Про Волинські міфи і вчених, які про них пишуть. Ч. 2

Леонід ЗашкільнякПУБЛІЦИСТИКА№30, 2013-07-28

Закінчення з «НС» № 29

ВОЛИНЬ 1943

Руїни римо-католицького костела в Кисилині, де загинули польські мешканці під час нападу 1943 р. українських збройних формувань. Стан з липня 2013 р. Фото Ярослава Присташа
Руїни римо-католицького костела в Кисилині, де загинули польські мешканці під час нападу 1943 р. українських збройних формувань. Стан з липня 2013 р. Фото Ярослава Присташа

Ще складніша ситуація з поліцейськими частинами як українськими, так і польськими на службі в гітлерівців. Безумовно, на Волині українських поліцаїв було значно більше, ніж польських, оскільки українське населення переважало. Гітлерівці використовували поліцію для різних цілей, також і не надто мирних – пацифікацій, боротьби з партизанами, експропріацій, екзекуцій та інших неблаговидних речей. Але доля поліційних формувань не була такою простою: вони часто розформовувалися й переформовувались і рідко тривалий час перебували на одному місці. Названі М. Самборським шуцбатальйони (102, 103, 104, 105, 121, 135) проіснували недовго і в 1942–1944 роках неодноразово переформовувались і перекидалися з місця на місце. Наприклад, 102-й охоронний батальйон, який формувався на Кременеччині, у жовтні 1942 р. був перекинутий під Полтаву, потім – у Білорусію, де, розгромлений білоруськими партизанами, закінчив свій «бойовий шлях» навесні 1943 р. біля м. Узди; у січні 1944 р. цей батальйон був переформований у 62-й охоронний батальйон. Багато його бійців у різний час приєдналося до УПА, але не відразу вони перейшли на бік українських повстанців (див.: О. Клименко, С. Ткачов, Українці в поліції в рейхкомісаріаті «Україна» (Південна Волинь): німецький окупаційний режим на Кременеччині у 1941–1944 рр., Харків, 2012, с. 171–185 та ін.). Але, як показують дослідження, більша частина українських поліцаїв на службі в німців вороже ставилася до совєтів. На перших порах вони надіялися за допомогою німців відбудувати Українську державність, тільки згодом, розчарувавшись у «німецькій допомозі», почали шукати інших можливостей виживання в цій страшній війні.
Є ще один «міф» про кількість жертв українсько-польського конфлікту. М. Самборський закидає українським історикам, що вони не визнають узгоджених на українсько-польських наукових семінарах цифр жертв укра-їнсько-польського конфлікту на Волині і в Галичині. Однак справа не в цьому. Українські історики визнають, що жертв було приблизно стільки, скільки й названо на цих семінарах (50–60 тис. польських мешканців на Волині і 20–25 тис. в Галичині). Проте в матеріалах семінару не визначено кількості жертв серед українців, тому що на той час українська сторона не змогла представити таких цифр (це був 2000 р.). За останні роки українські дослідники (Я. Царук, І. Пусько, І. Ольховський, М. Горний та ін.) провели часткові дослідження втрат населення Волині у 1943–1944 роках, які однозначно показали, що поширені в польській історіографії цифри не відповідають дійсності: кількість польських жертв завищено, а українських – занижено. При цьому українські дослідники перевірили дані, наведені в публікації Владислава Семашка та Еви Семашко, і показали, що чимало вміщених там кількісних показників, м’яко кажучи, розходяться з дійсністю. Наприклад, за даними Семашків, у селах Володимир-Волинського району від дій польського підпілля загинуло тільки 80 українців, а за проведеними Я. Царуком дослідженнями – 1454 особи, і це ще неповні дані; у виданні Семашків подано, що від рук українського підпілля загинуло 1915 поляків, а за даними Я. Царука – лише 430 (Я. Царук, Трагедія українських сіл 1943–1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. Львів, 2003, с. 21–22). Ще більші розбіжності між даними Семашків і реальними (чи приблизними) втратами українців і поляків у всіх районах сучасної Волинської області встановив І. Пусько, дослідивши більшість сіл 16 районів.
Зрозуміло, що в кінцевому підсумку кількість жертв не має великого значення, а важливим є сам факт убивства цивільних громадян. Не можна засуджувати ні українську сторону, ні польську, які у війні, що розгорнулася на території т.зв. «кресів» під німецькою окупацією, вдавалися до збройного вирішення територіальних і державних проблем. Але чи був інший спосіб їх розв’язання? Напевно був. Та він вимагав насамперед від польської сторони, як державницької, більшої відповідальності у взаєминах з українським національним рухом. І все ж, констатуючи зростання його впливів і могутності, польські керівні кола нічого не зробили, щоб досягти хоча б якогось компромісу. Напевно, такий компроміс був «нижче гідності» польських керівників, які не могли собі уявити післявоєнну Польщу без «недозрілих до державного життя» українців, білорусів і литовців…
Будь-яке суспільство не може існувати без історичної пам’яті. Це аксіома. Трагічні події минулої війни тривалий час спотворювалися і фальсифікувались. Російсько-комуністична версія цієї війни була панівною на просторі СРСР та його сателітів. Чимало її міфів і стереотипів продовжують штучно підтримувати ті, кому це вигідно. Російська імперська пам’ять і нині активно апелює до єдиного радянського народу – «народу­переможця». Ось тільки справа в тому, що для українців і навіть «неправильних поляків» у цій версії не залишається місця.
Так само, як не залишається місця для українців і в польській патріотичній версії світової війни. Хоч ні! Ще й як залишається. Адже згідно з недавнім соціологічним опитуванням, проведеним 2009 р. польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, серед трьох ворогів поляків під час війни – німців, росіян та українців, на першому місці, якщо йдеться про родинні спогади, є українці, і тільки після них – німці. Однак кількість польських жертв від рук німецьких окупантів не йде у жодне порівняння з кількістю жертв серед поляків від рук українців у часи українсько-польського міжетнічного конфлікту на Волині, в Галичині і на польсько-українському пограниччі в 1942–1945 роках. Тільки три з багатьох народів, з якими контактували поляки під час війни, визнано ворожими, і серед них на першому місці виявились українці (!) – так вважають 63,8% респондентів, далі – німці (62,6%) і росіяни (57%). Проте варто звернути увагу на той факт, що про контакти з українцями згадують тільки 14% опитаних, з них на питання про те, чи зазнали вони або їх родини в роки війни якоїсь кривди від українців, позитивну відповідь дали тільки 10,7% респондентів, а 74,2% відповіли, що жодної кривди з боку українців їх старші родичі не зазнавали (!). Тоді виникає запитання – з ким воювали поляки в роки цієї війни? Утім, на сьогодні пам’ять про ті трагічні події є радше пам’яттю, надбаною за допомогою медіа та старших родичів, пам’яттю, яка штучно підтримується певними колами польської громадськості. Про це свідчать відповідні показники. Згідно з ними, «українсько-польський конфлікт» у рейтинґу ТОР-22 знакових подій польської історії часів Другої світової війни опинився у хвості – тільки на 17-му місці (!).
Коментуючи це дослідження, відомий польський історик Марцин Куля відзначав, що польська версія пам’яті про Другу світову війну дуже полоноцентрична: у вже згаданому рейтинґу найважливіших подій цієї війни тільки п’ять мають «закордонну» прописку і безпосередньо не пов’язані з діяльністю польських військових об’єднань. «У світлі результатів дослідження, мислення респондентів має виразно полоноцентричний характер (про європоцентризм уже не йдеться!)», – пише він. І дійсно, на запитання щодо того, які народи зазнали найважчих страждань, більшість респондентів на першому місці назвали поляків, на другому – євреїв, на третьому – росіян, далі – німців, циган, японців. І тільки на сьомому місці респонденти називають українців. Очевидно, що це той випадок, коли пам’ять про минуле дуже різниться від реальних фактів історії, враховуючи, що протягом Другої світової війни загинуло щонайменше 9 мільйонів мешканців України (втрати Польщі – 5 мільйонів 600 тисяч).
Тому не можна не погодитися з висновком експертів цього дослідження про те, що поляки в незмінний і дуже типовий спосіб боронять образ національної спільноти, прагнучи зберегти переконання, що належать до нації шляхетних жертв і героїв, у якій злочин був здатний скоїти тільки зрадник. «Колективна пам’ять Другої світової війни у багатьох вимірах то є „пам’ять скалічена”, а навіть „пам’ять хвора”», – пише знаний польський соціолог Лех М. Ніяковський (див.: Зінченко О. Що поляки насправді думають про українців у Другій світовій війні. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/01/13/66369/). За всім цим стоїть прагнення (добре відоме психологам) знайти виправдання поразкок і жертв поляків під час Другої світової війни, а головне – втрати східних «кресів», які були такими дорогими для всіх поляків.
Про українсько-польські стосунки в роки світової війни можна і треба говорити відверто і прямо. Але варто хоча б намагатися почути й іншу сторону. Сучасні покоління українців і поляків не несуть відповідальності за «діла минулі», але навряд чи погодяться забути старі рубці. У війні немає правих і винуватих, кожен боровся за свою правду. В українців вона була одна, у поляків – інша. Тому важливо схилити голову перед всіма загиблими і засудити ті жорстокі методи боротьби за реалізацію своїх ідеалів під час світової війни.
В історії всіх народів, тим більше сусідніх, є складні моменти. У Європі немає народів, котрі б не мали взаємних історичних претензій і конфліктів. Частина цих конфліктів є постійним елементом історичної пам’яті, особливо, якщо за ними стоять тривалі суперечності або травматичні події, як-от війни, депортації, етнічні чистки тощо. Українсько-польське сусідство з давніх-давен не було винятком. Проте з крахом тоталітарних режимів і активним творенням сучасної європейської спільноти інтелектуальні середовища європейських народів намагаються знайти шляхи і засоби примирення історичної пам’яті, але, що важливо, без втрат для наукової історії.
На жаль, історія, як і вся багатоманітність і невичерпність історичних фактів, завжди залишає можливість її інструментального використання у вузьких групових інтересах. Один зі знаних європейських дослідників історичної пам’яті Жорж Мінк нещодавно підкреслив: «Європу наскрізь пронизують сліди давніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Досвід показує, що їхня реактивація завжди можлива, попри різні форми їхнього розв’язання в минулому. Історія переносить себе в теперішність, відбувається мобілізація різних дієвців (акторів – Л.З.), постраждалих груп населення або інших знедолених груп, про яких забули в післяконфліктних угодах або змусили мовчати. Виходячи з цієї реалії, різні зацікавлені групи, політичні партії чи держави створюють собі пам’ятеві ресурси і залучають до свого репертуару дій історизуальні стратегії для того, щоб „повернути в ужиток” образи „болісних” минувшин у своїх поточних політичних іграх» (Ж. Мінк. Вступ. Європа та її «болісні» минувшини: стратегії історизування та їх використання в Європі, в: Європа та її болісні минувшини / автори упорядники Жорж Мінк і Лора Неймайєр у співпраці з Паскалем Боннаром. Київ, 2009, с. 37). Тому дуже важливо, щоб здобутки фахових істориків у дослідженні конфліктних явищ не давали підстав для таких політичних інтерпретацій.
Прикро, що сьогодні частина польських політиків намагається реанімувати «історичні образи» і надати їм політичного звучання. Ідеться про проект Ухвали Сейму РП у справі геноциду, здійсненого ОУН та УПА, відносно польського населення Східних Кресів у 1939–1947 роках, де вміщена вимога визнати ОУН і УПА «злочинними організаціями». Тобто весь український національно-визвольний рух треба визнати «злочинним»! Цікаво, що законодавчий орган Польщі ніколи не приймав актів, які б оголошували геноцидом політику Третього Рейху супроти окупованої під час Другої світової війни Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії – держави, яка є правонаступницею Радянського Союзу. У свою чергу, вчинені поляками масові убивства цивільного українського населення, яких польська сторона не заперечує, пояснюють тим, що після українських нападів у поляків з’явився реальний мотив помсти, і тому польські вбивства не можуть бути розцінені як геноцид, щонайбільше – як військові злочини. Тоді як оцінювати численні документи, в яких ідеться про боротьбу з українським рухом і необхідність його поборювати? Тут проглядається подвійна позиція: українці – винятково злочинці, поляки – винятково жертви.
Спроба надати Волинським подіям характер «геноциду», вчиненого українськими націоналістами проти польського цивільного населення, не витримує критики. Сучасна правнича та історична література містить докладне тлумачення терміну «геноцид». Є ціла низка визначень, які заперечують можливість його застосування до Волинських подій: здійснення геноциду передбачає, насамперед, застосування державного апарату, існування т.зв. «монополії» на застосування геноциду, по-друге, повинна бути тривала «ідеологічна підготовка» до знищення жертв геноциду, і, нарешті, не підпадають під визначення геноциду антиколоніальні виступи народів. Спроби ж підвести під визначення геноциду окремі напади українського підпілля на польські села (наприклад, Підкамінь, Держів, Балигород чи Ігровиця) передбачають, що польська сторона мусила б визнати актами геноциду і ті випадки масового винищення українців, які трапилися в Павлокомі, Сагрині, Березці, Пискоровичах та інших українських селах, де місцевих українців убивали поляки (докладніше див.: А. Козицький. Волинь: невдала спроба «остаточного розв’язання» наукової проблеми. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/6/125541/view_print/).
Можна ще довго сперечатися і наводити різноманітні арґументи. Але чи сприятиме це існуванню і поширенню взаємної поваги між українським і польським народами сьогодні і в майбутньому? Питання риторичне, але відповідь на нього треба дати вже сьогодні. ■

Поділитися: