Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №34, 2016-08-21

Жменя міркувань з нагоди відзначення 100-річчя храму Святої Параскеви

У Лету «цивілізації»
Села Лемківщини зникають і зникають. Різним способом. Це може бути вбивство мешканців та спалення Військом польським – як у Морохівській Завадці, Карликові; це докорінне вигнання – як у Дарові, Суровичних Полянах, Незнаєвій, Оженні, Баниці; це грабіжницьке розібрання хат вигнанців давніми римо-католицькими сусідами – як у Вислоці, Полонній, Ясюнці, Яшковій; це «спокійна» адміністративна зміна назви – як у Руському Усті, що стало Горлицьким Устям, Руській Ропиці (Горішня Ропиця), Руській Королеві (Горішня Королева). Це може бути «переклад» – як з Астрябиком: став «Jastrzębikiem», хоч сусіднього «Дубного» не перетворили на «Dębnе». Услід за цим майже всі церкви стали називатися «костелами»…

Отак Лемківщина втрачає неповторність. Услід за депортаціями людей десятки сіл і тисячі прадавніх назв держава поклала в архів своїх «об’єктивних змін». Колись ці села засновувалися на «сирому корені», а нині їх до сирого кореня знищують. Не треба комунізму з його деміургічним запалом «створити» й назвати свій виплід так, щоб заперечити руську цивілізаційну космогонію Лемківщини та замінити її комуністичною. А нині «демократично» націоналістичною. Найновіший ономастичний подвиг у цьому краї вдарив у село Горлицького повіту з родовідною метрикою 1557 р.: Пантну. Кілька років тому назва втратила життя. Пантну приєднали присілком до Маластова. На цьому розмитому кислими дощами історії тлі в селі стримить угору мурована церква (з костельним епізодом). Її розмити важче. Це ж не напис на дороговказі…

Невигідні
Усе-таки Пантна існує і є українським селом. Що дали обидві депортації, забравши з села понад 700 чоловік? Що дала ліквідація парафії Греко-католицької церкви? Що дала багатолітня заборона відновлення цієї парафії та неспішність у віддаванні церкви законному власникові? Що дало те, що польський націоналіст або переляканий загарбник чужого майна напис «Pętna» замінив спреєм на «Ukraińskie świnie wypierdalać!»? Що дав лютий анонім до жителя Маластова Петра Гойсака, якого порівняно до скаженого собаки, бо старався про парафію в Пантній? Ні однієї з цих подій не було б, якби Пантна була «Pętna». Відповідь на ці запитання помагає ось у чому: в думанні про місце пантнян на землі, на Лемківщині. І про те, чим вони були б, якби не ота церква Святої Параскеви, збудована рівно 100 років тому на місці її дерев’яної попередниці, яка також стояла на полі «Попівщина».
Пантна ще трохи – і перестала б існувати. Оце 1939 р. учитель-поляк, хоч мав жінку-українку Анну Вислоцьку з Ганчової, заохочував польських вояків підпалити село, щоб русини не мали свого гнізда (розповідала мені в грудні 2012 р. Марія Ротко). Уціліла б, певно, лише церква, будучи чи не єдиною мурованою будівлею поміж дерев’яними хижами села.
У роки окупації тут учителювали пантнянин Фецко Баюс, потім Пришляк, дочка єґомосця Шуфлята. На кінець «Цюдовий», тобто Михайло Колосівський з Харкова. Його вбили незнані люди 7 червня 1944 р. На мою думку, це міг бути злочин Армії крайової проти навчання пантнян української мови. І «гідна» оцінка того, що тутешні діти за окупації вчилися в сільськогосподарській школі в Маластові. Хотіли вчитися ще давніше, за Польщі, та влада визнавала науку українською мовою за проголошення війни проти польськості.
Якби пантнянин далі був руснаком, якби був «польським лемком», ходив у гуні й мовчки працював за марний гріш, то не лише в Пантній не було б такого часу, що в селі, крім церкви, не було ні однієї української душі. Такий час настав 1947 р. А 1956 р., казала Марія Ротко, над дверима до церкви вже виросли дві берізки, як пантняни почали вертатися з вигнання з-під Зеленої Гори. Верталися наче б на 40-річчя від того, як збудували собі нову церкву (і не за панський гріш – тодішню «дотацію» – а власним коштом).

Чесні з чесних, добрі з добрих
Як минуло цих років 100, то 20 липня 2016 р. в Пантній до архиєрейської Служби Божої у храмі Святої Параскеви стали владики Іван Мартиняк, Євген Попович, Володимир Ющак та греко-католицьке священство Лемківщини. Кругом вірні з сусідніх сіл та від Зеленої Гори, з Канади, України. Поки вони моляться, я поміркую. Після прощі на святу гору Явір у Висой пантнянський ювілей – добра гарна демонстрація капіталу греко-католицтва, спадкоємця київської православної традиції Лемківщини. Ювілей не був би можливий, якби в 50 рр. не було дозволу влади вертатися з Акції «Вісла» в села Горлицького повіту. Інші, часто ситуативного та індивідуального характеру, події також склалися на явище греко-католицького тривання при своєму віросповіданні.
Чи існувала залежність між українською національною поставою і повторним заселенням? Якщо вийти з того, що 1945 р. існував зв’язок між добровільним виїздом православних – але не києво-, а москвоцентричного світогляду – мешканців з цієї ж території у т.зв. Росію (реальну Україну) та відмовою від виїзду туди греко-католиків, то така залежність мала б мати місце.
Нинішній перемишлянин Михайло Глива, народжений 1936 р. у Пантній, недавно згадував:
– Десь 12 наших православних родин виїхало в Україну. Їх називали русофілами. Решта – греко-католики (українці) – зістали. Наші довідалися від когоси з Горлиц, же буде вивезіня. Вшитки ся спакували з манатками на вози й поїхали в ліси. Одни на Маґуру, други на Верх. Приїхало війско – в селі лем старина сидит під пецом. Війско поїхало, а ми ся вернули. Думали, же виселіня перехитрили, але раз деси о 5 годині війско знову окружило Пантну, і 2 години на спакуваня…
Було вигнання, але було й повернення. Греко-католицтво, не будучи людською масою, а структурою, верталося поволі, зустрічаючи давніх сусідів у вірі: православних і римо-католиків. Вернутися на давні позиції було неможливо. На це не дозволяла надто мала кількість вірних з повернення та стан посідання інших Церков. У Пантній – не в комуністичний, а демократичний також час проявилася тактика місцевого римо-католицького священика утримувати греко-католиків як тимчасовість, яку толерували. Це тривало від 1968 р., коли відновлено парафію, але без її давньої власності. Храм привласнила собі римо-католицька парафія, що працювала для ґуралів, які прибули з польської території. Вона використовувала нехіть комуністів до греко-католиків і дозволяла греко-католикам лише молитися в їхній давній церкві. Класична позиція боротьби на вичерпання пантнян, чекання, аж їх не стане, щоб залишитися власником церкви. Усе-таки вже за о. Станислава Мухи почалися перші переговори, а за о. Мирона Михайлишина питання власності принципово поставлено перед латинською курією в Тарнові. Греко-католицька парафія заново стала власником церкви 27 жовтня 1999 р.
На щастя, у 1947–1999 рр. храм не зазнав знищення, бо тут молилися латинські вірні, але час робив своє. За єґомосців Петра Гудка і Григорія Назара почалися ремонти. На ювілей іконостас блистів свіжими барвами, білів рушниками. Як і вся церква – перлина на тлі гір. То для неї та живої парафії – людей – владика Мартиняк у проповідь укладає довгий список пантнянських парохів. Особисто пізнав останнього пароха з-перед «Вісли» – о. Павла Шуфлята. Він, живучи на західних землях, розповідав йому про великі жертви холери в давні часи на Лемківщині, психоделічні експерименти москвофілів, основоположну працю «Просвіти», еміґрацію, Талергоф, депортацію. Тодішній о. Мартиняк вперше приїхав сюди завдяки намовам о. Василя Гриника, якому римо-католицька консисторія в Тарнові дозволяла тільки 5 разів на рік відправляти для пантнян. Саме там одного разу він почув: «Виховуйте людей по-іншому, для Костелу, а не для політики, та ж є костели, вірні з Пантної можуть там молитися…». Тепер владика коментував: «Душпастирюючи в Лігниці, я пізнав тих, яких мені радили перевиховати – лемків, людей вихованих найкраще, як тільки можна, чесних з чесних, добрих з добрих. Я 10 років не купував нічого, крім соли, бо вони все потрібне самі мені принесли…».

