Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №48, 2015-11-29
Про відносини між православними конфесіями в Україні і православ’ям у Польщі, долю своєї Церкви на окупованих територіях і майбутнє говорить архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) Євстратій (Зоря). Ієрарх є також секретарем Священного синоду УПЦ КП та головою Інформаційного управління Київської патріархії.
Григорій Сподарик: Ви брали участь у цьогорічній конференції Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) з питань прав людини, яка відбувалася у Варшаві. Це спроба донести до відома світового співтовариства про проблеми УПЦ КП?
Архиєпископ Євстратій: Одне із завдань – отримати для себе і нашої Церкви краще розуміння того, чим є взагалі інституція ОБСЄ. Як відомо, вона зараз відіграє роль у розв’язанні конфлікту в Україні, моніторинґу подій тощо. У цій організації одним з членів є Російська Федерація (РФ), вона використовує цей та йому подібні форуми для розповсюдження брехливих відомостей про Україну і ведення антиукраїнської пропаґанди. У рамках конференції я в цьому переконався, коли офіційні представники РФ говорили про «київську хунту», страшний націоналізм, ксенофобію, вбивства на ґрунті расової та релігійної ненависті тощо. У мене було таке враження, що вони описували реалії Російської Федерації, але замість РФ говорили про Україну. Звучали звинувачення і проти нашої Церкви, і особисто проти мене. Тому дуже добре, що була можливість спростовувати закиди. Російська церква роками намагалася штучно ізолювати нашу Церкву від будь-якого зовнішнього спілкування. І тому ми останніми роками щораз більше прагнемо розширити свою інформаційну та особисту присутність на різних міжнародних заходах, з міжнародними інституціями для цього, щоб про нас і про те, що з нами відбувається, знали безпосередньо
Як функціонує УПЦ КП в анексованому Криму?
Київський патріархат (КП) зазнає там систематичних утисків. Церкву примушують, наприклад, до реєстрації за російським правом. Це означає, де-факто, визнання окупації Криму, чого ми не бажаємо робити. Сам порядок реєстрації передбачає, що можуть це зробити лише російські громадяни, а це знову-таки примушування наших вірян та священиків до прийняття російського громадянства. Частина з них взяла російські паспорти, але це була вимушена міра.
Низка громадських активістів КП, як-от співорганізатори Євромайдану в Сімферополі, пройшли через викрадення і катування. До кожного священнослужителя приходили представники російської Федеральної служби безпеки, провадили розмови з метою схилити їх до співробітництва. Наші священики не піддалися. У Сімферопольського архиєпископа Климентія на його приватній території спалили дачний будинок з метою залякати його.
Дітей наших священиків у школах піддавали знущанню за те, що вони розмовляли українською і що вони діти українських священиків. Мета цього тиску для нас очевидна – витіснити нашу Церкву з Криму. За нашими спостереженнями, взагалі мету російської влади становить витіснити звідси все нелояльне населення, зокрема українське та кримськотатарське, а сам Крим перетворити на велику військову базу.
Подібні проблеми, певно, мають місце й у випадку Донбасу?
Там ситуація інша. У Криму є режимна російська влада, тому вона несе відповідальність за окуповану територію. На Донбасі кожна людина, яка має автомат, може брати на себе будь-які владні повноваження і залякувати людей, вбивати їх, грабувати, брати в полон тощо. В одному з інтерв’ю т.зв. голова «ДНР» Олександр Захарченко заявив, що він за надання офіційного статусу лише чотирьом конфесіям. Він назвав Православну церкву Московського патріархату (МП), далі юдеїв і мусульман та спеціально кілька разів наголошував, що там має бути й римо-католицька громада. Очевидно, цим він хотів підкреслити, що греко-католики не сприйнятні на цій території. Я думаю, що уклін у бік кількох конфесій нещирий, тільки щоб показати, що тут є нібито якась толерантність до інших конфесій. Насправді її немає. На цьому, безперечно, втрачає наша Церква, протестантські конфесії, дуже постраждала і єврейська громада. Від її представників я знаю, що вони просто були змушені евакуювати своїх віруючих з Донецька і Луганська. Вони кажуть, що за всю сучасну історію це є найбільша операція з евакуації, бо ніяких ґарантій безпеки для вірян юдейської релігії в тих умовах немає і бути не може. Деяких лідерів громади просто убито. Також ісламські лідери, які є лояльні до України, були змушені виїхати з Донбасу. Наші священики, по суті, перебувають у підпіллі, залишаючись там зі своїми вірними.
