Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №48, 2015-11-29
Aleksander Kolańczuk, ≪Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina≫. Uczestnicy ukraińskich walk niepodległościowych w latach 1917–1921 – miejsca pamięci w Polsce. Informator; Towarzystwo ≪Ukraiński Dom Narodowy≫ w Przemyślu, Przemyśl 2015, 255 s.
Історик Олександр Колянчук – прискіпливий дослідник боротьби українців за незалежність у 1917–1921 роках, особливо того, що залишилося на території Польщі. А збереглися, передусім, меморіали, присвячені армії УНР. В Україні совєтська влада методично їх зруйнувала.
Багатолітня праця О. Колянчука утверджена багатьма публікаціями, зокрема про інтернованих солдатів війська УНР у Каліші (1995 р.), про всі військові меморіали на території Польщі (2003 р.) чи бібліографічним словником українських генералів (2009 р.). Цьогорічна книжка – це найоб’ємніший путівник слідами українських воїнів, політиків, громадських діячів, науковців (але не тільки), розкиданих по Польщі.
Майже 27 тис. інтернованих українських стрільців розміщено в таборах у Пикуличах, Ланцуті, Вадовицях, Домб’ї, Страдомі, Каліші, Александрові-Куявському, Пйотркові-Трибунальському, Стшалкові, Здунській Волі, Бидґощі, Сосновці, Тухолі і Варшаві. У Тарнові та Ченстохові розмістився українский уряд. Крім армії, перед совєтською навалою до Польщі втекло 15 тис. цивільного населення.
Ті, що залишились у Польщі, по суті, роз’їхалися по всій країні. Польська влада відносилася до них стримано і не завжди прихильно. Ми знаємо, що держава підтримувала уряд УНР в екзилі, захищала Симона Петлюру, але знаємо теж про скандальні умови інтернування з епідеміями тифу й дизентерії. Невреґульований статус доводив до трагічних рішень, коли декого депортовано в підсовєтську Україну, де їх зразу розстріляли. Така доля 1922 р. зустріла професора Української академії наук Миколу Безбородька. Після отримання польського громадянства колишні вояки УНР мали обмежені можливості пересування по Польщі. Коли полька виходила заміж на українця без польського громадянства, вона і новонароджені діти втрачали польське громадянство. Промовистим фактом стали слова ген. Станіслава Шептицького, які він сказав колишнім своїм союзникам: «Виносьтеся з Польщі».
На увагу заслуговує спроба створити український університет в Луцьку чи Станіславові, Перемишлі або Варшаві. У результаті цього виник славний Український науковий інститут. Про це та про культурно-громадське життя, освіту, самоорганізацію, долі людей розповідає О. Колянчук у вступній статті.
Нарис з життя української еміґрації хоч цікавий, не становить, однак, стержня видання. Головним є енциклопедичний перелік місць поховання, народження, життя, чи вбивства українських еміґрантів з «Великої України». Описаних 260 місцевостей – міст і сіл – це доказ несамовито клопіткої праці О. Колянчука. Доля деяких з них – трагічна, наприклад, поховання в Ланцуті чи навіть відомих варшавських меморіалів на православному кладовищі, де з-понад 300 могил залишилося раптом не більше як 120. Могили багатьох героїв та генералів пропали.
Важко об’їздити всі місця пам’яті, однак варто переглянути книжку – і виявиться, що в місцях компактного проживання українців є ці місця. Про них слід пам’ятати. Оскільки це союзники Польщі, то й місцева влада повинна сприяти відновленню цих місць. На жаль, не завжди так є. В цьому повинна бути роль наших місцевих лідерів.
Варто заглянути до книжки й дізнатися, хто похований на Вармії та Мазурах, наприклад, у Бартошицях, Дивітах, Дзялдові, Ольштині, Пєнєнжні, або хто народився в лемківських селах Бонарівці, Боднарці, Команчі, Туринському, Одреховій. Навколо міст Перемишля та Ярослава є села з поодинокими могилами стрільців УГА та УНР. З цікавинок зверну увагу на Цешанів – місце народження поета Петра Карманського. Наступного року мине 60 років від його смерті, тому аж проситься відкрити якусь пам’яткову таблицю. Натомість у Цеханові НКВС тримало в таборі воїнів УНР. Можна також прочитати, де народився головний православний капелан Польського війська Симеон Федоронько, якого НКВС убило в Катині. Багато слідів є на Підляшші, де народилися, жили й працювали уенерівці, де їх похоронили (наприклад, Біловежа, Гайнівка, Більськ-Підляський, Білосток, Дубичі-Церковні, Доманово, Дубини, Кліщелі, Костомолоти, Сокілка) і на Володавщині (зокрема Голя). Навколо Варшави є сліди воїнів з часів УНР і ЗУНР (Яблонна, Кобилка, Модлін, Радзейовиці, Рембертів). Багато з них проживало в західній Польщі, на Силезії, чи навіть у Сувалках, Ґданську, Познані, Лодзі.
Автор широко описує великі центри українського життя: Варшаву, Холм, Тарнів, Перемишль тощо. Шкода, що не зафіксував варшавської вул. Стальової, де проживав Іван Огієнко. Зі своєї сторони зверну увагу на жалюгідний стан православного кладовища у Холмі з розритими могилами і розбитими надмогильними плитами, на якому залишилося лише кілька могил в більш-менш нормальному стані, а могила прем’єр-міністра Пилипа Пилипчука осквернена написом з «почуттями любові» до поліції. На могилі Пилипчука лежить вінок від президента міста Холма, як кричущий контраст до загального вигляду кладовища.
Частину стрільців, учених, вчителів, священиків зустріла трагічна доля під час і після ІІ Світової війни. Їх убивало й ув’язнювало польське підпілля, а також польські комуністичні і совєтські репресивні органи. Навіть у концентраційному таборі в Явожні був о. Василь Ляшенко, колишній офіцер армії УНР.
Отриманий від президента Польщі Броніслава Коморовського Офіцерський хрест відродження Польщі О. Колянчуком був невипадковий. Книжку повинні мати всі наші громади, тоді взнають, що недалеко від їхніх місць проживання вічний спочинок знайшли герої України.
