Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ №14, 2017-04-02
Тема Акції «Вісла» в колі кресових середовищ. Міфи та їх розвінчання
Історичні маніпуляції, брехня, примітивні наклепи у бік українців та України – на цьому спирається сучасне заперечення злочинного характеру Акції «Вісла». Авторами такої стратегії є лідери й історики кресового середовища. Вони раніше, ніж жертви та їх нащадки, почали «відзначення» 70-х роковин акції. Лише у Варшаві від початку року організували дві конференції.
Не помітили Росії
На конференції «Операція „Вісла” 1947 р. – кінець українського геноциду і терору в Польщі» (11 березня ц.р.) збирали підписи під зверненням до сенаторів та парламентаріїв. Ініціатори просять про визнання акції саме такою, що зупинила злочини українців. У документі згадується про те, що Україна сьогодні в основному воює «зі своїми громадянами російської національності» за збереження територіальної цілісності, а водночас звідти, від націоналістичних формувань, лунають заклики про «відібрання польських» земель. Якраз цей, виражений зовсім не представницькою структурою, момент помічено, але вже не зауважено відомої всьому світові участі Росії у війні на Донбасі. Чергова особливість кресового звернення – це вимога ліквідувати «Наше слово», яке «публікує брехливі статті, котрі заперечують геноцид поляків». З такої ж причини вимагають відібрання державних нагород таким людям, як голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. Записи щодо трьох останніх питань остаточно усунули, щоб не закидали впливу російської аґентури. Справу «Нашого слова» вирішено винести в окремому документі. Варто відзначити, що продемонстроване в оцінці щодо України змішування історичних питань з політичними сучасними поглядами дуже часто появляється в цьому середовищі. Серед авторів маніпуляції, зокрема, є відомий з антиукраїнських висловів колишній євродепутат Анджей Запаловський. Він був у колі доповідачів березневої конференції у столиці.
Правда різних документів
Тут підсумком своїх досліджень ділилася й історик Люцина Кулінська, яка вже на початку доповіді ствердила: «Промовистим є те, що темою Акції „Вісла” віддавна, часто тенденційно і неретельно, займалися представники української меншини в Польщі, які вказували тільки українську точку бачення і кривди».
Та коли інший доповідач, професор Чеслав Партач згадував убивство своїх близьких на Волині, арґумент про заанґажованість і брак об’єктивізму чомусь зник. Невже національність є тим фактором, згідно з яким можна говорити про ретельність даного дослідника? Згодом Кулінська перейшла до питань обґрунтування депортації. Документи, на які посилалася дослідниця, показують, що люблинський воєвода звітував про маси, «просякнуті українським націоналізмом», і негідників, які, вступаючи в ряди міліції, ховають у кишенях бандерівську символіку. Фіґурують звернення жителів міста Кристинополя про кидання поляків у криниці та їх вирізування. Військової допомоги просили й зі станиці в Белзі. Для дослідниці нема проблеми в тому, що документи стосуються 1944 р., а Акція «Вісла» відбулася приблизно через 2,5 року. Вона теж не бачить інших джерел, але це тому, певно, що підібрав їх українець-історик Євген Місило і помістив у книжці «Акція „Вісла”». Там є, наприклад, документ від 21 лютого 1947 р., у якому польські командувачі, звітуючи з Ряшівщини, відзначають, що «більших нападів у підзвітний період не відмічено». Водночас зі свідчень упійманих виникає, що «настрої серед банд УПА» є дуже песимістичні і командуванню лише терором вдається тримати дисципліну. Ще інші звіти з квітня 1947 р. щодо ситуації в Ліському та Сяніцькому повітах говорять про занедбання війська: «При зустрічі з бандою задовільнялися її розгоном і не пробували їх повністю ліквідувати». Документ підписали підполковники Коссовський і Пшонський. Чергове джерело – це видана до 50-х роковин акції книжка «Проблеми українців у Польщі після депортаційної Акції „Вісла” 1947 р.» Тут є інформація повітового старости з Ліська, датована 2 січня 1946 р. Службовець пише про полк, який з вересня 1946 р. почав очищати територію від «бандерівських банд». Як у цьому завданні, так і в депортаційній акції полк був малоефективним. Краще йому вдавалося грабування маєтку українців, які, втікаючи від виселення, ховались у лісі. При нагоді солдати наживалися й на польських господарствах. В інформації старости згадується про те, що командувач полку нібито для допитів викликав до себе жінок і насилував їх. Він арештував невинних людей, звинувачуючи їх у приналежності до бандерівців, а потім вимагав гроші за звільнення. «Останнім разом узяв 25 тис. від громади Постолів», – інформує староста. За побиття бандерівцями двох польських солдатів полковник спалив 40 українських господарств, але й 14 польських, а також тоді вбито п’ятеро невинних поляків. Дослідниця Кулінська цього не бачить. Чи не тому, що це не вписується в її концепцію? А може тому, що упорядником згадуваної праці був знову-таки українець, професор Володимир Мокрий.
