ПІДЛЯСЬКА трійця вчених

Юрій ГаврилюкКУЛЬТУРА2008-07-25

{mosimage}

Початок формування української модерної культури пов’язаний з інтелектуальними середовищами Перемишля, Харкова, Києва та Львова. Не можна однак забувати і про осередки за етнічними межами, як хоч би Вільнюський університет (1803-1832), який мав нагляд над освітніми закладами Правобережної України. Для нас він цікавий ще й тим, що в науковому ґроні цього вишу неабияку роль відігравали уродженці Підляшшя.

У першій половині ХІХ ст. головним центром освіти на захоплених Росією наприкінці XVIII ст. землях Речі Посполитої став Вільнюс. Було це наслідком низки реформ, які на початку свого царювання здійснив Олександр І (1801-1825): 1802 р. утворено Міністерство народної освіти, рік пізніше в межах Російської імперії існувало вже шість навчальних округів, у тому числі й Вільнюський, який охоплював Правобережну Україну (Київська, Волинська і Подільська губернії) і т.зв. Литву (територію колишнього Великого князівства Литовського – Вільнюська, Вітебська, Гродненська, Мінська і Могилівська губернії).

Уся публічна шкільна мережа на цій території підпорядковувалася Вільнюському імператорському університетові, який був створений 1803 р. на основі колишньої Вільнюської академії. Університет із чотирма факультетами – фізичних та математичних наук, лікарських або медичних знань, моральних і політичних наук та словесних наук і красних мистецтв мав широку внутрішню автономію, яку ґарантував принцип вибору Радою професорів усіх посадових осіб, починаючи від ректора. Підпорядковувався Міністерству народної освіти, а безпосередній нагляд за його працею мав куратор, якого призначав цар. Цю функцію протягом 20 років (1803-1823) виконував близький співпрацівник царя Олександра І – князь Адам Єжи Чарторийський (1770-1861), який був також куратором Вільнюського навчального округу.

Вогнище польської культури під скіпетром російського царя
У Вільнюському університеті не менше 90% його студентів складали уродженці Литви, Білорусі та України, однак це була по суті польська установа. Її існування відіграло неабияку роль у збереженні національно культурної ситуації, яка склалася в Речі Посполитій, де відбулася майже повна полонізація панівного шляхетського прошарку. Не повинно це однак дивувати, адже для високих петербурзьких чиновників того часу “партнером до розмови” був не місцевий “мужик”, тільки шляхтич. А той, навіть якщо і з руського князівського роду (як Чарторийський), був по суті поляком – із кількома поколіннями окатоличених та вихованих у польській культурі предків.
Саме освітні потреби цієї суспільної групи мав передусім обслуговувати університет, створений указом російського царя. Тому, хоч на деяких кафедрах, зокрема медичних, утрималася латина та існувала кафедра російської літератури, мовою викладання була польська, поляками були й більшість викладачів.
Зрозуміло, польський характер мали також публічні школи початкового та середнього рівня, які діяли у межах Вільнюського навчального округу. Найкраще були розвинуті освітні заклади на території Вільнюської та Волинської губерній. Найславнішою стала школа у Кременці (1805-1831), заснована як Волинська гімназія, а згодом піднесена до рівня ліцею з правом присвоєння нижчих наукових ступенів. За задумом організаторів, кременецький ліцей мав згодом перетворитися у вищу школу і стати центром польського культурного життя “Русі” (так тоді поляки називали Правобережну Україну). Однак після польського повстання 1831 р. цей ліцей ліквідовано, а його майно та книгозбірню отримав Університет св. Володимира, відкритий 1834 р. в Києві, туди потрапила й частина вчителів.
Репресивні заходи не обминули і Вільнюського університету, який був закритий 1832 р. Більшість його наукового приладдя та університетську бібліотеку також перевезено до Києва, а решту передано університетові в Харкові.