Свята Параска та пантнянський іконостас
Ювілей підготовляв комітет. Головував Андрій Климаш з Руської (Gornej? Горішньої?) Ропиці, яка належить до пантнянської парафії: Як вибудували церков, – каже Климаш, – якимси дивним способом так ся стало, же в іконостасі не било намісной ікони св. Параски. Церква била заузка під той іконостас, який нам предки придбали. І так 100 літ ся тримало, аж 2 роки тому Рада парафіяльна від імени наших 33 родин ухвалила зробити ту ікону і приставити її збоку, яко частину іконостасу.
Дерев’яну конструкцію під храмову попечительку зробив Петро Гойсак з Маластова. Ікону написав Здзіслав Толь з Горлиць, а заплатив за це Владек Ющак. Комітет подбав про інформаційну сторону: видрукував рекламну торбину, нагрудний значок. Об’єднання лемків підготувало ошатне міні-видання «В Ювілей 100-ліття Церкви. 1916 Пантна 2016» і присвятило йому статтю в журналі «Ватра». На стіні церкви Комітет закріпив пропам’ятну ювілейну таблицю (фундація Наталії Боґонь з родином). Ще минулого року працею товариства «Маґурич» відремонтував старий цвинтар, який латинський священик частково знищив, порушуючи історичний уклад хрестів (думали й про відкриття фундаментів старої церкви). Подбав про контакти. Насамперед з о. Юліаном Хойняком з парафії в Зеленій Горі. Звідти приїхав потім автобус пантнян. Гроші жертвували парафіяни, Об’єднання, МВС, спонсори. Продали дещо і з 8 гектарів парафіяльного лісу.

Не підвели нащадки народжених у Пантній з Канади. Для них замість у жовтні, коли випадає св. Параскеви, ювілейне свято подяки перенесли на липень, на день до початку «Ватри» у Ждині. Андрій Ротко привіз видану в Торонто збірку поезій «З Афтанової кузні. Збірка віршів тети Парані і стрика Івана». Тепер зняв урочистість і невдовзі перетворить її на фільм. Приїхав Володимир Покрищак, якого батько Йосиф з сусідньої Кривої як «Босий» збройно боронив своїх людей перед вигнанням. І не раз Пантна годувала його відділ.

Пантна в самообороні
Кілька років тому Пантна пропала, стаючи присілком Маластова. Шукаю в Інтернеті. Польська Вікіпедія майже мовчить, як завжди, коли авторам доводиться вибирати між повною історією чи замовчанням її, бо Пантна – це наступне село на Лемківщині, для якого важко написати польську історію. Отож, Вікіпедія цієї історії так майже й не дає. Повніше викладає її польською сторінка «Бескид-Низький серцю близький». Написане там повторює паперовий путівник «Бескид-Низький. Від Команчі до Висової». Він показав, що існує українська залежність від імітацій історії Лемківщини в працях польських авторів: 2011 р. у Львові появився переклад видання цього путівника з 1997 р.
Імітації мають свої права. У них не прочитати про вбивство вчителя Колосівського в Пантній, а зокрема пручасть пантнян у русі спротиву щодо комунізму. Був це «рух», а не «діяльність ОУН-УПА», тому що не було б ОУН чи УПА без пантнян, маластів’ян, брунарян, крив’ян, які не вписувалися в реєстри повстанців, які мали можливість тут діяти.
На дорозі між Ропицею і Маластовом, за мостом, відпочивали два партизани з УПА. Над’їхала військова машина і раптом освітлила їх. Партизани кинулися в ліс, але одного поранили та, як казали люди, добили багнетами.Здається, що похоронили його під деревами при дорозі, коло старого камінного хреста. Другий утік, – розповідає Михайло Глива.
По лівому боці дороги до Баниці, майже на кінці Пантної, досі видніє малий хрест. Там також спочиває безіменний партизан. Два партизани лежать на цвинтарі в Пантній, у правому верхньому розі. Упали й два міліціанти. На мій погляд, 1946 р., у розпал примусової депортації, Пантна могла стати об’єктом пацифікації, як Морохівська Завадка – настільки різні органи влади Польської Республіки були згідні в її оцінці як села з їх палкою прихильністю до українських повстанців. До речі, у різних повстанських формуваннях служило чи працювало не менше як 20 чоловік пантнянської молоді, більшість селян давала харч і нічліг. Дмитрові Тиханичу («Вуйкові») випало на долю воювати спершу в Січових стрільцях, а потім у самооборонному кущі.
Славна сторінка мала й неславну, а нині, коли гасне пам’ять очевидців – просто цікаву. От Марія Цьок. Ця сільська дівчина, член місцевого куща самооборони, мала псевдонім «Скала». До моменту арештування її на західних землях добре виконувала свої обов’язки, але УБ зуміло перетворити її на віддану сексотку (по виїзді до Канади розірвала контакти з МВС). Інше життя – Анни Баюс. І вона була членом місцевого куща. Не мала псевдоніму «Скала», зате в таборі в Явожні, де сиділо 17 пантнян, нікого не видала, а потім разом з нареченим Михайлом Федаком («Смирним») втекла на Захід.