До того на цій території всіх загалом протестантів називають аґентами Заходу, а наших називають аґентами «київської хунти». Піддають реквізиції їх молитовні приміщення, навчальні заклади та інше. У тій частині Донбасу, яку контролює український уряд, ситуація зовсім інша. Тут в основному дотримують права віруючих всіх конфесій. Безперечно, там теж є напруга. Є проблеми з тим, що досить значна частина послідовників МП – як священиків, так і вірян – займає позицію підтримки такого погляду на події на Донбасі, який пропаґує Москва. Через це виникають непорозуміння і конфлікти, які потім відповідним чином використовує російська пропаґанда.
Як загалом пояснити позицію Московського патріархату?
Її умовно можна поділити на дві частини. З одного боку, це позиція, яку пропаґує безпосередньо керівництво МП, патріарх Кірил і центральне управління МП у Росії. З другого, – це позиція представників цього патріархату в Україні на чолі з митрополитом Онуфрієм. Ці позиції співзвучні, але, звичайно, в Україні заяви звучать не так відверто, як з уст патріарха Кірила. Він прямо називає події на сході України релігійною і громадянською війною. Звинувачує Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) в цих подіях, розповсюджує неправдиві відомості. Представники МП, наприклад, розповсюджують брехню, що на Донбасі Збройні сили України спеціально руйнують їхні храми та вбивають священиків. Але на звернення українського уряду про надання списку про нібито 77 зруйнованих храмів такий документ не представлено. З іншого боку, в Інтернеті можна бачити відео, а також є свідчення того, що території храмів МП спеціально використовувались і досі використовуються з військовою метою. Там розміщується військове озброєння, з якого обстрілюють українські позиції з метою викликати вогонь у відповідь. Високі точки храмів використовувались для координації вогню, були випадки, що на дзвіницях розміщувалися снайпери. Все це, однак, не знаходить адекватної реакції з боку керівництва Московського патріархату і вони про ці факти воліють мовчати. Як і про те, що, наприклад, перед захопленням російськими бойовиками Слов’янська ці особи знаходили прихисток у місцевому т.зв. Православному центрі, у підвалі якого зберігалася також зброя.
Духовенство МП в багатьох випадках проводило і зараз проводить аґітацію в дусі доктрини «русского мира». Це також спільна основа позиції МП і його філії в Україні.
На чому полягає «русский мир» у релігійному контексті?
Його провідником насамперед є сам московський патріарх Кірил. Він твердить, що Україна, Росія і Білорусь – це Свята Русь. У такому інтеґраційному проекті немає місця реальній українській державності та незалежності. Якщо від самого початку наша та інші Церкви відкрито закликали до матеріальної допомоги захисникам незалежності, то МП зразу навесні 2014 р. говорив, що не буде такого робити, мовляв, це політична діяльність і ніби принижування української армії. Для Православної церкви, я не можу сказати про інші конфесії, історично притаманні дві моделі поведінки в умовах збройних конфліктів. Коли йдеться про внутрішній громадянський, збройний чи силовий конфлікт, то Церква займає безсторонню позицію, підтримуючи правду і справедливість. Разом з тим, закликає обидві сторони конфлікту до мирного вирішення. Інша модель є щодо зовнішньої аґресії. Тут Церква однозначно виступає за те, що громадяни повинні виконувати свій громадянський обов’язок, а саме захищати свою державу, також зі зброєю в руках. Сьогодні МП уникає визначення подій, які відбуваються на сході України, напряму як російську аґресію. Бо якщо таке зробити, то автоматично включаються механізми щодо заклику і захисту своєї землі від ворога. Тому вони говорять про братовбивчий конфлікт, громадянську війну. Це дозволяє уникати визначення позиції Церкви щодо захисту України. Вони говорять, що ховають як бойовиків, так й українських воїнів, і не можуть займати якусь сторону конфлікту. Насправді для мене ця позиція абсолютно викривлена і недостойна Церкви. Вона нагадує те, якби сказати, що серед злочинців і бандитів є хрещені у Православній церкві, подібно як вони є серед поліції та прокурорів, і тому не можна ставати на якусь одну сторону. Важливо ще одне: ця Церква абсолютно іґнорує будь-яку комунікацію з суспільством. Вся комунікація зводиться до того, що коли Церква МП зустрічається з обуренням суспільства, журналістів, громадських активістів, а навіть тих самих українських націоналістів, вони вдаються до стандартної радянської процедури – пишуть скарги до президента і вимагають від нього захистити їх від того, що вони називають аґресією чи брехнею. Ця Церква показує, що вона нездатна жити в сучасних умовах. Вона все очікує того, що повернуться радянські патерналістські часи, коли все залежало від відносин з державними чиновниками.
