не буду переказувати змісту всієї нашої спонтанічної дискусії. Автовокзал – не те місце, де варто проводити історичні паралелі чи арґументи… Є матеріали слідства у справі «переслідування населення польської національності на Волині у 1939–1945 роках», яке проводив люблинський відділ Комісії для покарання злочинів проти польського народу Інституту національної пам’яті. Головною метою кожного слідства мало бути не лише встановлення особи винного чи групи винних у скоєнні злочину, але також «усебічне з’ясування всіх обставин, за яких скоєно кожен зі злочинів» (Див. Art. 45 ust. З ustawy z dnia 18 grudnia 1998 r. o Instytucie Pamięci Narodowej – Komisji Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu (Dz. U. 1998, nr 155, poz. 1016 z poźń. zmianami).
Оскільки до цього часу, як вважає український історик Ігор Ільюшин, не виявлено документа, який містив би наказ на фізичне знищення поляків (про існування такого наказу відомо лише зі свідчень заарештованих НКВС членів ОУН і УПА), однозначно визначити коло відповідальних за таке рішення осіб, а також усіх виконавців антипольської акції, проблематично. («Важка українсько-польська історична спадщина», «Українcький альманах – 2013», Варшава). Та чим завинило моє покоління українців, яке прийшло на світ тієї трагічної пори у 1943–44 рр? Те, що творилося по обидва боки прикордонної ріки Бугу воєнної пори, коли кров лилася з вини недалекоглядних політиканів з обох боків протиборчих сторін – це був великий злочин. Під якими б прапорами не гарцювало зло, які б лозунги не висувало, воно лишається злом і донині. Ніякі шати його не прикриють.
У запалі полеміки, яка досі лунає по обидва боки кордону щодо наслідків кривавого українсько-польського протистояння на Волині у роки війни, 70-річчя якого припало на літо 2013 р., якось призабулося, що у вогні ненависті були й спалахи милосердя, людської жертовності задля порятунку ближнього. Зокрема, по-братському і по-християнському вчиняли окремі українські родини, коли розпалилося багаття кровопролиття невинних людей у селі Острівках колишнього Любомльського повіту. Так, сім’я Семена Зелінського, яка мешкала неподалік Острівків на хуторі Задубовець, дала прихисток польці Гелені Ковалик та двом її донькам. А Гелені Приступі, яка рятуючись від розправи, прибігла в село Перекірку (тепер Борова), руку помочі простягнув українець Макар Романюк. Два тижні переховував на своєму обійсті, аж поки не прийшов за родиною її глава Болеслав Приступа й не забрав до Польщі. Багато хто знав у селі, що в Романюків переховується польська сім’я, але не видав на поталу вбивцям. Помагав відвернути лихо й сусід Нестор Зелінський. «Поляки з Волі-Островецької тікали до села Сокола під час нападу на їхнє село. Ми жили на хуторі, коли до нас приїхав поляк Міколай Муха зі своєю сім’єю. П’ять душ їх було. Жили в нас тиждень. Ми ховали їх в клуні, сіном прикривали, у корчах неподалік хати. Я їм їсти носив… Потім поляки благополучно переправилися через Буг», – згадував 83­річний Дмитро Карпович Демчук з Сокола на Любомильщині.

До речі, в цьому селі мешкала й змішана родина. Полька Стефанія вийшла заміж за українського селянина Олексія Гандзюка, нажили двох діток. Коли почалася трагедія, Олексій посадив свою сім’ю на потяг у Любомлі й відправив у Польщу. Той потяг ніби потрапив під бомбардування. Чоловік навіть після війни не зміг відшукати слідів своєї родини. У польських мас-медіа цей факт чомусь подається в перекрученому вигляді. Недобросовісні автори пишуть, що О. Гандзюк у ті трагічні дні … закатував власноруч Софію, бо вона була полькою. Бажане видають за дійсне.
Ще приклади. Брати Олександр і Трохим Кушнірі з сусіднього від Острівків села Полапи на своєму обійсті переховували неповнолітнього хлопця і двох польських дівчаток, які дивом урятувалися від розправи.
За словами мешканця села Чмикос Юлія Йосиповича Забокрицького, 1930 р. народження, 1943 р. їхня сім’я врятувала поляка Антоні Татиса, який жив у колонії Королівська. З дочкою і двома внучками він переховувався в клуні: «Після війни Татис приїздив до нас, місяць був». Згодом поляк Казимир Свігонь рятував й самого Юлія Забокрицького, коли польська боївка напала на Чмикос. «І батька нашого урятував», – згадував ветеран праці. Це трапилося в лютому 1944 р.
Мешканець Варшави, 85-річний Владислав Толиш якось при зустрічі розповів мені, що їхню родину (було восьмеро душ), коли запалали польські поселення на Любомльщині, врятував українець Іван Корнелюк із села Запілля. Його зять Федір служив в УПА, певне, проговорився тестю, що заплановано чергову операцію. Толиші мешкали в Новому Ягодині (це була винятково польська колонія з 131 садиби, яка розміщувалася поблизу кордону). Сюди й прибіг одного ранку Іван Корнелюк до Яна Толиша, з яким дружив, із попередженням про лихо, яке насувається. До слова, після війни його зять-упівець був засуджений до 15 років сибірських таборів.
Рятували українці і євреїв, коли восени 1942 р. їх почали масово знищувати гітлерівські окупанти. На хуторі Подубів’я (біля села Машів) у хаті К. В. Корнелюка переховувалася єврейська родина. Лиху годину вона пережила тут. «А в нас у стодолі ховалося п’ятеро євреїв. У схроні – батько зробив. Там їх ховали у сіні», – це зі спогаду 79-річної Надії Петрівни Шишели, жительки села Вижгова.
Такі приклади маємо і в інших селах прикордонного краю. Майже тридцять мешканців нашого району отримали звання «Праведник світу» і «Праведник України». У їх числі мешканці Любомля Михайло Абрамович, Олексій Олійник, Тихон і Федора Мартинці, Февронія Карась та інші.
А у Львові в роки війни митрополит УГКЦ Андрей Шептицький разом з ігуменами та монашками врятував життя більш як чотирьом сотням євреїв. У столиці Ізраїлю Тель-Авіві 1973 р. на знак вдячності встановлено пам’ятник А. Шептицькому.
Наведені приклади свідчать про те, що стереотип «українця-різуна», «українця-ката», які поширюють «кресов’яни», не відповідає дійсності. Жорстокий принцип «око за око, зуб за зуб» не всі українці підтримували й розділяли. Бувало, Божа заповідь «Не убий» брала гору над ідеологічними постулатами чи й наказами. Втім, і раз нагріте серце, як писав поет, вік не прохолоне. ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*