Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №32, 2015-08-09

Міжконфесійні та міжнаціональні відносини на Сокальщині початку ХХ столітт

Він не дійшов до найвищих посад, не плавився в поклоніннях ані в добробуті – вів життя важке, мозольне, змагався з недостатком і звичайним людським браком щастя. Однак священику Кирилові Селецькому вдалося щось, що не завжди було дане знаним добродіям, – він залишив після себе світлу пам’ять. Був, як це виникає зі свідчень тогочасності, доброю і мудрою людиною.

Прекрасним споминам про нього завдячуємо польській графині Анні Потоцькій, вихованій у великопольській родині, що знайшла своє гідне місце в історії Речі Посполитої. А. Потоцька була заміжня за представником одного з найзаможніших родів Малопольщі. Розумна і вразлива, уміла бачити людей і справи такими, якими вони були, а не виключно зі своєї суспільної позиції.
Те, що свідчення графині Потоцької належить розцінювати як вірогідне джерело, підтверджує запис в її щоденнику. Прибувши після одруження до Олешиць, де перебував її чоловік, власник величезного земського маєтку, вона була здивована пануючими в її новій парафії традиціями: «На першому ж недільному катехизисі обурила мене поведінка ксьондза. Ксьондз перевіряв молитву, а гарненький шестирічний або ще молодший хлопчик почав повторювати молитву досконало і виразно, але руською мовою. Хлопчина по батькові мав бути латинником, але мама-русинка навчила його і своїх донечок власної молитви – це мені здавалося таким натуральним і гідним! Але ксьондз перебив хлопчика і облаяв, що той не вміє молитви польською мовою. Я не могла витримати і в розмові під час візиту у ксьондза запитала, чому він не хотів слухати руської молитви? – „Але ніхто від мене не може вимагати, щоб я розумів руську мову і руську молитву слухав!” – Ну, то я похвалилася перед пробощем, що на Русі я щойно від учора, а вже цю молитву знаю (навчилася її від мого чоловіка у вагоні по дорозі), то й дивуюся, що ксьондз тут народився і до сих пір не навчився».
Зате багато теплих слів А. Потоцька написала про священика Селецького: «(…) сердешним приятелем мого чоловіка був священик Кирило Селецький. (…) Була це людина незвичайного гарту духу, витривалості і праці. Вони подружилися з моїм чоловіком одразу. Закладали удвох завдаткові товариства за Шульцом з Делич, консумпційні крамниці, заробкові товариства – словом, боролися проти лихварства, пияцтва і неписьменності, стараючись разом з матеріальним добробутом впроваджувати здорову, сперту на релігії освіту.
(…) Це були наймиліші стосунки з його домом. Коли раз Юзьо (син Потоцької – В.Б.) захворів на запалення легенів, а мій чоловік одночасно на якийсь інсульт в голові, що загрожував апоплексією, коли один хворий вимагав холодну кімнату, а другий – теплу, я не знала, як між ними розірватися. Написала кільканадцять телеграм до родини, щоби мене виручили і приїхали. Переконана, що хтось приїде, нарізала індиків і качок для гостей, напекла булок, послала на колію коней, але вони повернулися з нічим. Тимчасом приїхав поштивий священик Селецький. Робив оклади Стасеві (Станіславові гр. Потоцькому – В.Б.) і носив на руках Юзя. Це тривало п’ять днів і ночей. Його донечка, дуже хвора, попросила привезти її до мене і через кілька тижнів у мене померла.
Священик Селецький мав справжній письменницький талант, писав для люду руською так, як Анчиц польською. Оповідання забавні, для простих людей зрозумілі і для освічених цікаві. Так, як я вважаю, що мало сьогодні доцінене незрівнянне перо Анчица як народного письменника, так думаю, що з роками обидва ці працівники знайдуть оцінку потомків. Видавав він премилі журнальчики для люду, але через брак коштів і підтримки вони по черзі падали. Люд їх сам ще не підтримував, а двори були байдужі і не виписували їх на села. Не раз я закликала до того, щоб хоч для двірської челяді за безцінь дешеві журнальчики абонували, – не хотіли, зате дочекалися сьогодні в Галичині того, що народні журнали люд сам утримує, однак такі, що є немилі дворам».
Такий хвалений Потоцькою священик народився 29 квітня 1835 р. в учительській родині в Підбужі, місцевості, віддаленій від Дрогобича відстанню 20 км. Незабаром після приходу на світ сина його батька переведено на вищу посаду до Самбора, завдяки чому Кирило здобув матуру без необхідності виїзду з дому. Потім, однак, він все ж виїхав до Львова, щоб навчатися в духовній семінарії, а коли навчальний заклад перенесено до Перемишля, власне там закінчив навчання. Перед висвяченням у сан священика, яке відбулося 8 січня 1860 р. (причащав греко-католицький перемиський єпископ о. Григорій Яхимович, якого цісар Франц Йосиф нагородив титулом барона), Кирило Селецький одружився з Емілією Івасівко, дочкою греко-католицького священика.

