Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №48, 2016-11-27
Особливо складне завдання поставили перед собою організатори зустрічі 6 листопада в парафіяльній світлиці церкви Покрови Пресвятої Богородиці в Ольштині, присвяченої «Українській сакральній спадщині у Польщі як показникові кондиції переселених в Операції „Вісла” – моє село, мій досвід, мої зауваження».
Якщо вже перша зустріч присвячена даній темі, то є чимало шансів на те, щоб у майбутньому дати належну оцінку цій проблемі і зробити правильні висновки. Бо тема і складна, і вагома, але для існування української громади життєво важлива. Якщо забудемо про своє коріння та історію предків, швидко поринемо в забуття.
На щастя, є серед нас нащадки переселенців, які активно плекають пам’ять про отчину батьків і дідів. Гостей та прибулих парафіян, разом коло сотні осіб, привітали на початку ольштинської зустрічі – в рамках проекту «Жива парафія» – парох о. Іван Галушка і голова Парафіяльної ради Іван Курий. Зустріч провела Ярослава Хруник з Радіо Ольштин. Першим про жахливий стан українських некрополій на осиротілих після злочинної Операції «Вісла» землях південної Польщі, зокрема Любачівщини, говорив проф. Марко Мельник з Вармінсько-Мазурського університету. Відвідуючи з родиною рідні місця предків, він бачив неймовірні знищення не тільки цвинтарів, але і храмів. Щораз більше випадків, коли вже нема і сліду по місцях поховань, які заросли хащами або деревами, а деякі з них використовують як полігони, хоч самі військові про це можуть і не знати. Таке варварство не може не вражати. Вистачить, зрештою, подивитися на те, що залишилося по довоєнних євангелицьких цвинатарях на Вармії та Мазурах, підкреслив доповідач, який таке ставлення до інших віросповідань називає дехристиянізацією.
– Відчутно міняється історична політика Польщі, спрямована на вищість польської «рації стану», – говорив викладач Вармінсько-Мазурського університету. А Михайло Шумада підкреслив, що в Польщі наново пишуть її історію, але і в ній, подібно як у попередніх, нема згадки про те, що понад 10 тисяч українців віддало життя, визволяючи в рядах польської армії саме Польщу.
Добрим прикладом зберігання пам’яті про отчину і предків, яким варто скористатися, є цвинтар у Вербиці – селі на самому кордоні з Україною. Про історію цієї некрополії та про нащадків вербичан, які не лише на словах, а й на ділі плекають пам’ять про минуле, розповіла в Ольштині й показала мультимедійний запис д-р Ольга Кіх-Маслей. Вербичани практично вже через декілька років після виселення, тобто у 50-ті, 60-ті, 70-ті і 80-ті роки, не побоялися навідуватись у рідне село. Дехто повернувся на отчину назавжди. Вони вже тоді пробували рятувати пам’ятники на рідному цвинтарі, не зважали на заборони. Однак щойно у 90-ті рр. уперше з’являється можливість насправді рятувати малу сакральну архітектуру Вербиці. Вигнанці і їх нащадки, тепер жителі Жулав та Ольштинщини, 1990 р. організовуються і порядкують кладовище. У 60-ту річницю операції «Вісла» постає Товариство «Вербицька земля», основна мета якого – урятувати цвинтар. Завершення робіт на цвинтарі заплановано на червень 2017 р. Про це повідомив голова товариства «Вербицька земля» Марко Палюшок. Активність вербичан, їхніх нащадків і сусідів гідна найвищого визнання, а передусім наслідування. Вони зберігають все те, що необхідне для існування нації, спільноти чи просто людини, яка хоче називати себе гордо українцем. Вербичани не дали себе знеохотити навіть спробами знищення відновленої пам’яті предків. Осквернені варварами пам’ятники вони постійно відновлюють.
Активність вербичан – це добрий приклад для мешканців тих сіл, де ще зберігаються сотні осиротілих і ще існуючих залишків українських цвинтарів. Відповідальність спочиває на нащадках. Завтра ці кладовища можуть перестати існувати. Ті, хто пише нову історію, будуть з цього радіти, а по нас не залишиться й сліду.