Однозначна ціль комуністів
Дискутанти на конференції постійно наголошували, що розмір українських злочинів у відношенні до поляків після війни обґрунтовує Акцію «Вісла». Однак ще 30 років тому історик Тадеуш Ольшанський відзначав, що коли доходить до прикладів, то наводяться акції, в яких загинуло кілька або менше ніж 20 осіб. Ольшанський пише, що на той час випав пік антиукраїнського терору. В березні 1945 р. польські війська вимордували 540 мешканців Старого Люблинця, у квітні було 400 жертв у Горайці, сільська самооборона і військовий відділ у березні вбили 300 українців у Павлокомі, партизанський відділ убив 400 людей у Пискоровичах (люди були зібрані для депортації в Україну). Інший партизанський відділ Національних збройних сил (поль. NSZ) у червні 1945 р. напав на Верховини і вбив 200 осіб, у тому числі 65 дітей. Тоді також убито 30 греко-католицьких і правлославних священиків. У той самий час поляки в околицях майдану Сенявського вбили римо-католицького священика, який засуджував убивства українців. «За даними Управління публічної безпеки лише від березня до червня 1945 р. з рук польських підпільних формувань і банд загинуло понад 1500 українців», – писав Т. Ольшанський 1991 р. в тексті «Навколо Акції „Вісла”». Автор критикує тезу про необхідність депортації цивільного населення. Блокада територій, вхід війська у всі місцевості й одночасне прочищення лісів було можливе без виселення людей і навіть простіше з організаційних причин. Так зробило, наприклад, НКВД у реґіоні тодішнього Станіславова взимку 1945/46 р., через що в боротьбі з УПА отримано вирішальний операційний успіх. Зрештою, так само зробило комуністичне Військо польське, як боролося з «Вогнем» (постать, яка сьогодні возвеличувана як «проклятий солдат», насправді відома убивствами словацького населення). У боротьбі з ним не виселяли, хоч він теж мав підтримку місцевого населення.
Інший експерт у питанні польсько-українського конфлікту, історик Ґжеґож Мотика, у своїх працях підкреслює, що комуністи менше переймалися українським підпіллям, ніж польським, у якому бачили свого головного ворога. Крім того, ще на початку 1947 р. всі сили кидали не на боротьбу з УПА, а на фальсифікацію виборів. Лише пізніше взялися за депортацію, але тільки тому, що хотіли мати однонаціональну державу. Варто зауважити, що частину білорусів тоді залишили, бо прийняли їхні декларації щодо польськості і побачили в цьому можливість подальшої полонізації. Як відзначає Мотика у своїх працях, партизанський рух переконував комуністів, що у випадку українців, у тому числі лемків, така модель не спрацює. Одним з кроків примирення з боку держави могла бути амністія, українські школи, пошана до української культури тощо. Тодішня влада цим зовсім не була зацікавлена. Натомість амністію запропонували тільки польським партизанам.
