Олександр Іванюх, головний редактор сайту радіо «Ера ФМ» http://www.eramedia.com.ua/ ■ ПОГЛЯДИ ■ №51, 2014-12-21
Потяг, як мені здається, вигаданий для того, щоб люди спілкувалися. Зручно вмостившись на купейній канапі навпроти свого сусіда чи сусідки (у потязі, на відміну від готелю, не питають, чи хоче та чи інша людина їхати з вами поруч? І це, мабуть, добре, бо сприяє спілкуванню абсолютно різних людей, які за інших обставин ніколи б не зустрілися і не знали б про існування одне одного). За чаєм у фірмових залізничних склянках не залишається іншого виходу, як заговорити з сусідом в купе. Інколи така розмова затягується допізна. Вже випито не одну склянку чаю, уже сусіди полягали спати, а ви все дискутуєте, доводите щось одне одному, намагаючись робити вигляд, що насправді ви нікому нічого не доводите, просто так злегка підтримуєте бесіду. А всередині стільки важливих слів, які треба сказати негайно. Але перед тим доведеться вислухати сусіда… Бо коли говорити одночасно – це буде схоже на сварку, а не на спілкування. А дозволити собі таке в купе потяга Варшава – Київ… Якось воно «не тойво»…
Ярослав, з яким я їхав того разу в купе потяга Варшава – Київ, колись був киянином. І вважає себе корінним киянином. Говорив, правда, чомусь російською. Їхав провідати матір. Він ось уже 15 років живе у Варшаві, з того часу, як на якихось курсах у Києві познайомився з симпатичною варшав’янкою… Як наслідок, отримав дружину – польку. А з нею тещу – теж польку. Від неї він дізнався, що найгірший для поляка – українець. У нього склалося враження, що поляки ненавидять українців. І він має масу прикладів. Я дуже здивувався, тому що за місяць життя у Варшаві жодного разу з такою ненавистю не зустрівся. Більше того, помітив виняткову приязнь поляків до всіх, хто до них звертається. Помітив нехарактерну для слов’ян толерантність до іншої культури, мови. Помітив масове знання іноземних мов поляками і повсюдне знання польської іноземцями. Так цікаво чути від африканця-кебабіста: «Цо для пана?», «Поводзеня» чи ще щось таке…
Ярослав, 15 років живучи у Варшаві, розчарувався в Польщі і поляках настільки, що йому важко це тримати при собі. Йому здається, що продукти харчування у Польщі набагато гірші, ніж в Україні (а мені ж – навпаки: здається, що тут усе якісніше) і що система освіти тут набагато гірша, що його дочка мало що знає і не хоче вчитися. І його не переконує той факт, що українські молоді люди масово їдуть вчитися у польські виші, бо це реально – навчання. Знову ж таки я почув стандартний російськомовний набір страшилок про Європу: педофіли, криза, все розвалюється, а що не розвалилося – куплене американцями. І тільки Росія всіх урятує… Бо тільки вона може протистояти корпораціям, які насправді керують світом. А корпораціями керують Сороси, Ротшільди і Рокфеллери. А Польща сьогодні, на думку Ярослава, нічого не виробляє. Це нині, як він вважає, країна супер- і гіпермаркетів, де продають усілякий непотріб, від якого відмовилися німці і французи…
Корінний киянин Ярослав сумує за Києвом його дитинства і вважає, що тепер його заполонили селяни, які все знищують. Приклад «приїжджих селян», які живуть у багатоквартирному будинку, де я мешкаю, його не переконав. Він вважає, що держава повинна піклуватися про всіх, а не самі мешканці повинні паритися зі створенням ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирних будинків – ред.) чи ще чимось таким. «Такую страну развалілі», – бідкається «варшав’янин» Ярослав і хвалить Лукашенка, Каддафі, Путіна та вважає, що на Донбасі війну влаштували американці, а росіян там і близько нема.
З ним багато в чому погоджувався кухар Олександр – третій наш сусід. Він торік працював у маєтку колишнього генпрокурора Пшонки. Обурювався тому, що такий красивий будинок колишнього генпрокурора розграбували, розбили столи ручної роботи, пошкодили красиві картини, позолоту на стінах і справили фізіологічні потреби в дорогі прокурорські вази. Олександр у зв’язку з цим цитував героя Булгакова, професора Преображенського, говорив щось про розруху в головах… Про шкоду революцій. Але йому Польща сподобалася. Звичайно, не прокурорський маєток, але кухня чотиризіркового готелю на Балтиці була для нього місцем праці протягом сезону. Їхав у Київ з думкою про те, щоб знову згодом повернутися до Польщі, бо кредитів набрав більше, ніж може повернути…
Повертаючись до Ярослава, скажу, що набір його думок можна було сміливо звіряти з монтажним листом якого-небудь російського пропаґандистського телеканалу.
Де Польща, а де російське ТБ? – скажете ви. Я теж так тоді подумав. І ця думка була чинною до вчора. Їхав я польським потягом з Ряшева до Варшави. Цього разу моїм співрозмовником був 70-річний дід-живчик. Поляк, який ненавидить усе в сучасній Польщі: потяги «Пендоліно» купили на шкоду польському виробникові потягів; податки на дороги знищили малий бізнес; пенсії нема; роботи у дитини немає; інша дитина працює по 12 годин на день і не спілкується з родиною, ну і так далі. А ще він переконаний, що країною керують поляки з подвійним єврейським громадянством, а Валенса теж насправді єврей та аґент «Моссаду».
Також цей дід вважає, що Гітлер правильно вирішував єврейське питання і насправді він намагався змусити євреїв працювати… Як і Ярослав, пан Роман порадив прочитати твір Гітлера «Майн кампф», щоб зрозуміти суть усіх світових проблем. Я б не звернув уваги на цю останню думку, якби напередодні ще один поляк – мій молодий сусід Томаш – не повторив цю ж пораду. Він узагалі вважає заборону «Майн кампф» у Польщі через те, що в тій книжці – правда…
Крім усього цього набору агіток «русского мира», я почув усе те, що чув від Ярослава. Просто Ярослав це говорив російською, а пан Роман – поляк з Малопольського воєвідства – польською. Висновок, який я зробив з цих розмов – ФСБ (російська федеративна служба безпеки – ред.) у Польщі працює. І працює доволі ефективно. Ліберальне європейське законодавство у сфері медіа дає можливість промивати мозок місцевим. Через деякий час можуть бути жнива з цієї сівби. Сподіваюсь, жнива не будуть такими кривавими, як в Україні. ■
