Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №28, 2015-07-12
Stanisław Kryciński, Bieszczady. Tam gdzie diabły, hucuły, ukraińce, Rzeszów 2014, Libra; Stanisław Kryciński, Bieszczady. Od Komańczy do Wołosatego, Rzeszów2015, Libra.
Станіслав Крицінський – це один з найвідоміших сьогодні польських авторів-непрофесоналістів, які пишуть про Бескид. Сьогодні за віком він, уроджений 1954 р., належить до ґрона тих, хто починає підсумовувати пережите й передумане на Лемківщині чи в Надсянні. І йому пощастило мати непоганого видавця, яким є «Лібра» у Ряшеві, котра випустила у світ обидва вищеназвані туристичні путівники авторства Крицинського.
Текст обох видань є свідченням того, як трансформація візантійсько-української цивілізаційної розповіді в латинський польський варіант несе за собою таку зміну культурної мапи, яка межує подеколи Гаттінгтонів концептом «зудару цивілізацій». Важливо відзначити, що в текстах Крицинського нема й сліду упередження. Його мислення чесне до останньої літери. Інакше кажучи, і Крицинському довелося повторювати шляхетсько-парафіяльні концепти на тему Бескиду.
Не знаю, як він уявляв собі свого читача, але уявний читач обох книжок не підготований до сприйняття Бескиду як частини історичної України, де поляки жили як етнічна меншина. Таку традицію Крицинський застав, йому важко створити іншу – непольську або міні-польську. І тому основною проблемою обох видань є безлюдність: автор іде сам серед краєвиду, залишків сіл, церков, плебаній. Наслідком є розповідь лише про те, що догляне око сучасного туриста: мовчазну матерію. Оскільки вона мовчить, їй можна приписувати все або фільтрувати її, наслідком чого є те, що церкви не мають вірян, а плебанії – священиків та їх сімей. А що коли якісь постаті появляються, то вони є поляками або упівцями. Напр., аж на с. 202 «Чортів, гуцулів, українців» появилися українці. Класичне creatio ex nihilo, тому що раніше вони карт книги не заселяли. Тепер впали з неба, щоб виявитися лише матеріалом для депортацій (до речі, автор згадав про депортації в прямому контексті діяльності УПА). Тимчасом з логічно-історіографічного погляду такий наратив веде до неможливості депортацій: з безлюдного у XVIII – XIX ст. простору годі будь-кого депортувати.
Погану шляхетську класику, яка бачить тільки саму себе, видно на вступі до «Від Команчі до Волосатого», коли автор заявляє, що опише історію 3 польських патріотів з Бескиду, які мали тут свої двори та «зустрічалися з місцевим людом», тобто: патріоти мають етнічну назву поляків, а от навіть на початку ХХІ ст. нема потреби писати про ім’я люду. І справді, автор представив польських патріотів, але про українських – ні слова (до речі, про поляка Вінценти Поля в Кальниці виклад узяв аж 30 сторінок, а от вбивства 50 українців Військом польським у цьому селі наче й не було…). Як можна було не згадати о. Василя Подолинського (1815–1876), автора надрукованої в Сяноці першої програми самостійності русинів, багатолітнього пароха Манева!? У Балигороді від українця Кузьм’яка мала б залишитися тільки назва його (очевидно, незаселеного…) будинку «Кузьм’яківка», а про заслуженого лікаря автор так і не чув. Тут низько кланяється Крицинському злегковажена кирилиця – у бібліографії по кілька україномовних видань, нема посилань хоча б на «Літопис Бойківщини» чи «Наше слово».
З безлюдністю пов’язане те, що в обох виданнях нема суспільно-економічної історії Бескиду. Якби автор постарався показати на місцевості панські та парафіяльні поля, віднайти інформацію про їх родючість, про місця панських дворів та фільварків чи парафіяльних угідь, зміг би створити мапу кожного села, покрити сучасну пустелю мережею давніх поселень, їх цивілізаційних інструментів, піль, доріг, що не вели в нікуди. Це проклало б шлях до демографічних даних, до питання відносин село – місто, заробітчанської еміґрації, розвитку освіти, ремонту або будівництва церков та парафіяльних будинків. Не знати, де поділися з бескидського краєвиду жиди і цигани (роми). Нема міркувань про відносини парафія – двір, парафія – парафія, становище жінок, роль дітей, школи, «Просвіти» тощо. Цього не видно на місцевості очам туриста, проте саме в читанні не лише поверхні культури відкривається роль кожного путівника.
Такого підходу поки що не відзначив я ні в одному з відомих мені краєзнавчих видань про Бескид. Правда, від видань Станіслава Клоса з 70-х рр. через путівники «Реваша» до «Низького Бескиду. Від Команчі до Висової» трійки Ґжесик-Трачик-Вадас видно загущення інформаційної тканини, проте виразним стає заразом вичерпання полоноцентричного способу представляти туристові Бескид. Польський – пронизаний шляхетчиною й парафією – наратив обертається кругом власного хвоста: миршаві згадки про Русь, великі про велич Казимира Великого, піонерів цивілізації Балів, здивовання заміною русинів/руснаків українцями та кінець-кінцем критика УПА. А це подається в кольорах, далеких від культурної рівноправності, в дусі зітхань по втраченій польській «багатокультурності». На мою думку, кроком уперед може бути лише відкривання руськості Бескиду. Робота в архівах, читання преси та відкритий виклад результатів цієї активності може принести туристові, який нині стоїть перед стіною лісу або кичар, багато культурних емоцій.
Підсумовуючи, констатую, що сьогодні Бескид і далі полякам – туристам і їх авторам – незнаний. А коли взяти до уваги те, які змістовні були два краєзнавчі словники авторства Крицинського (про села ґміни Літовищі і Тісна з 1995 і 1995 рр.), то можна говорити навіть про не цілком зрозумілий, але ж очевидний ефект якоїсь інформаційної катастрофи. У майбутніх путівниках не лише цього автора слід було б дотримуватися такої настанови: вертатися до людей. ■
Коментарі
I widzisz Bogdan, Stasinek pewnie nie pisze – jak pisze – celowo. Raczej relacjonuje, a ta relacja osadzona jest w kontekstach, których trudno się pozbyć. Stąd między innymi pomysł – było nie było zaakceptowany przez polskie Ministerstwo Kultury i Dziedzictwa Narodowego – żeby wydać teksty o Bojkach po polsku. Teksty ukraińskich badaczy, badaczy profesjonalistów i amatorów. Zasięg tego pomysłu wielki pewnie nie będzie, ale pożytek przyniesie – mam taką nadzieję. Druk w XI/XII 2015 r. W sumie lubię Twoją złośliwość, ale też Twoje oczekiwanie, że ludzie związani z Bieszczadami czy Beskidem Niskim dostrzegą przerwany proces narodowotwórczy jest Bogdan tylko Twoją wizją. Wiesz, ludzie mają różne perspektywy, wedle widzenia, umysłu i miar, które przykładają do teraźniejszości i przeszłości, o przyszłości nie wspominając. Dostrzeż proszę też fakt, że są ludzie – w tym ja – których życie ukształtowała ta właśnie powysiedleniowa rzeczywistość. I nie rób mi wyrzutu, że słowa Ukrainiec uzyję na końcu. Twoje życie też zdeterminowały i ukształtowały wysiedlenia. Koniec końców większy pożytek jest z twórczości Stasinka niż pana Potockiego.