Леонід Зашкільняк, Львів ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №29, 2013-07-21
ВОЛИНЬ 1943
Важко дискутувати про науково-історичні проблеми з людиною, яка добре знається на документах, літературі і сама має доробок у дослідженні теми. Це помітно на прикладі тривалих дискусій між польськими та українськими істориками на 13-ти наукових семінарах «Польща – Україна: важкі питання» (1996 –2008 роки) та численних наукових і громадських конференціях, семінарах, круглих столах і презентаціях, які час від часу проводяться протягом останніх двадцяти років. Здається, всі головні документи й арґументи щодо українсько-польських відносин у роки Другої світової війни вже стали здобутком істориків і громадськості, видано численні документальні матеріали в Польщі, в Україні, а також спільні дослідження («Україна і Польща в 30–40-ві роки ХХ століття», 8 томів). Є ще сотні, а може, й тисячі різноманітних публікацій спогадів, реляцій свідків воєнних подій, що вийшли друком у центральних і місцевих видавництвах та періодиці. Зрозуміло, що ще багато документів зберігається в архівах і приватних колекціях. Але вони навряд чи змінять загальну картину «важких» українсько-польських стосунків періоду останньої війни.
У чому ж справа? Чому ми знову й знову повертаємося до теми, яка, здається, висвітлена достатньо повно і вичерпно?
Фаховому історикові повинно бути зрозуміло, що документи не несуть «історичної правди», яку так хоче знати громадськість. Тому що ця «правда» є різною для різних спільнот – національних, етнічних, соціальних. Це характерно і для істориків, адже вони не перебувають у вакуумі, а живуть у певних спільнотах, відображуючи їхні інтереси і прагнення. Завдання історика – це, насамперед, пояснити, що і чому відбувалося. І в цьому прагненні фахових істориків є одне важливе правило: якомога повніше висвітлювати інтереси і цілі всіх сторін конфлікту.
Стаття польського автора Мечислава Самборського в «Нашому слові» (№ 23–24 за 2013 р.) про «Волинські міфи і манівці вчених, які їх досліджують», є однією зі спроб представити погляд польської спільноти на Волинські події 1943 р., жертвами яких стали поляки та українці, що проживали в цьому важливому реґіоні в роки Другої світової війни. Читаючи статтю, звертаємо увагу на численні документи, які цитує автор. Всі вони автентичні й неодноразово згадуються в науковій літературі. Однак не полишає читача думка, що автор виступає тут не просто дослідником, а, швидше, адвокатом (чи прокурором?) польської спільноти, прагнучи довести, що Волинський конфлікт (чи війна?) був задумом і наслідком продуманої винищувальної акції українських націоналістів з ОУН–Б і їм підпорядкованої УПА, покликаної знищити все польське населення Волині (а також Галичини) з метою… позбутися всіх поляків на західноукраїнських землях, які повинні були стати осередком незалежної Української держави.
Що ж тут скажеш!? У даному випадку автор і правий і… не правий. Оперуючи багатьма документальними матеріалами (але не всіма!), він хоче довести дві головні речі: по-перше, показати, що «антипольська акція» ОУН і УПА була нічим не обґрунтованим і не вмотивованим діянням «кровожерливих» націоналістів, які намагалися створити «етнічно чисту» державу, позбувшись етнічних поляків, як провідників польських великодержавних інтересів; і по-друге, показати, що українські націоналісти були не єдиними представниками українського народу, бо «комуністична партизанка» мала навіть більші впливи на населення західноукраїнських земель, ніж націоналісти. Тому не варто «зациклюватися» на націоналістах, вони не є представниками «всього українського народу», а, значить, і не виступають виразниками його національних інтересів.
Ось такою є спрощена схема статті. Вона чомусь дуже нагадує старі і неодноразово випробувані польськими і російськими політиками й «науковцями» ідеї про те, що українців як нації немає, це або «русини», які піддалися полонізації під владою Речі Посполитої, або «поляки», які асимілювалися з росіянами. Така схема (або схеми) добре накладається на конструкції сучасних українофобів «поділеної України» і «різних українців». За всім цим стоїть свідоме, або, в кращому випадку, несвідоме прагнення не допустити існування України та українців між Польщею і Росією, чи старий вантаж стереотипів великодержавного зразка.
Для обґрунтування своєї історичної конструкції автор посилається і піддає критиці вісім т. зв. «міфів» навколо Волинських подій 1943 р., котрі, на його думку, мають «затуманити» справжній зміст трагедії. Не сперечатимуся з автором щодо розуміння категорії «міфу» в сучасній науковій літературі. Це окрема тема для роздумів.
Краще зупинюся на головних постулатах статті М. Самборського, які відображають думку багатьох польських авторів, серед яких і історики, що пишуть на цю тему. Перше, що варто підкреслити, – Волинські події 1943 р. не можна виривати з загального контексту українсько-польських відносин у ХХ столітті і, зокрема, під час Другої світової війни: 1943 рік – це далеко не всі події війни, що почалася 1939 р. Тому тлумачити ці події можна тільки тоді, коли ми зрозуміємо й оцінимо наміри і дії всіх сторін світового конфлікту. По-друге, зі статті автора і праць багатьох, але не всіх, польських істориків випливає дивне ставлення до України та українців, а головне – їх національно-визвольного руху. Складається враження, що польські автори, принаймні деякі з них, не бачать і не бажають бачити ані України, ані українського національно-визвольного руху в ХХ столітті.
Український національно-визвольний рух з кінця ХІХ століття мав на меті створення незалежної Української держави в межах земель, де переважали українці-русини. На жаль, національна самосвідомість українців формувалася з певним запізненням, але такими були історичні умови цього процесу.
Тож не визнавати за українським національно-визвольним рухом його суб’єктності на міжнародній арені після закінчення Першої світової війни є не лише великою помилкою, а й зневагою до української національно-державницької ідеї. Українські націоналісти в умовах поразок і тоталітарних тенденцій першої половини ХХ століття були єдиним політичним чинником, який представляв інтереси українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Так склалося історично, та це не означає, що українські націоналісти були ідеалом і героями всього українського народу. Але вони гідно представляли його національно-державницькі прямування, розпочавши боротьбу за реалізацію національних інтересів. Тому вважати їх марґінесом українських визвольних змагань аж ніяк не можна.
Проте і сьогодні ми спостерігаємо дві недобрі тенденції, при чому не лише з боку східних і західних сусідів, а й навіть серед доморощених малоросійських «цивілізаторів» – за будь-яку ціну скомпрометувати український національно-визвольний рух і представити українських націоналістів як «ворогів українського народу», «колаборантів», «зрадників» тощо. Абсурдна позиція! Це все одно, що польського керманича Юзефа Пілсудського звинуватити в боротьбі проти польського народу (!), а ще пред’явити йому рахунок за терористичну діяльність під час революції 1905–1907 років! Чи не абсурд?
Так само виходить і з Волинськими подіями: реалізація стратегічної мети ОУН і УПА щодо підготовки і проведення «національної революції» та утворення Української Соборної Самостійної Держави (див. документи ОУН і УПА, опубліковані в багатьох виданнях) зовсім не беруться до уваги, у той час як тактичні заходи цих організацій щодо консолідації сил, упорядкування підпілля тощо вириваються з загального контексту і представляються як єдиний «гідний уваги» чин українських націоналістів за роки війни. І то уваги засуджувальної, ба, більше – з залученням міжнародних правових актів («людовбивство», геноцид, етнічна чистка). Що ж тоді залишається – якщо українські націоналісти займалися тільки винищенням польського населення, співпрацювали з нацистами, а часом і комуністами (!), то вони є «ворогами людства», а українські національні прагнення і боротьба – це небезпека для всієї міжнародної громадськості світу! Тому треба засудити Україну, українців, український національно-визвольний рух і, заодно, покінчити з ними, нехай буде Польща, Росія і всі інші цивілізовані країни. І тоді буде спокій в цій частині Європи. Така логіка мислення і дій, які нам пропонують деякі польські автори.
