Примари проти свободи

Дмитро Десятерик, «День», Київ – спеціально для «Нашого слова»РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№18, 2016-05-01

Російський дятел / The Russian Woodpecker (Україна, США, Велика Британія), жанр – документальний, тривалість – 72 хв., режисер, сценарист, продюсер – Чед Ґрасія, Компанії-співвиробники – GraciaFilms, Roast Beef Productions, Rattapallax, 2015 р.

«Російський дятел» – документальний фільм з елементами постановки, створений у співробітництві США, України та Великої Британії. Він розповідає про українського художника, який висуває доволі специфічну версію вибуху на Чорнобильській АЕС. Назва фільму відсилає до загадкового радіосиґналу, що за часів Холодної війни транслювався з території СРСР зі спеціального передавача, спорудженого поблизу Чорнобильської АЕС (звуком і ритмом цей сиґнал нагадував стукіт дятла). Це режисерський дебют американського театрального драматурга Чеда Ґрасії.
Майже одразу після завершення знімання «Російський дятел» потрапив до конкурсу потужного американського фестивалю незалежного кінематографу «Санденс», де й здобув Ґран-прі у змаганні неігрових стрічок. Потім фільм брав участь у конкурсних програмах багатьох міжнародних кінофорумів, серед яких «Шефілд» (Англія), «Док-Авів» (Ізраїль) та опозиційний «Артдокфест» (Росія). Міжнародна асоціація документалістів визнала оператора «Російського дятла», киянина Артема Рижикова, найкращим оператором минулого року. Європейська прем’єра картини відбулася у травні 2015 р. на фестивалі «86» у Славутичі Київської області, а наприкінці січня цього року нарешті розпочався український прокат стрічки.
Головним героєм фільму є київський митець Федір Александрович – син відомого українського сценографа Андрія Александровича-Дачевського (вже чверть століття останній є головним художником Національного театру ім. Івана Франка). Александрович-молодший – людина, у прямому розумінні травмована Чорнобильською катастрофою. Коли йому було чотири роки, у його кістках виявили стронцій. Через хаос евакуації він на певний час опинився в дитячому притулку. Нині ж, через 30 років, він одержимий ідеєю, що катастрофу улаштували зумисно, щоби приховати розтрату коштів при будівництві велетенської антени-радару «Дуга», спорудженої 1980 р. за кілька кілометрів від ЧАЕС власне для транслювання сиґналу «російський дятел», призначеного виявляти запуски міжконтинентальних ракет.

основний сюжет фільму складає розслідування, до якого вдається Федір, щоб підтвердити свою версію. Заради цього він зустрічається з інженерами, персоналом ЧАЕС та з військовими, що будували й обслуговували «Дугу»; довго сидить в архівах; вирушає, зрештою, до зони відчуження, у місто-привид Прип’ять. А тим часом у країні розпочинається мирна революція, що поступово переходить у насильницьку фазу.
Насправді тут перетинаються два змістовні плани: перший – оце аматорське розслідування ексцентричного художника, одержимого теоріями змови й боротьбою з радянськими привидами; другий – це погляд, власне, автора фільму, співчутливого іноземця, який починав знімати п’ятихвилинний етюд про київського дивака, а в результаті опинився в країні, яка переживає історичний злам.
Усе, що відбувається з головним героєм, позначене відчутною театралізацією, грою з зображенням: Федір блукає зоною у скляній масці, загорнутий у поліетилен поверх голого тіла, з високим смолоскипом у руці; малює на склі, а тоді розбиває портрет чиновника, який, на його думку, улаштував диверсію на ЧАЕС; провокує науковців і військових своїми фантастичними припущеннями; видирається на «Дугу», на ходу промовляючи патетичний монолог. Зі свого боку, Ґрасіа вплітає в «Російського дятла» мотив історії України: розповідає про наші випробування останніх десятиліть, відстежує розвиток подій на Майдані і силою свого кінематографічного обдарування поєднує ці дві паралельні лінії в єдину несуперечливу розповідь.
Загалом, весь цей «конспірологічний» театр Александровича виступає таким собі розлогим символом загальної атмосфери в Україні, коли навіть після падіння СРСР радянські привиди, часом втілені у цілком реальних людях, усе ще міцно тримають нас і нашу країну, намагаючись завадити остаточному звільненню від минулого. І саме тому цілком логічними виглядають
у фільмі візит офіцера СБУ до Федора, подальша ескалація на Майдані та обстріл «Беркутом» Артема Рижикова – оператор, втративши апаратуру, дивом урятував своє життя.
Насправді, «Російський дятел» – це сиґнал біди. Це сильне мистецьке послання не стільки навіть нам, скільки світові – про нас, про нашу боротьбу, про наше лихо і нашу свободу. незважаючи на мінорну тональність фіналу, – а скоріше завдяки їй, – розуміємо, що майбутнє перед нами. Бо морок, насильство, примарні дятли, божевільні військові проекти – це прояви розпачу, судоми агонії нашого ворога. А саме існування подібних фільмів якраз і є незаперечною ознакою перемоги, яку Україна обов’язково виборе разом із цивілізованим світом. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*