Релігійне життя є на ІІ місці серед відповідей (загалом 88% відповідей) на питання: “З чим асоціюється Вам українська культура в Польщі?” Перше місце (90% відповідей) має відповідь: “спільні циклічні заходи”. Наступне питання ще більше зміцнює позицію релігії: 84% респондентів подало, що без релігії важко уявити собі українську культуру в Польщі (І місце: українська мова – 93%). Так само 58% відповідачів (ІІ місце) віровизнання подали як головний фактор, що відрізняє нас від поляків (І місце українська мова: 76%).

Отож, Церква для членів нашої громади – це не тільки щонедільні моління. Це щось набагато важливіше. Можна сказати, що без Церкви східного обряду не було б нас. Церква і мова – це нероздільні націєтворчі елементи для груп нашого суспільства.
Саме тому не дивує, чому так нервово українці реаґували на спроби введення – хоч би в мінімальному вимірі – польської мови в греко-католицьких парафіях. Але не тільки в Греко-католицькій церкві є українці, яким не байдуже, де і як моляться.
Редакція “Нашого слова” отримала опубліковане в “Українському голосі” (Канада) звернення проф. Дмитра Трохановського з Ганчової (і Вінніпеґа) до Cвятійшого синоду єпископів Польської автокефальної православної церкви з проханням привернути колишню назву цій структурі: “Православна автокефальна церква у Польщі”. Автор звернення арґументує, що теперішню назву ввів своїм декретом президент Польщі Іґнаци Мосцицький 11 листопада 1938 р., а попереднє ймення надав 13 листопада 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VII, який Православній церкві в Польщі надав автокефалію.
Православним українцям 1938 р. асоціюється з жорстоким переслідуванням і полонізацією. Проф. Д. Трохановський доказує: “сьогоднішня назва дає зрозуміти, що Церква об’єднує поляків, але це не згідне з дійсністю…” Православна церква в Польщі об’єднує українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян, греків тощо – і в найменшій кількості поляків. Автор звернення подає приклад назв діаспорних Православних церков: Сербська православна церква в Канаді, Руська православна церква в Америці, у назві яких першим словом не є держава, у якій вони зареєстровані.
Далі професор Трохановський звертає увагу, що назва ПАПЦ, – “це початок дороги до полонізації” і закидає своїм священикам байдужість до національного питання, коли ті не вчать релігії рідною мовою дітей. У зверненні читаємо також: “…сьогодні нас ніхто не переслідує, ніхто насильно не ополячує, не забороняє говорити по-своєму. А через відсутність серйозної освітньої праці в національному дусі в нашій Церкві – ми самі полонізуємось!”
При такій назві, як пише автор звернення, у змішаних подружжях – православних і греко-католиків – православні відходять від своєї Церкви, бо це ж “Польська церква”.
У такій ситуації виходом повинна бути, на думку професора, свідома виховна праця серед дітей. А Д. Трохановський бачить безтурботність священиків, які “неприхильно і байдуже ставляться до наших національних мов, традицій чи звичаїв”: зате польська мова панує в єпископських бюро. Як приклад занепаду, він подає Греко-католицьку та Православну церкви у Канаді, які насамперед втратили українську мову, а потім їхні храми поступово спорожніли.
Професор вважає, що “Церква повинна стояти на сторожі рідного обряду, мови, культури, традицій. А, на жаль, так не є”.
Насамкінець Д. Трохановський з болем закликає Собор захистити надбання предків, бо ж так думає більшість членів Православної церкви. Своє звернення закінчує наступними словами: “…не хочу вмирати зі свідомістю, що після нас і нашій багатостраждальній Церкві нічого не залишиться”.
Позицію Д. Трохановського підтримав кир Адам, Перемиський і Новосанчівський архиєпископ Православної церкви, член Собору (відсутній на засіданні 7 листопада), який у листі до Святійшого собору єпископів та митрополита Сави написав 15 жовтня 2011 р., що “голос Д. Трохановського – не самотній, так думають усі віруючі Перемисько-Новосанчівської архиєпархії та не тільки вони. Ніхто з наших вірян не ототожнюється з нав’язаною всупереч волі й неправомірно декретом президента РП з 15 листопада 1938 р. в період найбільшого переслідування православних у ІІ РП з сучасною назвою Церкви – “Польська автокефальна православна церква”. Ми не вживаємо назви ПАПЦ, але цю, яку маємо в Томосі з 1924 р. “Автокефальна православна церква у Польщі””. Далі в листі пишеться, що нинішнє найменування Православної церкви – штучне, яке не віддзеркалює дійсності. Повернення до попередньої назви дозволить “уникнути поговору, що ієрархи діють усупереч волі народу”.
Отримавши копію листа владики Адама, Об’єднання лемків надіслало свого листа від 28 жовтня до Собору й митрополита Сави з проханням включити до порядку денного Собору це питання та підтримало позицію православних вірян.
Засідання Собору відбулося 7 листопада. На офіційному сайті ПАПЦ (www.orthodox.pl) в комюніке про Святійший собор єпископів пункту про обговорення листів на тему зміни найменування Церкви – нема. Зате 10 листопада Д. Трохановський отримав відповідь від секретаря Бюро православного митрополита Варшавського й всієї Польщі о. Юрія Дорошкевича, в якому подається зміст схваленої Собором постанови: “Ухвала 322 п. 23 “Св. cобор єпископів не бачить необхідності ані причини для зміни найменування Церкви””.
* * *
Деякі слова листа Д. Трохановського – досить гострі. Як греко-католик, не буду їх коментувати. Зате пригадую, як мої православні друзі з Підляшшя реаґували на слова свого єпископа, який приїхав з-поза реґіону з візитом на Південне Підляшшя і вжив фразу “ми – православні поляки”. Для них, які щоденно борються за українство на Підляшші, це був ляпас…
Не раз також православні члени української громади Підкарпаття просили мене, щоб я в “Нашому слові” не вживав назви й абревіатури ПАПЦ. Знаючи їхню дражливість на нюанси, я старався дотримуватися прохання, тому вибачте, але в цій статті ніяк це не вдається.
Рішення Собору Православної церкви в Польщі про зміну назви привело б до змін в офіційних документах, договорах, а навіть у законах: наприклад, Закон про ставлення Республіки Польщі до ПАПЦ треба б міняти на рівні парламенту. Церква не готова до цього. Решта – вміщена в рішенні Собору.

“Наше слово” №48, 27 листопада 2011 року {moscomment}