До першого «міфу» автор відносить думку про те, що поляки «тероризували» українське населення Волині, отже воно мусило захищатися. Автор правильно наводить цифри про частку польського населення Волині, яке аж ніяк не могло загрожувати українцям.Повна згода з автором. Але й жоден український автор ніколи не писав про загрозу з боку польського населення Волині ні до, ні під час війни. Ішлося і йдеться зовсім про інше, а саме: про політику польської влади на Волині і в Галичині у весь попередній міжвоєнний період. Не будемо перераховувати всіх заходів польської влади, спрямованих на асиміляцію українців, обмеження їх національних прав тощо. Все це неодноразово описано в працях українських, польських та американських авторів (наприклад, Т. Снайдера). Наведу тільки один факт. У рапорті керівника ZWZ (Związek Walki Zbrojnej) генерала С. Ґрота-Ровецького прем’єрові польського еміґраційного уряду ген. В. Сікорському від 7 жовтня 1941 р. зазначалося, що «ворожість українців до поляків майже повсюдна. Така ж сама позиція литовців і білорусів» (Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. Londyn 1989, t. VI, s. 207). А вже в наступному рапорті від 15 листопада 1941 р. говорилося, що ставлення «українського населення до поляків аґресивне і вороже» і констатувалося, що це все є наслідком «помилок нашої політики щодо українців» (Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. Londyn 1973, t. ІI, s. 138).
Тому йдеться про ставлення українського населення Волині і Галичини не до поляків, а до польської влади, польської політики в національному питанні. Думаю, авторові відомо, що в українських політичних колах Галичини і Волині (не тільки радикально-націоналістичних, а й цілком поміркованих і ліберальних) польську владу називали «окупаційною». Чого ж можна було чекати від окупованих? Всього: страху, лояльності, непокори, але ніяк не любові. Безперечно, на місцях стосунки між українцями і поляками складалися по-різному, часом навіть по-родинному (було чимало мішаних сімей), але навряд чи можна говорити про «пошанування» польської адміністрації з боку основної маси українського населення. При цьому не треба забувати, що національна самосвідомість українського населення постійно зростала під час визвольних змагань 1918–1923 років і після початку Другої світової війни в результаті політичної, просвітницької, господарської діяльності українських політичних партій, громадських і кооперативних організацій, котрі після 1923 р. взяли курс на створення автономного національного життя українців у складі Польщі і досягли в цьому поважних успіхів.
М. Самборський має рацію, коли наводить уривки з документів ОУН про ставлення до ворогів української незалежності. У цих документах є багато від «радикального революціонізму», навіяного тоталітарними ідеологіями того часу – нацизму, комунізму, фашизму. Однак політичні документи ОУН мало чим відрізнялися від таких же документів інших держав, які вступили у війну. Втім у жодному з них не йшлося про поляків як націю чи народ і якусь особливу ненависть до нього, хоч і передбачалося переслідування і навіть знищення «активних елементів» ворожих націй. Але що вони мали чинити, якщо самостійницьких прагнень українців ніхто не враховував і не збирався враховувати. Пригадаймо, що незадовго до початку війни 25 травня 1939 р. делеґація українських політичних партій зустрілася з прем’єром Польщі Ф. Славой-Складковським з проханням надати українцям у Польщі автономні права, на що була однозначна відповідь: «автономії українцям у Польщі ніхто не дасть».
Ставка на збройну боротьбу з урахуванням міжнародної кон’юнктури залишалася єдиним шансом на здобуття незалежності, навіть примарної. Так сталося, що нацистська Німеччина була єдиним руйнівником Версальської системи кордонів (1919–1920 рр.), ворогом (конкурентом) Радянського Союзу у встановленні світового панування, пропаґандистом «нового європейського порядку», де могло знайтися місце і для Української держави. Тому орієнтація ОУН на Німеччину – як на «ворога мого ворога» – була цілком логічною для українських націоналістів, які головним ворогом української незалежності вважали Росію-СРСР.
Початок світової війни став для оунівців початком боротьби за УССД. Розпочався 1 вересня 1939 р. воєнний конфлікт між українськими націоналістами і польською адміністрацією та її збройними силами. Саме тоді, співпрацюючи з гітлерівцями, оунівці поставили питання про створення на частині території міжвоєнної Польщі «Галицької української держави», а для її підтримки підняли на цих теренах антипольське повстання (див.: О. Кучерук, Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні, «Пам’ять століть». Київ, 2000, с.2149). Це занепокоїло Сталіна, і німці, як вірні союзники радянського диктатора на той час, поклали край українській ініціативі. Як свідчать документи, виступи, підготовлені членами ОУН, однак відбулися у 20 повітах та 183 місцевостях Галичини і Волині; доходило до жорстоких боїв з польською поліцією та військом, у результаті яких спалено щонайменше 5 українських сіл, зруйновано 151 хату, у той же час оунівці знищили 4 польські колонії; втрати обох сторін навіть за неповними даними були значними: серед українців 160 осіб були вбиті і 53 поранено, польська сторона втратила 796 осіб, 37 були поранені (А. Руккас, Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р.. в: Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. Дрогобич, 2002, с. 393). Чи цей конфлікт не можна вважати початком українсько-польської війни?
Надалі в умовах німецької окупації ОУН-Б робила спроби домовитися про співпрацю з польським підпіллям у боротьбі проти окупантів і загрози нової окупації з боку СРСР, але на перешкоді цьому стали плани польського керівництва будь-якою ціною відновити свою владу на «кресах», не рахуючись з інтересами і силами українського визвольного руху. Зокрема, у плані загального повстання з вересня 1942 р., розробленого у штабі АК і підписаного ген. С. Ґротом-Ровецьким, ішлося про те, що під час польського постання «будемо мати додаткових противників, насамперед українців, а по-друге – литовців… існує навіть можливість боротьби з українцями на терені бази від першого дня повстання» (Polski Siły Zbrojne w Drugiej Wojnie światowej, Londyn 1950, t. III, s. 199). Загалом рапорти керівництва АК часів війни дають достатньо об’єктивну картину ситуації на Волині і в Галичині. І, що важливо, значною мірою це підтверджується в рапортах, які надходили від спостерігачів ОУН і сьогодні опубліковані в багатьох документальних виданнях (див., наприклад, Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА (у двох томах) / Відп. редактор та упорядник В. В’ятрович, Львів, 2011, т. 1–2).
Невдача багаторазових перемовин між представниками бандерівського підпілля та польського Руху опору в 1942–1944 роках спричинила зміну тактики українського визвольного руху: з кінця 1942 р. ОУН-Б і сформована нею УПА вчинили кроки для опанування і встановлення контролю над територією Волині і Галичини для розгортання збройної боротьби за здобуття незалежності «в опорі на власні сили». Наслідком цього і стала антипольська акція ОУН та УПА, яка передбачала силове усунення всього польського населення з території Волині. Автор має рацію, коли говорить про те, що недостатнім арґументом є брак «головного наказу» про винищення поляків на Волині. Дійсно, сьогодні є достатньо документів і свідчень, котрі дають можливість стверджувати про заплановану антипольську акцію ОУН і УПА в 1943–1944 роках на теренах Волині і Галичини. У жодному разі не можна виправдовувати жорстоких методів, до яких вдалося керівництво українського визвольного руху, внаслідок чого загинуло багато польського та українського населення. Але є в цьому вина і польської сторони, яка не йшла на жодні компроміси з українцями. У розпал українсько-польського конфлікту на Волині 30 липня 1943 р. у відозві до українського народу Крайова Політична Репрезентація (представницький орган польського підпілля) в образливій формі звинуватила українських самостійників у колабораціонізмі з окупантом і підсумовувала, що поляки «розуміють і цінують прагнення українського народу», але ніколи «не зрезигнують зі східних земель Речіпосполитої, на яких Польська Нація протягом століть внесла величезний цивілізаційний і господарський вклад». Фактично, це було оголошення війни українському визвольному рухові. Війна між українським і польським визвольними рухами на землях Волині, Галичини, Надсяння і Підляшшя набула найбільш жорстоких міжетнічних форм.
При цьому треба підкреслити, що українсько-польське протистояння і збройна боротьба тривали з 1939 р. з певними перервами (зокрема, на період радянської окупації західноукраїнських земель, коли і поляки, і українці опинилися в подібній ситуації). Це пояснювалося тим, що німецька окупаційна влада надала українцям Генеральної Губернії (ГГ) певні преференції перед поляками, призначала їх на керівні посади в селах і повітах, дозволила розвивати освіту, культуру, господарську діяльність. Звичайно, це викликало реакцію місцевого польського населення і підпілля, яке звинуватило український актив у «колабораціонізмі» і взяло на себе право їх за це карати.
Документи ОУН фіксували антиукраїнські акції польського підпілля вже з кінця 1941 р. Наприклад, у січні 1942 р. повідомлялося, що «польське підпілля спрямовує свою боротьбу проти німців і проти українців. Проти українців застосовано ще цілу систему провокації і доносів». Однак цього виявилося недостатньо, і невдовзі почалися вбивства українських активістів громадського життя на Холмщині і Підляшші. Фахівцям відомі списки загиблих українців у східних повітах ГГ, що містять прізвища близько 500 осіб. Проте нові дані свідчать про значно більші втрати серед українського населення цього реґіону від рук німців і польських підпільників (Див.: Пом’яник українців Холмщини і Підляшшя за 1941–1947 роки. Львів 2008, 240 с. Там подано тільки перевірені дані про майже 4 тис. загиблих українців).
І справа не в тому, хто перший почав убивати під час війни, а в тому, що українсько-польське взаємне поборювання, яке почалося 1939 р., у 1943–1944 роках у цьому реґіоні переросло в справжню міжетнічну війну, яку польська сторона прикривала назвою «відплатних акцій». Насправді, з польського боку відверто йшлося (і про це свідчать десятки документів польського підпілля та експозитур польського еміґраційного уряду) про збройне придушення українського національно-визвольного руху й опанування теренів «кресів» для включення їх до складу післявоєнної Польщі. Однак зробити це за умов розбудови і зміцнення українського національно-визвольного руху було неможливо. У провідників українського визвольного руху не було вибору – або відстоювати зі зброєю в руках свої ідеали і прагнення, або здатися на милість переможців. Вони вибрали боротьбу. Зрештою, вирішували долю і польського підпілля, і українських повстанців не самі вони, а московські керманичі, для яких і перші, і другі були «більмом в оці».
Ще складніша ситуація з поліцейськими частинами, як українськими, так і польськими на службі у гітлерівців. Безумовно, на Волині українських поліцаїв було значно більше, ніж польських, оскільки українське населення переважало. Гітлерівці використовували поліцію для різних цілей, в тому числі й не надто мирних – пацифікацій, боротьби з партизанами, експропріацій, екзекуцій та інших неблаговидних речей. Але доля поліційних формувань не була такою простою: вони часто розформовувалися й переформовувались, і рідко тривалий час перебували на одному місці. Названі М. Самборським шуцбатальйони (102, 103, 104, 105, 121, 135) проіснували недовго і в 1942–1944 рр. неодноразово переформовувались і перекидалися з місця на місце. Наприклад, 102-й охоронний батальйон, який формувався на Кременеччині, в жовтні 1942 р. був перекинутий під Полтаву, потім – в Білорусію, де, розгромлений білоруськими партизанами, й закінчив свій «бойовий шлях» навесні 1943 р. біля м. Узди; у січні 1944 р. цей батальйон був переформований у 62-й охоронний батальйон. Багато його бійців у різний час приєдналося до УПА, але не відразу вони перейшли на бік українських повстанців (див.: О. Клименко, С. Ткачов, «Українці в поліції в рейхкомісаріаті ”Україна” (Південна Волинь): німецький окупаційний режим на Кременеччині у 1941–1944 рр.» Харків 2012, с. 171–185 та ін.). Але, як показують дослідження, більша частина українських поліцаїв на службі у німців вороже ставилася до «совєтів». На перших порах вони надіялися за допомогою німців відбудувати Українську державність, тільки згодом, розчарувавшись у «німецькій допомозі», почали шукати інших можливостей виживання в цій страшній війні.
Є ще один «міф» про кількість жертв українсько-польського конфлікту. М. Самборський закидає українським історикам, що вони не визнають узгоджених на українсько-польських наукових семінарах цифр жертв українсько-польського конфлікту на Волині і в Галичині. Однак справа не в цьому. Українські історики визнають, що жертв було приблизно стільки, скільки й названо на цих семінарах (50–60 тис. польських мешканців на Волині і 20–25 тис. в Галичини). Проте в матеріалах семінару не визначено кількості жертв серед українців, тому що на той час українська сторона не змогла представити таких цифр (це був 2000 р.). За останні роки українські дослідники (Я. Царук, І. Пусько, І. Ольховський, М. Горний та ін.) провели часткові дослідження втрат населення Волині у 1943–1944 роках, які однозначно показали, що поширені в польській історіографії цифри не відповідають дійсності: кількість польських жертв завищено, а українських – занижено. При цьому українські дослідники перевірили дані, наведені в публікації Владислава Семашка та Еви Семашко, і показали, що чимало вміщених там кількісних показників, м’яко кажучи, розходяться з дійсністю. Наприклад, за даними Семашків, у селах Володимир-Волинського району від дій польського підпілля загинуло тільки 80 українців, а за проведеними Я. Царуком дослідженнями – 1454 особи, і це ще неповні дані; у увиданні Семашків загиблих від рук українського підпілля – 1915 поляків, а за даними Я. Царука – лише 430 (Я. Царук, «Трагедія українських сіл 1943–1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. ВолодимирВолинський район. Львів 2003, с. 21–22). Ще більші розбіжності між даними Семашків і реальними (чи приблизними) втратами українців і поляків у всіх районах сучасної Волинської області встановив І. Пусько, дослідивши більшість сіл 16 районів.
Зрозуміло, що в кінцевому підсумку, кількість жертв не має великого значення, а важливим є сам факт убивства цивільних громадян. Не можна засуджувати ні українську сторону, ні польську, які у війні, що розгорнулася на території т.зв. «кресів» під німецькою окупацією, вдавалися до збройного вирішення територіальних і державних проблем. Але чи був інший спосіб їх розв’язання? Напевно був. Та він вимагав насамперед від польської сторони, як державницької, більшої відповідальності у взаєминах з українським національним рухом. І все ж, констатуючи зростання його впливів і могутності, польські керівні кола нічого не зробили, щоб досягти хоча б якогось компромісу. Напевно, такий компроміс був «нижче гідності» польських керівників, які не могли собі уявити післявоєнну Польщу без «недозрілих до державного життя» українців, білорусів і литовців…
Будь-яке суспільство не може існувати без історичної пам’яті. Це аксіома. Трагічні події минулої війни тривалий час спотворювалися і фальсифікувались. Російсько-комуністична версія цієї війни була панівною на просторі СРСР та його сателітів. Чимало її міфів і стереотипів продовжують штучно підтримувати ті, кому це вигідно. Російська імперська пам’ять і нині активно апелює до єдиного радянського народу – «народупереможця». Ось тільки справа в тому, що для українців і навіть «неправильних поляків» у цій версії не залишається місця.
Так само, як не залишається місця для українців і в польській патріотичній версії світової війни. Хоч ні! Ще й як залишається. Адже згідно з недавнім соціологічним опитуванням, проведеним 2009 р. польським Музеєм Другої світової війни спільно з дослідницьким центром Pentor Research International, серед трьох ворогів поляків під час війни – німців, росіян та українців, на першому місці, якщо йдеться про родинні спогади, знаходяться українці, і тільки після них – німці. Однак кількість польських жертв від рук німецьких окупантів не йде у жодне порівняння з кількістю жертв серед поляків від рук українців у часи українсько-польського міжетнічного конфлікту на Волині, в Галичині і на польсько-українському пограниччі в 1942–1945 роках. Тільки три з багатьох народів, з якими контактували поляки під час війни, визнано ворожими, і серед них на першому місці виявились українці (!) – так вважають 63,8% респондентів, далі – німці (62,6%) і росіяни (57%). Проте варто звернути увагу на той факт, що про контакти з українцями згадують тільки 14% опитаних, з них на питання про те, чи зазнали вони або їх родини в роки війни якоїсь кривди від українців, позитивну відповідь дали тільки 10,7% респондентів, а 74,2% відповіли, що жодної кривди з боку українців їх старші родичі не зазнавали (!). Тоді виникає запитання – з ким воювали поляки в роки цієї війни? Утім, на сьогодні пам’ять про ті трагічні події є радше пам’яттю, надбаною за допомогою медіа та старших родичів, пам’яттю, яка штучно підтримується певними колами польської громадськості. Про це свідчать відповідні показники. Згідно з ними, «українсько-польський конфлікт» у рейтинґу ТОР-22 знакових подій польської історії часів Другої світової війни опинився у хвості – тільки на 17-му місці (!).
Коментуючи це дослідження, відомий польський історик Марцин Куля відзначав, що польська версія пам’яті про Другу світову війну дуже полоноцентрична: у вже згаданому рейтинґу найважливіших подій цієї війни тільки п’ять мають «закордонну» прописку і безпосередньо не пов’язані з діяльністю польських військових об’єднань. «У світлі результатів дослідження, мислення респондентів має виразно полоноцентричний характер (про європоцентризм уже не йдеться!)» – пише він. І дійсно, на запитання щодо того, які народи зазнали найважчих страждань, більшість респондентів на першому місці назвали поляків, на другому – євреїв, на третьому – росіян, далі – німців, циган, японців. І тільки на сьомому місці респонденти називають українців. Очевидно, що це той випадок, коли пам’ять про минуле дуже різниться від реальних фактів історії, враховуючи, що протягом Другої світової війни загинуло щонайменше 9 мільйонів мешканців України (втрати Польщі – 5 мільйонів 600 тисяч).
Тому не можна не погодитися з висновком експертів цього дослідження про те, що поляки в незмінний і дуже типовий спосіб боронять образ національної спільноти, прагнучи зберегти переконання, що належать до нації шляхетних жертв і героїв, у якій злочин був здатний скоїти тільки зрадник. «Колективна пам’ять Другої світової війни у багатьох вимірах то є “пам’ять скалічена”, а навіть “пам’ять хвора”», – пише знаний польський соціолог Лех М. Ніяковський (див.: Зінченко О. Що поляки насправді думають про українців у Другій світовій війні. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/reviews/2012/01/13/66369/). За всім цим стоїть прагнення (добре відоме психологам) знайти виправдання поразкок і жертв поляків під час Другої світової війни, а головне – втрати східних «кресів», які були такими дорогими для всіх поляків.
Про українсько-польські стосунки в роки світової війни можна і треба говорити відверто і прямо. Але варто хоча б намагатися почути й іншу сторону. Сучасні покоління українців і поляків не несуть відповідальності за «діла минулі», але навряд чи погодяться забути старі рубці. У війні немає правих і винуватих, кожен боровся за свою правду. В українців вона була одна, у поляків – інша. Тому важливо схилити голову перед всіма загиблими і засудити ті жорстокі методи боротьби за реалізацію своїх ідеалів під час світової війни.
В історії всіх народів, тим більше сусідніх, є складні моменти. У Європі немає народів, котрі б не мали взаємних історичних претензій і конфліктів. Частина цих конфліктів є постійним елементом історичної пам’яті, особливо, якщо за ними стоять тривалі суперечності або травматичні події, як-от війни, депортації, етнічні чистки тощо. Українсько-польське сусідство з давніх-давен не було винятком. Проте з крахом тоталітарних режимів і активним творенням сучасної європейської спільноти інтелектуальні середовища європейських народів намагаються знайти шляхи і засоби примирення історичної пам’яті, але, що важливо, без втрат для наукової історії.
На жаль, історія, як і вся багатоманітність і невичерпність історичних фактів, завжди залишає можливість її інструментального використання у вузьких групових інтересах. Один зі знаних європейських дослідників історичної пам’яті Жорж Мінк нещодавно підкреслив: «Європу наскрізь пронизують сліди давніх міждержавних і міжнаціональних конфліктів. Досвід показує, що їхня реактивація завжди можлива, попри різні форми їхнього розв’язання в минулому. Історія переносить себе в теперішність, відбувається мобілізація різних дієвців (акторів – Л.З.), постраждалих груп населення або інших знедолених груп, про яких забули в післяконфліктних угодах або змусили мовчати. Виходячи з цієї реалії, різні зацікавлені групи, політичні партії чи держави створюють собі пам’ятеві ресурси і залучають до свого репертуару дій історизуальні стратегії для того, щоб “повернути в ужиток” образи “болісних” минувшин у своїх поточних політичних іграх» (Ж. Мінк. Вступ. Європа та її «болісні» минувшини: стратегії історизування та їх використання в Європі, в: Європа та її болісні минувшини / автори упорядники Жорж Мінк і Лора Неймайєр у співпраці з Паскалем Боннаром. Київ 2009, с. 37). Тому дуже важливо, щоб здобутки фахових істориків у дослідженні конфліктних явищ не давали підстав для таких політичних інтерпретацій.
Прикро, що сьогодні частина польських політиків намагається реанімувати «історичні образи» і надати їм політичного звучання. Йдеться про проект Ухвали Сейму РП в справі геноциду, здійсненого ОУН та УПА, відносно польського населення Східних Кресів у 1939–1947 роках, де вміщена вимога визнати ОУН і УПА «злочинним організаціями». Тобто весь український національно-визвольний рух треба визнати «злочинним»! Цікаво, що законодавчий орган Польщі ніколи не приймав актів, які б оголошували геноцидом політику Третього Рейху супроти окупованої під час Другої світової війни Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії – країни, котра є правонаступницею Радянського Союзу. У свою чергу, вчинені поляками масові убивства цивільного українського населення, яких польська сторона не заперечує, пояснюють тим, що після українських нападів у поляків з’явився реальний мотив помсти, і тому польські вбивства не можуть бути розцінені як геноцид, щонайбільше – як військові злочини. Тоді як оцінювати численні документи, в яких ідеться про боротьбу з українським рухом і необхідність його поборювати? Тут проглядається подвійна позиція: українці – винятково злочинці, поляки – винятково жертви.
Спроба надати Волинським подіям характер «геноциду», вчиненого українськими націоналістами проти польського цивільного населення, не витримує критики. Сучасна правнича та історична література містить докладне тлумачення терміну «геноцид». Є ціла низка визначень, які заперечують можливість його застосування до Волинських подій: здійснення геноциду передбачає, насамперед, застосування державного апарату, існування т. зв. «монополії» на застосування геноциду, по-друге, повинна бути тривала «ідеологічна підготовка» до знищення жертв геноциду, і, нарешті, не підпадають під визначення геноциду антиколоніальні виступи народів. Спроби ж підвести під визначення геноциду окремі напади українського підпілля на польські села (наприклад, Підкамень, Держів, Балигород чи Ігровиця) передбачають, що польська сторона мусила б визнати актами геноциду і ті випадки масового винищення українців, які трапилися в Павлокомі, Сагрині, Березці, Пискоровичах та інших українських селах, де місцевих українців убивали поляки (докладніше див.: А. Козицький. Волинь: невдала спроба «остаточного розв’язання» наукової проблеми. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/06/6/125541/view_print/).
Можна ще довго сперечатися і наводити різноманітні арґументи. Але чи сприятиме це існуванню і поширенню взаємної поваги між українським і польським народами сьогодні і в майбутньому? Питання риторичне, але відповідь на нього треба дати вже сьогодні.