Підляські любителі старожитностей
Після розподілу Речі Посполитої 1795 р. південне Підляшшя опинилося під владою Австрії, а північне, з його історичними центрами – Дорогичином, Більськом та Мельником (створено тут нову адміністративну одиницю з центром у Білостоці) потрапило до складу Пруссії. Щойно 1807 р., після перемоги Наполеона над Пруссією та укладення ним союзу з Олександром І, Білостоцька область була приєднана до Російської імперії (від 1841 р. у складі Гродненської губернії). Зміна кордонів відкрила дорогу до навчання у Вільнюському університеті кільком дуже здібним уродженцям Підляшшя, які згодом очолили окремі кафедри факультету моральних і політичних наук та присвятилися вивченню як “крайової старовини”, так і давньої письменності слов’янських народів.
“Після наполеонівських воєн, – писав сторіччя тому один з істориків Вільнюського університету, – коли в різних країнах почала пробуджуватися ідея національності, у Вільнюсі коло молоді, переважно сини уніатських священиків, у пошуках даних для своєї національності і релігії почали збирати та відчитувати старі пергаменти. Виробилася в них навіть пристрасть до палеографії…” Автор цих слів мав на думці зокрема синів сільських парохів з Більського повіту Михайла Бобровського (1784-1848 рр., відомого передусім відкриттям т.зв. Супрасльського кодексу – староболгарського рукопису із ХІ ст.) та Ігнатія Даниловича (1787-1843). Бобровський, який паралельно навчався ще й у Головній духовній семінарії, яка діяла при університеті, zобрав духовний сан та від 1814 р. викладав богослов’я, натомість Данилович почав тоді читати лекції із цивільного права.
Михайло Бобровський став відомим дослідником церковних рукописів та стародруків. Свої пошуки почав ще під час навчання в білостоцькій гімназії, коли досліджував книгосховища розташованого недалеко Білостоку Супрасльського монастиря. Натомість Данилович цікавився передусім історією права Великого князівства Литовського. Як свідчать сучасники, захоплювала його архаїчність ділової руської мови старовинних документів, до читання яких дуже підходила багата такими ж архаїзмами українська говірка його рідного села: “Особливо любувався він у читанні та пояснюванні старих пам’яток права і литовсько руських хронік, яких давня мова приймала в його устах звуки народної говірки, сухий спосіб писання ставав повним яскравих та живих барв і колишнє минуле відживало у всій своїй старожитній красі”.
{mosimage}Здавалося б, що захоплення минулим, яке проявляли не лише названі підляшани, але й чимало інших “поповичів”, які навчалися в університеті та семінарії, повинно зробити з вільнюської alma mater осередок білоруського та українського національного руху. Однак перша третина ХІХ ст. не була періодом, сприятливим для національного відродження на території т.зв. Північно Західного краю, до якого, крім етнічної Литви і Білорусі, належало також заселене чвертьмільйонною українською громадою північне Підляшшя і Берестейсько Пинське Полісся. З однієї сторони залишався й надалі сильним вплив польської культури, також серед уніатського духовенства, яке було єдиною хоч якось освіченою суспільною групою. З другої – альтернативою для осіб, які противилися полонізації побуту та латинізації церковних обрядів було, зокрема після ліквідації 1839 р. церковної унії, москвофільство, відоме тут згодом під назвою “западнорусизму”. Все ж таки як Бобровський, так і Данилович отримали можливість контакту з видатними особистостями українського відродження – перший у Відні, другий у Харкові.

У колі будителів
Отця М. Бобровського 1817 р. відправлено в наукову подорож країнами Європи з метою вивчення старожитних і слов’янських мов та ознайомлення зі станом богословських наук. Вчений відвідав зокрема Відень і Прагу, де познайомився з видатними піонерами славістичних наук – “батьком славістики” Йозефом Добровським (1753-1829) та “будителями” слов’ян австрійської імперії Варфоломієм Копітаром (17801844), Вацлавом Ганкою (1791-1861), Йозефом Юнґманом (1773-1847). У Відні Бобровський подружився з парохом греко католицької церкви св. Варвари та деканом богословського факультету Віденського університету о. Іваном Снігурським (1784-1847), що став згодом перемиським єпископом, завдяки якому місто над Сяном стало першим осередком національного відродження українців Галичини. Безсумнівно, це мало вплив на позицію Бобровського, який у листах з того часу дописував при своєму прізвищі “Ruthenus” (русин). Питання про його національні погляди у пізніший час чекає на прискіпливого дослідника. Треба однак підкреслити факт, що після ліквідації Вільнюського університету, коли вчений став парохом у Шерешеві (містечку, яке знаходиться на північ від Берестя), на українсько білоруській мовній межі, проповіді говорив завжди українською мовою.

“Покозачений” підляшанин
Ігнатій Данилович, про якого Бобровський жартівливо писав у листі до польського історика Йоахима Лелевеля, що той “походить із хахольської національності”, 1825 р. потрапив у Харківський університет, де викладав на кафедрі російського і провінційного права та був обраний деканом факультету етики і політики. Згодом, у 18351839 рр., працював у щойно відкритому Університеті св. Володимира в Києві, де очолив кафедру кримінального права та став першим деканом юридичного факультету.
Переселення на Слобожанщину мало неабиякий вплив на наукові зацікавлення підляського вченого, який загорівся бажанням написати нарис історії України. Хоч Бобровський після зустрічі з Даниловичем влітку 1827 р. і писав Лелевелеві, що той “поміж козаками зовсім покозачився, чи то схахолив”, то на жаль історія України так і не вийшла у світ (у списку його праць знаходимо лише розвідку “Про маґдебурзьке право і організацію Києва”).
Більш плодоносною виявилася дружба з викладачем Харківського університету та поетом Петром Гулаком-Артемовським (17901865), ориґінальні твори якого і переклади дали початок т.зв. харківському романтизмові. Першим її наслідком стало знайомство українського поета з А. Міцкевичем, який у грудні 1825 р. проїжджав через Харків. Зустріч обох романтиків відбулася у помешканні Даниловича, який із польським “віщуном” познайомився ще у Вільнюсі. Між поетами зав’язалася симпатія, наслідком чого став переклад балади “Pani Twardowska” на українську мову (під назвою “Твардовський”). Як стверджував Данилович, балада в козацькому костюмі подобалася всім надзвичайно”. Про популярність переспіву свідчить той факт, що 1827 р. він був надрукований 4 рази, у тому числі в польському журналі “Dziennik Warszawski”. Данилович пробував заохотити приятеля до праці над перекладом інших творів Міцкевича, зокрема драми “Dziady”, однак Гулак-Артемовський не наважився на це, адже задумав створити український словник для “врятування мови від загибелі. Переконую, щоб його радше писаннями підтримував, і вже переклав “Рибалку” Ґете на малоросійську мову”, – писав Данилович Лелевелеві).
Серед харківських учнів Даниловича був і видатний славіст та етнограф Ізмаїл Срезневський (1812-1880), який згодом зізнавався, що завдячує своєму професорові прищеплення “наукового скептицизму і звички до точного аналізу”. Під час наукової подорожі 1842 р. Срезневський відвідав Львів та Відень, де познайомився з діячами “Руської трійці”. Мабуть, саме він став ініціатором публікації в першому томі альманаху “Вінець русинам на обжинки” (Відень, 1846) розвідки Даниловича “Старина литовсько руського законодательства”.

Образ русинів Більського повіту
Наукові праці М. Бобровського та І. Даниловича, хоч і були піонерським вкладом у розвиток славістики й історії Великого князівства Литовського, ближчого зв’язку з минулим та культурою рідного їм Підляшшя не мали. На цьому полі прислужився натомість Йосип Ярошевич (1793-1860) – син міського писаря в Більську та єдиний у тому колі римокатолик. Відомий він передусім як автор тритомної історичної монографії “Образ Литви” (1844-1845), в якому аналізував політичну історію та суспільнокультурне життя Великого Литовського князівства. Після ліквідації університету вчений повернувся до Більська, де продовжував цікавитися минулим, унаслідок чого появилися зокрема перші історичні розвідки про Більськ та Дорогичин – місце коронації Данила Романовича. Він також цікавився етнографією, публікуючи декілька статей про український фольклор Підляшшя та статистично етнографічний огляд Більського повіту. Характеризуючи “племінний” склад населення, вчений стверджував, що всі тутешні русини, з дуже незначними винятками, є грецького віросповідання, а їхня мова найближче споріднена з мовою мешканців Волині.

Призабуте покоління
Учених підляшан, звичайно, було більше, ніж описана тут “трійця”. До них можна б зарахувати і дещо старшого о. Антонія Сосновського (1775-1852). У 1820 рр. він був парохом церкви св. Миколая у Вільнюсі, яку на початку XVI ст. фундував князь Костянтин Іванович Острозький. Саме з його іменем пов’язане відкриття в церковному книгосховищі славнозвісного багато ілюстрованого Київського псалтиря із 1397 р. Отець Антоній цікавився також народною культурою своїх земляків – деякі фольклорні записи використав Й. Ярошевич, інші потрапили до Імператорського географічного товариства. Історію Церкви в Україні та Білорусі активно вивчав також його син Платон (1799-1827), який з 1823 р. викладав моральну й душпастирську теологію.
Усе ж таки загал підляських русинів і надалі залишався інертною масою, яка нічим, окрім мови й народної культури, не зазначала своєї окремішності. Не змінилося це й пізніше, Підляшшя, зокрема його північна частина, що межує з Біловезькою пущею, залишалося на окраїні українського національного життя. Щойно в останній чверті ХХ ст. пустило тут свої паростки національне відродження. Одним із його наслідків стало повернення з забуття імен перших ученихпідляшан, любителів старовинного письменства та перших дослідників народної культури.

“Наше слово” №30, 27 липня №30; №31, 3 серпня 2008 року 2008 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*