Наповнити мури
У завершальному слові після ювілейного богослужіння, після освячення храмової ікони, дарування напрестольного Євангелія та грамот, дякуючи вірним, владика Євген Попович говорив про «церковні мури, повні молитви», про відчуття вдячності перед пантнянами, про їхню вірну витривалість. І просив: «Стійте далі, витримайте. Хай ваша парафія на пограбованій Лемківщині буде світлом для цього краю». Він подарував церкві напрестольне Євангеліє, вручив єпископські грамоти. У пам’яті залишилося його питання: «Як наповнити ці мури вірними?».
Потім обід і концерт у Ропиці. Зустрічі, спогади. Задоволене обличчя пантнянина Андрія Копцяла. Він, народжений 1929 р., приїхав з Зеленої Гори.
– Пантна – то перше українске село в тій части Лемківщини. Нихто нас не освічав, ми сами стали українцями. Від 1903 р. мали свою «Просвіту», лем у горішнім кінци, від Баници, трималося трохи кацапів з їх чительном Качковского, але то били свої люде. Смішно било чути, як вони називалися рускими, хоцки ту била Україна…, – згадує А. Копцял, вказуючи заразом, що варто було би показати історію села глибшу ніж 100 років.
Його друг, одноліток Йосиф Ротко, від Акції «Вісла» – в Киселіні неподалік Зеленої Гори:
– Болит ня то, же не зізволили на нашу стару назву, зробили Маластів, хоцки він штоси 60, а Пантна 113 номерів… Моя сестра Параска, тепер Грицай, била в партизанці, а як пришло виселіня до Росиї, стягнула духа свого вітця. Звідалася чи їхати, ци ні. Отец гварит: не їдте, бо ся наголодуєте… А Смарж, отец партизана «Пімсти», повідав їхати. Може для того, же в нього кватерували руски. І може для того, же як поляки арештували му сина, то руски його витягнули..? Син утік до ліса, а отец поїхав у Росию.
Після вигнання вийшли з Пантної два єґомосці: Орест і Мирослав Підлипчаки. Орест розповідав, що його дід Андрій був у селі авторитетом, читав «Місіонаря», знав Росію, перед війною був проти заохочувань пантнян перейти на православ’я. Логічно, що виступав і проти виїзду «до Росиї». Люди де-не-де були такі проросійські та зааґітовані, що записалася туди ціла Баниця. У Волівці, як розповідав йому волівчанин і дисидент Микола Горбаль, його батька-дяка хотіли вбити сокирою, коли кричав до людей схаменутися, не вірити в кацапський мед і ковбасу…
Прислухаючись до розмови, Марія Чергоняк з Горлиць додає:
– Згадайте подружжя Базарників. Вернулися з заходу, роками помагали при церкві, провадили спів, вишили рушники.

Сьогодні Базарників нема, померли, бо парафія старіється і розривається по заробітках, ніж полонізується. Від 1956 р. римо-католиками стало всього кілька осіб шляхом мішаних подружжів. Не буває, щоб латинники приходили на східні богослужіння. Більшості парафіян у будень в селі немає, працюють за кордоном, у Горлицях, у Кракові. Церква повна на свята, коли діти й онуки приїжджають до батьків і дідів.
Співжиття з латинниками щодо втримання храму є добре. Польські пантняни дорожать своїм «костелом».
Від часу приєднання Пантни до Маластова це друге село має два «костели» (церкви з римо-католицькими богослужіннями), але чи довго витримають утримання обох?
Лосянський парох о. Петро Качмар душпастирює в Пантній від 2011 р. До церкви кожної неділі приходить десь 50 чоловік, та не лише пантнян.
– У школі маю мало дітей, більше дошкільного віку. Ситуація в парафії в міру стабільна, ми є власниками церкви, нема неґативного тиску латинської більшості, а тому бути греко-католиком у Пантній неважко. ■

Поділитися: