Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №36, 2015-09-07
Олені Ганчевській років 20. Її бабуся – лемкиня з Пантної, але від депортації 1945 р. живе в Пустомитах коло Львова. Я зустрічаю онуку на згарищах села Сухої Волі. Це Любачівщина, а не Лемківщина, але ж звідки Олена мала про це знати? Лемківщина вимовляється і пишеться майже як Любачівщина. А в бабусиних розповідях ця перша стає дедалі ширшою і більшою…
У спотворений простір
Орієнтація на місцевості, розореній депортаціями та бандитським господарюванням після них, нелегка. Керівник експедиції Андрій Котлярчук, 30-річний пластун, член Громадського об’єднання «Вирій», з 2009 р. польською Україною рухається вміло. Він тут, на відміну від Ганни, не вперше. Пізнав чимало цвинтарів, з Жукова почавши. На цей рік він з друзями вибрав наступний, де мали б працювати члени табору «Вирій». Назва, поганська до дна, перегукується з тими, хто вирушив у мандрівку до своїх предків та й нинішнім молодим людям сам став предком.
– Чому Суха Воля? Раніше ми працювали з рекомендації, а тепер ми тричі їздили в Польщу. Цікавився також Махновом, Старою Гутою та Хотилюбом. Відтак погодили нашу роботу з війтом і лісництвом, яке серйозно підійшло до справи, навіть два хлопці з бензопилами різали на території цвинтаря дерева й кущі.
Комендант табору Христина Дубницька:
– Ми лише приблизно знали, де було село. Шукаючи, ми знайшли місце по церкві, а також кілька хрестів, які тепер стоять серед лісу, а колись тут була Суха Воля.
І місце по парафіяльній церкві Введення во Храм Богородиці з 1838 р. Церкви, якої нема? Запросто. Не так відповідь, як заява. Щоб раз та й не питати: нема, так нема. Тимчасом чогось так близько, усього 1,5 км стояв ПГР. На мою думку, там слід шукати, у колгоспних сараях, слід шукати її. Натомість нині – плоске поле зі слідом оранки під насадження лісництва. Виросте – не виросте? Посередині устромлений залізний хрест з церковного купола. Кілька метрів, дерев’яний. При самому ґрунті можна прочитати дату: 1938, отож він поставлений до 950-річчя хрещення Київської Русі. Поруч курган. Імовірно, це висипана 1942 р. могила на честь визволення села від Червоної армії, про яку згадав Роман Кархут у 13 числі «Вісника Любачівщини».
Ирій каменю
Цвинтар майже кілометр від церковної площі. На невеликому горбі гуща камінних хрестів, обведених християнськими знаками і кирилицею, наче ієрогліфом єгиптян чи шумерів. У спекотний день, коли вони нагріваються, кирилиця наче бринить і, здається, говорить до тих, хто вміє її читати.
Ганна 14 серпня, у п’ятницю, була однією з живих фіґур, сплетених корінням пам’яті з мертвими фіґурами камінних хрестів. Якби хтось дуже поспішав, то цього дня, як і кілька днів раніше, не розрізнив би їх, тому що живих лише кольоровий одяг та малі рухи долонь зі щітками відокремлювали від дедалі біліших хрестів. Дівчина очищувала від моху й забруднення якраз той чи не найпишніший хрест суховольського цвинтаря.
– Мій дід, Андрій Ганчевський, з Радоцини. Бабуся, Анна Баюс, з Пантної. Одружилися після депортації, як опинилися в Семенівці, – розповідає Олена. – На цьому цвинтарі хрести, крім дерев’яних, збереглися в дуже доброму стані. Навіть ті, що впали, здебільшого гарно збереглися в землі, але немало є й таких, що їх матеріал міг бути гірший або лежали в особливо несприятливому місці, і вони потріскалися. Їх не врятувати, але ми хоч складаємо їх частини одна біля однієї. Може зростуться заново?
Їй 20 років. Планувала з бабусею їхати в Пантну цього року. Бабуся, на жаль, не змогла поїхати, а в Олени вже сформувалася орієнтація на виїзд, отож «пішла у вирій», можна б сказати, от і приземлилася біля хреста. Під доторком її рук кирилиця стає метеликом, що в якусь мить вислизає з камінного лігва епітафії, сідає на хрест і любується своїм камінним домом, огрітим теплом Олениного подиху.
Вигнанці раді б у вирій предків вертатися …
В таборі кілька чоловік – нащадків депортаційного вигнання 1945–1946 років. Роман Паращич, дід якого Моряк з лемківського Вільхівця (називала «до козака») й там же розмальовував колись церкву, ще до приїзду в Суху Волю цікавився історичними картами і знав, що територія села – це частина старої Русі-України. В Олеся Куйбіди по батьківській лінії бабуся Єва Гаврилівна Кичан була вигнана з Красної. Опинилися в Борщеві на Тернопільщині. По маминій лінії дідусь – Мирон Проць з Тенетиськ на Томашівщині. Він – член львівського товариства «Молода Лемківщина». Не жаліє, що приїхав, бо ще 1998 р. дідусь показав йому Тенетиська. Цього було достатньо, щоб постаратись приїхати знову на землі предків.
Загалом у таборі майже 30 чоловік – львів’яни, молоді люди з Вінниці, Хмельницького. Відвідали табір кілька українців з третього покоління від Акції «Вісла», та навряд чи подумають і собі піти у той вирій, який є близькістю з минулим. Молоді, певно, здається, що вона йде вперед, а тимчасом це неухильне перетворення у предків для тих, які за кілька років народяться і стануть ще молодшими від неї…
* * *
Громадське об’єднання «Вирій» задумало і 2016 р. працювати в Сухій Волі. Планують інвентаризацію цвинтаря. Її неможливо провести без повного розкриття території та очищення хрестів, отож 10–14 серпня вони заклали основи під наступний приліт молодих людей зі щітками і заступами замість крил. ■
