Ігор Горків ■ ПОГЛЯДИ ■ №38, 2014-09-21
Ситуація в Україні, російсько-українська війна уже давно посіли перше місце серед найбільш обговорюваних тем у нашому середовищі. Це дуже добре, що відчуваємо, де наша Батьківщина і що в міру своїх можливостей пробуємо їй допомогти. Однак варто мати на увазі майбутнє українців над Віслою, зокрема Об’єднання українців у Польщі – організації, яка великими кроками наближається до свого чергового з’їзду. Можливо, загартовані в оупівських боях на культурній, освітній та інших нивах будуть вважати висловлені тут думки недоречними. Все ж таки як член згаданої структури хотів би я поділитися деякими спостереженнями, що стосуються її функціонування.
Аналізуючи стан тої чи іншої організації та її перспективи, прийнято називати сильні і слабкі її сторони, потенційні ризики, можливі шанси і багато іншого. Я не збираюся реалізувати такий системний підхід зі зрозумілих причин. Тим більше, що в рамках проекту, здійсненого з коштів Федерації освітніх ініціатив, розробляється стратегія ОУП, яка була попереджена зустрічами, семінарами, різного роду тренінґами, що проводилися на рівні відділів. Варто згадати, що цей дуже вдалий проект вийшов з-під пера Анни Кертичак, за що Ані – низький уклін. Я, зі свого боку, хотів би вказати лише на одну, велику, «молодіжну» небезпеку.
Діагноз
Дивлячись на календар заходів ОУП, безсумнівно побачимо, що в ньому домінують розважальні заходи. Вони загалом складаються з таких елементів: сцена, народні ансамблі, зірка концерту і більш чи менш задоволена публіка. І саме тут бачу одну з чималих небезпек для функціонування ОУП та фактично нашої громади: надмірна кількість заходів фестивального характеру і постійне збільшування їхніх масштабів. Звичайно, є і позитивні сторони даного явища: показуємо нашу культуру, даємо свідоцтво нашої присутності, гуртуємося, пізнаємо тощо. На жаль, є зворотний бік медалі, який має чисто практичний вимір і стосується, умовно кажучи, виховання українця як активного громадянина у своєму середовищі. Відносно практики: що б не робити, календаря не розтягнемо, і заходи мусять відбуватися в одному терміні. Це неґативне, очевидно, і пояснювати не треба. До цього я б ще додав Фестиваль української культури (ФУК), який має бути візитною карткою ОУП і громади, а також заходом, на який хочеться поїхати, бо він найкращий. На жаль, якщо місцеві культурні ініціативи будуть розростатися в такому темпі, то ФУК не буде нічиєю візиткою, а стане черговими днями української культури в Сопоті, Кошаліні чи іншому місті з великим амфітеатром, куди прийдуть лише місцеві українці. Тільки вони, іншим це не буде потрібне, бо свої «ФУКи» матимуть усі відділи ОУП, деякі може навіть і по два. Крім того, згаданий фестиваль не є безкоштовним: глядач мусить заплатити за квиток, доїзд, нічліг і харчування. Зрозуміло, що мало хто вибере платний фестиваль, якщо ближче має до безплатного, на якому виступить зірка з тої самої «високої полиці». Але це якраз найменша проблема.
Зі згаданим вище вихованням проблема набагато складніша. Це працює навіть не як міна сповільненої дії, а скоріш за все, як руйнівний вірус, який охоплює, нібито непомітно, чергові частини організму, а пацієнт, бачачи свій стан, кожного року повторює собі: усе буде добре. На жаль, не буде. Заходи фестивального характеру виховують споживачів, а не діячів. Кожен, хто мав справу з організуванням такої ініціативи, знає, у яких болях вона народжується, як її треба реалізувати і розраховувати. Основною причиною такого стану є відсутність людей, готових пожертвувати своїм часом, зусиллями і серйозно підійти до проблеми. На мою думку, що випливає з малого досвіду, тривожний сиґнал пролунав на ФУК у Кошаліні 2011 р. Тоді на папері була відповідна кількість волонтерів, яким дали нічліг і харчування. Однак чимало з них просто не з’явилося, або втекли зі своїх «робочих місць». І справа узагалі не в тому, що це було не в Сопоті, а в тому, що ми звикли до цього, що це мені мають давати, а я, може, своїм ласкавим оком гляну на сцену. Крім того, сьогодні тільки «нерозумні» працюють за «дякую». Такий підхід до наших справ домінує. Спеціалісти кажуть, що в сучасному футболі перемагає та команда, яка має найкращих запасних. Хто організовує наші заходи, знає, що мати запасних – це мрія, бо до основної «одинадцятки» бракує половини гравців. Часто грати нема кому і навіть нема часу, щоб думати про «джокера», який прийде і допоможе.
Пропозиція
Проблема, здається, полягає в тому, що погано розуміємо участь молоді в наших заходах. Одним з арґументів, який доводиться чути на захист збільшування кількості і масштабів даних ініціатив, є те, що це для молоді, що їй це потрібно, що потім вона прийде і допоможе. На превеликий жаль, не прийде і не допоможе. Маючи вибір між: напрацюватися і бути розкритикованим, чи дивитися на сцену, 99% вибере другий варіант. І тепер, і за 15 років. Звичайно, є винятки, але вони математичні, тобто підтверджують правило. Насправді молоді не потрібна більша кількість культурних заходів фестивального характеру. Їй не потрібне також збільшування їхнього масштабу. Молоді треба обмеження розмірів таких заходів, а навіть різкого зменшення їх кількості, принаймні на два роки. Їй це необхідне, якщо навіть вона цього не усвідомлює. Можна побоюватися, що як не зробимо раз даного заходу, то потім не отримаємо фінансування. Однак набагато гірше буде, коли появиться можливість отримати фінансування, але не знайдемо охочих не лише реалізувати проект, але і його написати. Коли не буде кому показати, що ми є.
Чому два роки мають стати порожніми і що тоді робити? Така шокова терапія необхідна, щоб заохотити до іншої форми участі в житті нашої громади. Цей «пісний період» можна призначити на більшу кількість семінарів, тренінґів, конференцій, передовсім на рівні ланок. Це час на молодіжні з’їзди, які вимагали б активності не ніг, а голови. Це період на підготовку кількох десятків аніматорів місцевих громад – осіб, які знали б, як залучити мешканців даної місцевості, як притягнути їх до діяльності, які б оживляли постійно, не раз на рік на потреби сцени, місцеву громаду, які пропонували б активність, що вимагає мінімального фінансового обтяження. Такий період є нам потрібний. У звичайному теперішньому режимі діяльності неможливо це зробити, бо, по-перше, нема часу про це думати, тому що увага зосереджена на одному головному для нас заході і кількох менших, а згадана діяльність вимагає значно більше уваги. По-друге, нема кому про це думати, бо ті, хто активний, думають якраз про «по-перше» – обмаль часу. Крім того, маючи вибір: конференція/вишкіл чи фестивальне гуляння, зрозуміло, який організатор залишиться без учасників. Мені здається, що це найгірша з проблем ОУП, тому що вона не кидається в очі, не кричить і дозволяє якось тягнути щораз-то важчий віз, який спочатку зупиниться, але розсиплеться скоро. Щоб вирішити цю проблему, потрібні системні зміни в усій організації. Треба поставити запитання, де бачимо ОУП не за один чи два роки, а за 10–15 літ. Треба спробувати виховати наступних гравців, не розраховуючи на те, що вони це зроблять самі. Метод виховання за допомогою фестивалів не перевіряється. Це, зрештою, було б надто легко. Називаю ці два роки «пісним періодом», бо піст є очищенням, відкиненням зайвого, зосередженням уваги на найважливішому. Отці Церкви з посту завжди виходили сильнішими і розумнішими. З нами може бути так само.
Різні фестивалі, дні української культури, всіляке гуляння – потрібне, але все мусить мати міру і служити нашому розвиткові, а не гальмувати його. Кожна армія вимагає часу, щоб перевірити боєздатність, здобути нові кадри, підвищити рівень. ОУП і всій нашій громаді це також необхідне, щоб колись у хроніках не написали: гуляли, гуляли і догулялися. ■