Скоріш за все не слід розраховувати на зміну МП. У такому разі яким Ви бачите розвиток подальшої ситуації?
Прогноз може бути такий: під керівництвом митрополита Онуфрія і його оточення ця Церква і далі буде проводити прокремлівську політику в руслі вказівок, отриманих від московської патріархії. Ця Церква далі буде ізолювати себе від українського суспільства, очікуючи, що рано чи пізно все повернеться до того стану, який був за часів Януковича чи Кучми, коли вона була, де-факто, державною Церквою. Буде налаштовувати своїх вірян на те, що зараз ми в облозі, але нам треба перечекати трошки і все буде добре. Буде далі торпедувати будь-які спроби діалогу з іншими конфесіями на предмет примирення. Але я думаю, що суспільство, яке в нинішніх умовах стає щораз більше обізнаним в тому, яка Церква і яку позицію займає, воно дальше буде відходити від підтримки МП. А коли буде визнаний КП як автокефальна Церква, а це буде рано чи пізно, тоді більша частина віруючих і священиків МП її покинуть. Тепер вони утримуються там тільки через те, що бояться опинитись у стані невизнаних, чи в стані розкольників, схизматиків тощо. Таким чином, МП остаточно перетвориться в те, чим він є у своїй основі – філією Російської православної церкви в Україні. Так вона існуватиме найближчі десятки років як невелика марґінальна структура, яка представляє ідею «русского мира» в Україні. До неї будуть належати вже тільки ті, хто у своїй душі є послідовником ідеї та імперської ідентичності.
Хоч Ваші слова про українську дійсність демонструють складність цього питання, то надалі викликом залишається справа об’єднання Православних церков.
Переговори щодо об’єднання з Церквою МП чи автокефальною, очолюваною митрополитом Макарієм, в осяжній перспективі не мають ніяких ознак до поступу. Лідери цих Церков категорично налаштовані проти єднання з КП. Тому ні переговори, ні можливе об’єднання не вирішують головного питання – виведення нашої Церкви з ізоляції. Ми потребуємо визнання передовсім з боку Константинопольського патріархату, але також інших помісних Православних церков. Ми розуміємо, що МП буде останньою Церквою, яка це зробить. Проте таке визнання набагато швидше вирішить питання об’єднання, якщо навіть не будуть бажати його митрополити Онуфрій чи Макарій. Їхні священики та віряни зараз в основному бачать перешкоду в нашому невизнанні.
Як складаються відносини КП на міжконфесійному рівні, зокрема, йдеться про зв’язки з офіційним Римом?
З Римо-католицькою церквою в Україні ми маємо чудові відносини. Є багато проектів співпраці, наприклад, у соціальній сфері з різними міжнародними організаціями, такими, як Карітас. Досить активною є взаємодія з Римо-католицькою церквою в Польщі, також стосовно розвитку благодійних проектів. Але є проблеми, коли йдеться про державу Ватикан. За моєю інформацією, з відповідних дипломатичних структур надано, наприклад, інструкції у ватиканське представництво в Україні щодо повної заборони будь-яких контактів з нашою Церквою. Ми для себе це пояснюємо таким чином, що у Ватикані є певні сили, які більше зацікавлені у співпраці з МП і Росією. Прикладом цього є, зокрема, візит президента Росії до Ватикану чи офіційні ватиканські заяви, де поки що жодного разу не сказано про російську аґресію чи про анексію Криму. Ми знаємо, що в самому середовищі католицької Церкви, римо-католиків, греко-католицької в Україні, але й інших державах, є незадоволення такою дуже обережною і м’якою відносно Росії позицією. Сподіваємося, що наші контакти в Польщі з католицькою Церквою будуть сприяти тому, що і двері Ватикану відкриються для нашого спілкування.
У Польщі з’являється щораз більше громадян України. Серед них є також члени Вашої Церкви. Чи це явище якось моніторується?
Як відомо, на території Польщі діє Православна церква, яка має статус автокефалії, тобто має адміністративну незалежність. Цей статус 1924 р. визнаний Константинопольським патріархатом, але це де-юре. Де-факто, ця Церква, як ми бачимо за її діями та заявами, у своєму керівництві залежна від МП якщо не формально, то ментально. З досвіду мого спілкування з православними українцями у Польщі, як тими, що тут народжені, так і приїжджими, я бачу, що вони не знаходять себе в місцевій Православній церкві. Тим, хто хрещений у КП, просто відмовляють у церковному спілкуванні. Їх не приймають до сповіді, причастя, змушують відрікатися від КП і називати його гріхом. З одного боку, ми не хочемо порушувати той порядок, який здавна склався, коли структури однієї помісної Церкви не повинні утворюватися на території іншої помісної Церкви. Зрештою, ми самі протестуємо проти того, що МП утримує і розширює свої структури на території України. Ми би не хотіли створювати структури КП на польській території, але, з іншого боку, ми не можемо іґнорувати того, що наші православні-українці себе тут не віднаходять. Разом з тим, їх заставляють відрікатися від того духовного життя, яке вони мали в Україні, чим насправді чинили б гріх. Тому ми будемо змушені знаходити якесь рішення, яке дозволятиме нашим віруючим тут не залишатися без православної духовної опіки.
Такі проблеми мають місце лише в Польщі чи також і в інших країнах Європи?
Деінде не маємо такого роду проблем, бо там немає усталених помісних Церков. У Німеччині, Австрії, Італії, Португалії ми можемо відкривати свої парафії, і ми це робимо. Православні ієрархи в Польщі бояться того, що ми можемо й тут розвинути активність, але через свою різку і неґативну позицію у ставленні до КП, вони ще більше змушують нас замислитися над тим, як бути тут нашим вірянам.
Який Ви бачите вихід?
Православна церква у Польщі мала б повернутись обличчям до православних з України, створити умови, в яких вони не були б змушені обирати між належністю до Православної церкви та української нації. Таким чином, ця проблема була б розв’язана. Але, на жаль, ми віддавна бачимо і чуємо з багатьох джерел, що в найвищому керівництві Православна церква у Польщі по суті є сателітом МП. Вона не тільки цього не соромиться, навпаки, так себе й позиціонує в офіційній діяльності. Це можна прослідкувати по повідомленнях у журналах, газетах, публікаціях і виступах її ієрархів. Мені здається, що робити Москву духовним центром, абсолютно хибний шлях для будови майбутнього православ’я у Польщі. Російська православна церква у своєму керівництві перебуває в абсолютному полоні кремлівської адміністрації, яка, як ми бачимо, свої аґресивні наміри реалізує не тільки в Україні, але й у Молдові та Грузії. Вустами самого Путіна вона декларувала свої аґресивні наміри відносно країн Балтії і Польщі. Путін сказав, що їхні танки можуть бути не тільки в Талліні чи Ризі, вони можуть бути й у Варшаві. Мені б дуже не хотілося, щоб у польському суспільстві, де сьогодні є велика симпатія до України, саме православ’я і Православна церква асоціювлися з тим, з чим вони асоціювались, скажімо, у 1920–1930 рр., тобто з Церквою окупантів, колонізаторів тощо. Варто пригадати, що навіть православні храми руйнували тільки на підставі того, що вони були символом російської окупації Польщі в ХІХ ст.