Хоч отець Селецький належав до священиків освічених і добре приготованих до душпастирської служби (знав добре п’ять мов: українську, польську, німецьку, французьку і латинську), він довго чекав, щоб почати душпастирську працю. У 1860–1874 роках виконував функцію вікарія або адміністратора незаможних, як правило, парафій у Старій Солі, Біличу-Вижньому, правдоподібно, Вороблику-Королівському, Мілкові, Любачеві і Яворові – всюди живучи бідно i змагаючись з різними проблемами. Овдовівши через шість років після шлюбу, він залишився з двома донечками. Про допомогу в опіці над ними просив свою сестру Леонтину (вдову, у якої було троє своїх дітей). Жила з ним теж друга сестра, яка була незаміжньою. Одна з дочок, згадана раніше Потоцькою, померла в дитинстві, а друга, коли підросла, виховувалася у василіанок у Яворові.
Щойно 1874 р. священик Селецький отримав призначення на пароха парафії, до якої належали села Жужель і Цеблів у Белзькій сільській ґміні Сокальського повіту. Що було причиною обминання його в номінаціях? Графиня Потоцька, яка добре знала духовного, твердить, що це були його засади і правдивість характеру: «Греко-католицькі консистори були тоді страшенно москвофільські. Священик Селецький протирічив їм постійністю своїх католицьких переконань; виловив катехизис шизматицького смаку, котрий розповсюджували між людьми, і таких собі недругів серед каноників наробив, що його неустанно переслідували. Протягом 15 чи 20 років його не допускали до пробоства, переносячи з одного кінця Галичини на другий по адміністраціях і вікаріатах».
У ролі пароха отець Селецький виявився справжнім даром Провидіння для своїх парафіян – закінчив будову церкви в Жужелі, постарався прo покращення внутрішнього вигляду святині в Цеблові, дбав про піднесення релігійності вірян, а паралельно боровся з пияцтвом і неписьменністю, засновуючи товариства тверезості, виразно ініціюючи поставання ремісничих i заробіткових цехів; крім цього, розвивав корисну діяльність товариства «Просвіта». Його справою було створення першого в Галичині сільського дитячого будинку, a також товариства Милосердного Хреста, метою якого була допомога вдовам, сиротам і людям самотнім.
Його заслуги як священика також були великі. Зокрема, він переклав на українську мову катехизис, видавав усвідомлюючу пресу для люду, заснував два жіночі чини – Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії (заснованого бл. Едмундом Бояновським) і сестри Згромадження Святого Йосифа Обручника Діви Марії.
Під кінець довгого життя почали спливати на нього значні почесті. Та плоди тяжкої витривалої праці щасливо збирав він набагато раніше, тоді, коли бачив, як піднімається рівень життя його парафіян. К. Селецький 1897 р. став віце-деканом, а від 1900 р. був деканом Белзького деканату. Слідом за похвалою візитуючого парафію перемиського єпископа Костянтина Чеховича 1905 р. прийшло до нього признання з Рима – папа римський Пій Х присвоїв йому титул Папського камергера (почесний ватиканський титул – ред.). А 1910 р. священик отримав від цісаря «Кавалерський хрест ордену Франца Йосифа». Але найбільшою нагородою долі отець Селецький вважав перше паломництво греко-католиків на Святу Землю. Він брав участь у цій історичній події 1906 р. як найстарший пілігрим.
Отець Кирило Селецький помер 28 квітня 1918 р. в монастирі в Цеблові, який сам заснував. Поховали його 1 травня в Жужелі. Його душпастирська і суспільна служба не проминула безслідно. Львівський митрополит Андрей Шептицький 1941 р. мав намір почати процедуру беатифікації священика Селецького, однак на заваді стала війна. На відкриття процесу треба було чекати аж до 2009 р. Відбулося це в кафедральному храмі Святих Апостолів Петра і Павла в Сокалі.
Під кінець споминів про духовного, котрий з такою відданістю і загальною користю виконував свою місію, варто зацитувати слова перемиського єпископа Й. Коциловського, який у 25-ту річницю його смерті написав, що о. Селецький був «(…) подарунком Бога для цілої єпархії, служив простотою людини з Духа Святого, був взірцем християнської моделі життя (…), людиною ангельської доброти, простою, покірною, що кохала добро і розповсюджувала його всюди там, де це було можливо, не звертаючи уваги на труднощі». ■

Поділитися: