Віталій Перкун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2012-01-27
{mosimage}
Litopys. Studia i materiały Ukraińskiego Towarzystwa Historycznego w Polsce, redakcja naukowa Jarosław Syrnyk, 1(1) / 2011, 158 s.
Світ, фінансовими стараннями Данути та Олександра Бачиків з Перемишля, побачив свіже видання – науковий, історичний часопис “Літопис”, друкований орган Українського історичного товариства (УІТ) у Польщі (засноване 2004 р.).
Факт його появи є приємною, довгоочікуваною новиною, адже до цього не було в Польщі (за винятком, може, “Записок чину св. Василя Великого”, які видавалися у Львові в міжвоєнний період) спеціалізованого, суто історичного часопису, на шпальтах якого б українські історики з Польщі мали змогу представляти свій доробок, обмінюватися науковою інформацією.
Переважна більшість статей стосуються історії українців Польщі в ХХ ст. Перед тим, як коротко проаналізувати матеріали “Літопису”, я хотів би в кількох словах зупинитися на програмних постулатах самого товариства, які засиґналізовані у слові від редакції часопису. Отже, головною ціллю організації є “популяризація знань на тему минулого польсько-українських взаємин”. Характер УІТ (вивчення польсько-українських взаємин) визначив і тематику статей наукового журналу.
Далі читаємо про Інтернет- портал, що служить як для популяризації відомостей про зазначену тему, так і для обміну думкою поміж користувачами світової мережі – про наукові сесії, організовані УІТ за останні кілька років, та участь у виданні кількох монографічних досліджень.
Не знаю, чи цілком виправданою є мета – зосередитися виключно на вивченні польсько-українських взаємин. Я повністю усвідомлюю значення та вагу цієї проблеми, яка є болісною для української громади Польщі, але УІТ має все ж таки концентруватися на ширшому тематичному вимірі української історії та присутності української культури в сучасній Польщі. Обмеження у вузькому хронологічному та проблемному діапазоні збіднює, звужує та марґіналізує репертуар подібних товариств.
Про що йдеться? Дозволю собі кілька думок з цього приводу. Вже давно назріла потреба виявлення та інвентаризації всієї української культурної спадщини в архівах, бібліотеках та музеях Польщі. Це є умова sine qua non формування української національної пам’яті як для українців у Польщі, так і в самій Україні. Саме це має бути головним завданням наукового історичного товариства; і саме йому варто починати свою діяльність з упорядкування, вивчення та збереження національних скарбів духовної та матеріальної культури у співпраці з іншими науковими та дидактичними осередками Польщі й закордону. Реалізуючи таку довгострокову мету, ми зможемо довести свій громадський інтерес (в тому числі – а може й насамперед – у вимірі польсько-українських взаємин), показуючи власні культурні скарби, набутки у сфері економічної, соціологічної, політичної думки, рівень розвитку українського мистецтва, музики, науки, спорту, театру, кіномистецтва на європейському та світовому тлі. Тільки за умови збереження цієї спадщини, упорядковане впровадження її у публічний обіг (шляхом видання джерел, каталогів історичних пам’яток, а також монографічних досліджень, написаних на основі інвентаризованого матеріалу) введе українців у конкурентний вимір взаємин з іншими європейськими націями. Прикладом такого напрямку наукової роботи є виданий опис архіву Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), який зберігається в Національній бібліотеці у Варшаві (упорядник Галина Сварник).
Чому б у першому випуску часопису не представити принципи існування УІТ, багатолітній план вивчення джерел з української історії та культури в Польщі (у контексті програмної діяльності)? Якщо такий вже є, то його необхідно оприлюднити в часописі, цим самим представляючи громадськості стратегію товариства.
Цей план можливо мав би розпочинатись із створення проектів досліджень українських сіл та парафій у кордонах сучасної Польщі. Вивчення місцевих архівів, бібліотек, музеїв, записів свідчень старших людей (усна історія), виготовлення світлин українських хатин, церков, ікон, упорядкування місцевих архівів – чи то у школі, чи в парафії. Це був би перший крок УІТ у збереженні української історичної пам’яті, передачі її наступним поколінням.
Наступний полягав би у виявленні джерел із архівів, бібліотек, музеїв Варшави, Вроцлава, Кракова, Перемишля, Ряшева, Люблина та багатьох інших міст з метою спорядження інвентарів, реєстрів матеріалів з української історії, культури, мистецтва, упорядкування поховань на цвинтарях (некрополістичні студії), створення каталогів померлих з датами народження та смерті, історії української книги (ширше – друкованого слова) в Польщі.
Польські бібліотеки, архіви, музеї рясніють документами, речовими пам’ятками з історії українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Східної Галичини XVI-XIX ст. Такі далекосяжні, але також мозольні, працемісткі плани пов’язані з певними ресурсами, насамперед фінансовими. Можна було б поборотись за ґрант у рамках гуманітарних проектів, які пропонує Євросоюз. Чому б не звернутися по фінансову допомогу до церковних ієрархів Греко-католицької та Православної церков у Польщі, усієї української громади в Польщі врешті?
Наскільки знаю, у Польщі діяла (чи надалі існує?) філія НТШ. Можливо, слід будувати свою діяльність у рамках НТШ або ж співпрацюючи (координуючи наукові проекти) з ним. Окрім того, для реалізації таких завдань має бути створена робоча археографічна група, яка б накреслила поетапний план виявлення, вивчення та введення до наукового обігу джерельного матеріалу.
Але повернуся до самого часопису.
Збірник складається з трьох рубрик – “Студії”, “Біографії”, “Рецензії та огляди”. У першій рубриці вміщено шість статей. крім одного матеріалу проф. О. Вішки – “Історія Белзького князівства та воєвідства (1170-1772)” – решта статей присвячено ХХ ст. З-поміж п’яти статей хотів би звернути увагу на розвідку Ігоря Галагіди (“Репресії проти Греко католицької церкви в 1939-1957 рр. на теренах сучасної Польщі – історіографічний огляд та подальші дослідницькі перспективи”), яка написана на широкій історіографічній та джерельній базі. Автор мотивує прийняті хронологічні рамки з одного боку 1939 р. – роком початку війни, захоплення СССР українських земель і ліквідації Греко-католицької церкви, та 1957 р., коли могло дійти до неформального, прийнятого владою відновлення греко-католицьких богослужінь.
Решта статей присвячені галицьким українцям у таборі в Бересті-Литовському 1919-1920 рр. (О. Вішка); Третій залізній дивізії УНР під час українсько-російської війни у вересні-грудні 1919 р. (Марко Козубель); національній політиці ПНР щодо українців у Польщі в 1944-1989 рр., (проф. Р. Дрозд, стаття є свого роду нарисом політичної історії українців у повоєнній Польщі); арештам органами безпеки ПНР українців у Нижній Силезії (Я. Сирник).
Стаття Юрія Старинського про д-ра Івана Смолинського (1906-1947) репрезентує рубрику “Біографії”.
Розділ “Рецензії, огляди” вміщує повідомлення Петра Сивицького про “Міссію Бяльську” оо. василіан та огляд Романа Дрозда книги Ігоря Галагіди “Шпигун Ватикану” про греко-католицького священика Василя Гриника.
Очевидною є непропорційність тематики та хронології статей. Тому часопис у такій формі радше пасує під назву “Українська історія ХХ ст.” Збірник виграв би, якби він був збалансованим у хронологічному та тематичному сенсі (від середньовіччя до ХХ ст.). Не було помітно після прочитання статей сиґналізованого у слові від редакції інтердисциплінарного підходу (тобто з застосуванням методів допоміжних історичних дисциплін – культурної, історичної, політичної, релігійної антропології, мікроісторії, психології, етнології, філології тощо). Хоча редакція у вступі застерігає: не всі із постулатів діяльності товариства у рамках наукового часопису в першому номері вдалося реалізувати.
Завершують збірник резюме українською та польською мовами.
Загалом публікація залишає приємне враження. Тому хочеться побажати товариству академічного довголіття та привітати з виходом першого випуску наукового часопису.
“Наше слово” №5, 29 січня 2012 року {moscomment}