Поїдьте, шановні, на Мазури
Кресовий дослідник, професор Чеслав Партач продемонстрував позаісторичні складові боротьби з Акцією «Вісла». Чільне місце посідає маніпуляція і цькування. Дослідник переконував, що засудження Сенатом Польщі Акції «Вісла» відбулося в неочікуваних обставинах за присутності лише 55 сенаторів. Проте чомусь він не згадує про протоколи засідання Сенату цього дня. А там видно, що в інших голосуваннях брало участь ще менше політиків. Таку саму маніпуляцію історик використовує, говорячи про 2012 р., коли за головування Мирона Сича в Сеймовій комісії нацменшин розглядався проект постанови щодо депортації українців. Професор Партач вказував, що не було тоді кворуму, бо голосувало 8 депутатів, а їх у комісії 18. Але він бере початковий склад комісії і не враховує особових змін протягом усього часу її праці. На кінець тодішнього скликання комісія нараховувала 16 членів, а під час обговорення проекту щодо Акції «Вісла» було їх ще менше. Наступні слова цього дослідника – це ідеальний приклад людської упередженості. Говорячи про кількість представників української нацменшини, дослідник відзначає: «Я знаю, що багато їх виїхало, і дуже добре – шкода, що не всі». Обговорюючи заходи українців щодо засудження депортації та клопотань навколо майнових компенсацій Ч. Партач говорить: «Українці є такі енергійні, що в гумяках залазять на салони, викинеш їх вікном, повертаються через димар». Дослідник переконує також, що в концтабір у Явожні закинули тільки бандерівців, їх близьких та донощиків. Як відомо, державна влада, однак, побачила там невинних, які досі отримують компенсації. Висновок історика закінчує повна упереджень кінцева тирада, присвячена Україні: «Ми тут зустрічаємось не лише для того, щоб говорити про Акцію „Вісла”. Ми хочемо говорити про те, що ця держава зі своєю ідеологією та брехливими спогадами становить загрозу для Польщі і поляків. (…) Хто знає, чи не треба буде будувати стіну на кордоні з Україною, але тоді вже може бути запізно».
З антиукраїнською риторикою виступав теж історик Збігнев Пальський, з яким кресов’яни організували у січні чергову варшавську зустріч про Акцію «Вісла». Він говорив про нібито величезні сили УПА, їхні злочини і депортацію українців як найкращий шлях встановлення порядку. Водночас він багато уваги присвятив ситуації українців уже на місці поселення. І так, на його думку, це був неймовірний цивілізаційний ріст, бо з того, що люди отримали, то «найгірше понімецьке було кращим, ніж найкраще лемківське».
Як у випадку попередніх дослідників, так і тут є складові, що не відповідають тезі. Пальський не говорить, наприклад, про безліч знищених господарств. Не згадує, що 8 сімей депортованих з усім своїм маєтком, містилися на одній вантажівці. Врешті, не говорить про те, що відразу після виселення найгірше оплачуваною була праця в польських осадників, які використовували скрутну ситуацію українців. Можна лише намагатися уявити собі ці страшні обставини, якщо люди погоджувались за денну тяжку працю отримувати всього 10–15 кг картоплі. Історик констатує, що не було аж так погано, оскільки донині українці не засимілювалися. «Поїдьте, шановні, на Мазури, наприклад, у Бані-Мазурські та околиці. Не знайдете там людини, яка говорить польською мовою. Поїдьте в околиці Кентшина. (…) Білий Бір – це ніби я потрапив десь в околиці Києва, там чудова українська мова», – говорив Пальський. Кожний, хто насправді був у згаданих місцях, звичайно розуміє весь масштаб маніпуляції, котра має на меті переконати про прекрасну ситуацію українців після виселення і сьогодні.
На березневій конференції організатори скаржилися, що не отримали дозволу на її проведення в Сеймі чи Сенаті РП. Представники влади не відповіли також на їхню ініціативу у справі Акції «Вісла». Отже, енклави міжнаціонального нетерпіння і брехні залишаються поки що на окраїні публічного простору. Але це не означає, що державні структури презентують діаметрально інший, ніж кресов’яни, підхід до наукових надбань українців у предметі Акції «Вісла». Присвячена їй чергова конференція відбудеться 7 квітня в Перемишлі, а почесний патронат заходові надав Інститут національної пам’яті (ІНП), відділення у Ряшеві. Серед доповідачів нема, однак, таких наших істориків, як д-р Євген Місило, проф. Роман Дрозд чи проф. Ігор Галагіда. Зате виступатиме Анджей Запаловський – прихильник будови стіни на кордоні з Україною, коментатор пропаґандивних російських мас-медіа, спостерігач на виборах в Україні 2010 р. від російської організації «CIS-EMO». Невідомо чи серед вирішальних були саме згадані компетенції А. Запаловського, але віднедавна він входить до складу структури при ІНП, яка даватиме оцінки щодо побудови пам’ятників у Польщі. Якщо врахувати те все і брак державних дотацій на проведення відзначень роковин Акції «Вісла», то складається враження, що держава на окраїну публічного простору намагається, однак, випхати українців та їх історичну пам’ять. ■
