Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №44, 2016-10-30
«Польсько-українське сусідство – біла пляма в польському фільмі» – саме таку назву мала мати зустріч з польським кінорежисером і сценаристом Вальдемаром Кжистеком.
Зустріч відбувалася в рамках V Огляду сучасного польського кіно «Під Високим Замком» і стала черговою з циклу «Оссолінських зустрічей», які реґулярно відбуваються у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Автор «Малої Москви», «Фотографа», співавтор біографічного серіалу про співачку Анну Герман, приїхав в Україну заради матеріалу до свого нового творіння – серіалу «Dom pod dwoma orłami», який вже був офіційно проанонсований під час 41 Кінофестивалю у Ґдині. Він розповідав, що за часів Радянського Союзу про такі фільми не можна було й мріяти. Шкільні роки В. Кжистека пройшли в Лігниці, тому саме туди він часто повертається у своїх кінострічках. Сьогодні він говорить, що кінематографові бракує висвітлення польсько-українських взаємин. Режисер згадує, що у якийсь момент він почав цікавитися, звідки в їхньому місті ті люди, діти яких мають додатковий вихідний на Різдвяні свята, як їхній хор, що пронизливо співав українською у школі. Здається, що В. Кжистек все-таки сприймає кінематограф не як чисте мистецтво, а як інструмент впливу на суспільство, як рупор. Його новий серіал «Дім під двома орлами» має розповідати про німців, поляків та українців, які жили в Лігниці.
І тут тема розмови перейшла до багато обговорюваної прем’єри фільму «Волинь» Войцеха Смажовського. В. Кшистек, який уже встиг переглянути стрічку на кінофестивалі у Ґдині, говорив: «Тут його ніхто ще не бачив, але вже всі мають претензії». Хтось з української сторони намагається донести думку про те, що проти України сьогодні йде гібридна війна і що, мабуть, зараз не час на такі фільми, як «Волинь». Та він переконував у потрібності і нестачі такої кінопродукції (про такі стрічки, як «Вогнем і мечем» чи «В темряві», ніхто не згадав). І якось несподівано температура прохолодного бібліотечного приміщення почала підніматися… Відчувалося, що емоції починають затьмарювати толерантність. Хоч прозвучало те, що сучасні українці не несуть відповідальності за події, які відбувалися понад 70 років тому я почувалась так, ніби була винною тій старенькій бабусі, яка схвильовано повторювала впівголосу, збільшуючи гучнісь: «Боїтеся правди». Я, яка знає, що її українського прадіда вбили поляки, але в родині якої це ніколи не акцентувалося з плеканням міжнаціональної ворожості.
Що можна сказати тій жінці, яка так емоційно розповідала про виколоті очі своїх родичів у Станіславові? у кульмінаційному моменті слово взяла віце-маршалок Сенату Польщі Марія Коц, яка неймовірно лагідним і спокійним голосом почала з того, що Польща підтримує Україну, що у нас складаються добросусідські взаємини і що на урочистостях з нагоди 25-річчя незалежності України президент Анджей Дуда стояв поруч із президентом Петром Порошенком. Це було вже після прийняття Сеймом РП резолюції про геноцид і, «бачите, це ніяк не вплинуло на наші стосунки», а завершила словами: «Зрозумійте, але ця тема для нас є дуже важливою, а коли буде слушний час?»
Я вперше побачила тут якесь замкнене коло, без світла в кінці тунелю. знаю тих, кому не потрібно «встановлення справедливості», вони не вимірюють, у кого було більше жертв… Знаю також українських акторів, які відмовилися від ролей у фільмі «Волинь», вважаючи сценарій антиукраїнським, а так само тих, що таки знялись у цій стрічці. Та пригадалося, як влітку якось несподівано один друг-поляк сказав: «А ви не любите поляків». Та ось тут це сказав один з польських гостей на зустрічі, наче як приклад позитивного, що «польки довіряють українкам ключі від власних домівок», чи докори від місцевих поляків українцям за те, що вони їдуть на навчання до Польщі і не повертаються. Від нічийого дому не маю ключів, зі стипендіями мені якось не везе, а відповісти в такі моменти не знаю що, бо боюсь, що нема кому почути. Хочу, щоб нам усім вистачило мудрості і виваженості. ■
