Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №37, 2015-09-13

Люблинець – це я!

Олег Менів перед цвинтарем у Люблинці-Новому:
– Територія Польщі, а скільки українських прізвищ серед старих пам’ятників. Нові теж є – жертвам, сім’ям…
Олегові трохи за 30, родом він з України, з Галичини. Чоловік Анни, до вінчання – Дранки. Одружилися 10 років тому. Приїхали з сином Мартином до Люблинців – Старого і Нового, тому що Аннині батьки й діди – люблинчани. Жили на присілку Мельники. Зенон Дранка 1976 р. ще бачив її фундаменти. Сам Зенон – «чистюля», у нього батько й мати з Люблинця, отож Анна – рідкісний по депортаціях припадок незараженого Мазурами люблинчанства, перенесеного в обіймах батька-матері понад польськими вагонами й німецькими озерами.
Анна могла б у Люблинець так і не їхати – вона ж дозріла тощо.
– Люблинець був перший від мене, я й не могла подумати, що це таке, тому що батьки мене маленьку возили сюди кожного року, я була така мала, що не пам’ятаю, як приїхала вперше. Вони мене сюди кинули, я й не вертаюся додому на Мазури, бо мій дім тут, – каже вона, біжучи за Мартином, який провокував її до забави біля школи в Люблинці, де мали нічліг люблинчани з Польщі та України, що приїхали на зустріч з власним минулим.
Субота 15 серпня, сонце пече шалено. Пополудні, вернувшись з молитов на цвинтарях Горайця, Нового Села та Жукова, жінки й чоловіки прийшли прибирати в церкві Нового Люблинця та біля неї. Старолюблинецький храм був перероблений на костел, і туди зайдеш лише для стін, бо всередині ні ікони, як тут, у новолюблинецькій святині, де все збережене, іконостас, навіть священні Тризуби на стінах. Жінки й чоловіки рухаються жваво, бо це не покоління Дмитра Кущака чи Юрія Судина, а молодше, народжене по депортаціях на Західних землях Польщі або в Україні.

Про красу в роді Комарів
З-поміж тих, хто приїхав з Західних земель, найстаршою добровільно визнає саму себе Катерина Стажинська. Тепер живе у Члопі – містечку неподалік Валча. З роду Комар, 1937 р. народження. Добре пам’ятає свій присілок Кут і березень 1945 р., коли польські вояки-кати вбили її батька Григорія та стрика Михайла. І перший приїзд 1992 р. Верталися зі Львова й вирішили побувати в рідних оселях. На цвинтар не ввійти – самі кущі й терні. Тоді люблинчани вирішили подбати про свої Люблинці. І подбали, можливо, як ніхто інший у польській країні. По суті, у двох країнах, тому що зв’язок з Україною дуже добрий. Усі є на своїх місцях тоді, коли треба. Біда лише в тому, що приїжджає їх таки дедалі менше.
– Бачиш, коли я була мала, стояла на Службі Божій отут, – пані Катерина показує вільне місце трішки по правій стороні храму, між лавками та іконостасом.

У цій же церкві була хрещена і Ксеня Комар. Це було дивно, оті хрестини Ксенині, а на ці дива люблинчани дуже вдатні. Її няньо, Андрій, народжений на Західних землях, як і мати, що за батьками родом з Майдану-Синявського й Мокрого (отак на Заході єдналися Ярославщина та Лемківщина…). Ксеня 1998 р. не знала, що в метриці хрещення їй записано Люблинець-Новий. Сьогодні знає. Вона тут, як каже «гідно й ревно», разом з іншими чи не кожного року.
Ксеня і Катерина сидять поруч. Незмінний і лише люблинецький тип краси, як у тихоокеанських таїтянок Поля Ґоґена.
Катерина Стажинська до мене:
– Пам’ятаєш? Ти тоді в статті поставив питання: «Хто наступний?»…
Розмову чує Галина Комар, якраз прикрашає вишиваним рушником помиту проповідальницю: – Люди наші стали байдужими. Де молоде покоління? Чому не тут? Хай батьки поставлять собі таке питання! В церкві у Валчі вони є, а тут їх нема.

Тримай зі мною зв’язок
Пані Комар тримає вкупі все від двох давніх величезних сіл (не кожне село могло собі позволити на утримання окремого відділу, а Люблинці його втримали від 1944 по 1947 р.!) при допомозі Олі Козій зі Львова, яка хоч не люблинчанка, то все ж ревна любачів’янка. Люблинчани з України приїжджають систематично з 1995 р. Цього року вперше приїхала з України Марія Цолтан. Її батько – Степан Цолтан, мати ж – Марія Кущак. Цолтани перед війною мали молочарню на Мельниках. Їхня дочка хоче знайти це місце…

Не все може показати навіть Юрій Судин, найстарший з-поміж прибулих з України люблинчан, хоч багато знає і дуже працьовитий. Без нього не було б понад 20 випусків «Вісника Любачівщини», понад 10 «Нашого Краю Любачівщини». Цього року привіз нову книжку, працю життя під назвою «Люблинці Старий і Новий на стежках історії», видану 2015 р. у Львові. У вступі він дає відповідь також Марії Цолтан: «Нещасні ті люди, котрих доля вириває з рідного, залишеного їм у спадок пращурами. Тут підривається коріння роду, народу, згасає пам’ять поколінь і йде в забуття. Гинуть традиції, зв’язки поколінь. Страшно, коли ця земля і ці культурні надбання переходять в чужі та байдужі руки, а ще гірше – у ворожі».

Краєвиди знищеного і незнищенного

Неділя. Отець Тарапацький дивується, – громом несеться по церкві Служба Божа. Потім панахиди на обох люблинецьких цвинтарях. У люблинчан є щастя – в них цвинтарі не знищені, цілі. Тут нема страшної мозаїки з інших кладовищ: український кириличний хрест, а поруч ґранітний мармур з написом латинкою. Причому мармурова таблиця бере місця 10 разів більше, ніж хрест. Нові мешканці обох Люблинців створили власний новий римо-католицький цвинтар при дорозі з Люблинця-Старого на Замх. Завдяки цьому по обох українських цвинтарях можна ходити без тих емоцій, що рвуть у тебе нитку думки, коли бачиш, як по-хамськи теперішність трактує минуле. Катерина Стажинська легко впізнає «місце Комарів», місце, де здавна і аж до 1947 р. хоронили померлих з цього великого сильного роду.
А могло ж статися те, що сталося з капличкою (за мостом по правій стороні дороги до Старого Люблинця стояла стара капличка). Десь 2012 р. її розбив трактор. Цього року я побачив відбудовану капличку з датою 2013 р., відбудовану так, що вже ніхто ніколи не впізнає тут місця по давній українській. Немало цвинтарів на наших землях наблизилося до стану зникнення. В Любачеві торік я бачив три величезні хрести, свіжозвалені, щоб зробити місце амбітній родині «свіжоусопшого», яка захотіла мати пам’ятник у центрі цвинтаря, от і український хрест не був йому ніякою перешкодою. Тепер замість трьох хрестів буде лежати огидна мармурова плита, блискуча, відполірована так, що пташці не захочеться сідати.
І тому ще щось інше з суботнього вечора. На цвинтарі в Новому Люблинці коло пам’ятника свого діда добрими пташками з білими пензлями в руках присіли Катерина Савко та Анна Дранка-Менів.
– Ми 5 і 10 років тому робили те ж саме, тепер утретє… І так буде й далі, бо ми зі своїм дідом не розлучимося… ■

Поділитися: