Подвійна кривда

Наталя КляшторнаУКРАЇНА-ПОЛЬЩА№11, 2016-03-13

У місті Червонограді (історична назва – Кристинополь) на Львівщині 21 лютого вшанували пам’ять виселених 65 років тому громадян Польщі внаслідок обміну ділянками державних територій між СРСР та Польщею. У польській літературі про цю подію знають, як про т.зв. Грубешівсько-томашівську переселенську операцію (Akcjа Н-Т 1951).

Анна Лесиганич у шкільному музеї, Село Чорна в Бескидах. Фото авторки статті
Анна Лесиганич у шкільному музеї, Село Чорна в Бескидах. Фото авторки статті

У затишній залі палацу Потоцьких, де примістилася Червоноградська філія Львівського музею історії релігії, нема де яблуку впасти. Усі 150 крісел зайняті, тож співробітникам довелося занести всі наявні лавиці. Організатори – згаданий музей та червоноградський відділ Товариства польської культури Львівщини, як годиться, перші лави зарезервували для гостей з Польщі, мешканців бескидських ґмін Чорної та Устрік-Долішніх, переважно нащадків виселених 1951 р. з Сокальщини. Зрештою, сама програма заходу базувалася, як виявилось, на польському доробку – фотовиставці Пйотра Дурака про нищення культових споруд після переселень українців і поляків, а також документальному фільмі про переселення мешканців Сокальщини в Бескиди.
Фотовиставка польського публіциста і фотографа показала один з наслідків повоєнних переселень – нищення культурної спадщини українців та поляків. Підібравши 65 світлин 58 культових споруд, автор назвав свій проект «По обидва боки Бугу». Хоч насправді також можна було побачити долю храмів по обидва боки Сяну – церкви в Соколиках та Лісковатому. Експозицію оглядатимуть у Червонограді протягом місяця.
«Подорожуючи, я бачив залишені церкви та костели і мимохіть задумувався над символізмом кордонів, – говорив П. Дурак, представляючи виставку. – Назвавши для себе ці пам’ятки вигнаними (бо вже не було людей, котрим вони служили), я намагався зафіксувати їхній стан. Доводилося ночувати безпосередньо у святинях, а це неймовірно вплинуло на мене, дозволило відчути силу віри навіть у руїнах». За словами митця, найбільшою втіхою для нього – бачити, що церкви, які він пам’ятає в руїнах, відновлюються, як, наприклад, святиня в Новому Брусні на Розточчі. Присутніх найбільше вразила розповідь П. Дурака про історію церкви в Мриголоді над Сяном, яку деякий час використовували як громадський туалет.

Спільний біль
Програму продовжив показ документального фільму «I to się wszystko przeżyło», який торік улітку створили Евеліна і Томаш Кривицькі на основі спогадів виселених із Сокальщини людей та їхніх нащадків. Безпосередні учасники події розповідають про тотальний шок після повідомлення про переселення, про невиправдані очікування побуту в горах, про труднощі в пристосуванні до нових умов… Окремі фраґменти спогадів до болю нагадують спогади їхніх братів, споріднених нещастям, – виселених з Бескидів бойків: старші весь час мріяли про повернення, тому не будувалися і навіть не розпаковували всіх привезених клунків. Власне, самим спогадам у фільмі передувала інтерпретація теперішніми мешканцями Бескидів причин і наслідків виселення, основні тези якої – це: ініціатором обміну територіями була Москва; не Польща віддала, а Сталін забрав; поляків ошукали, віддавши економічно бідний реґіон з вичерпаними ресурсами. Зважаючи на те, як нащадки виселених бойків акцентують увагу на політичному аспекті операції 1951 р. («Нас виселили тому, що ми були свідомими українцями»), очевидною є потреба обговорення з участю істориків обох сторін причин операції. Ні одні, ні другі не мають довіри до того, що написано
в офіційних документах. Крім цього, нащадкам постраждалих від комуністичного свавілля 1951 р. цікаво було б поділитися досвідом з ушанування пам’яті про пережите і збереження культурної спадщини. В цьому напрямку в Польщі працюють згадана Анна Лесиганич, яка у школі створила музей з бойківськими і сокальськими експонатами, та Павел Германський з Дому пам’яті в Устяновій, де зосереджені речі, важливі для переселених 1951 р. у Бескиди.

Про нас без нас…
Саме Кристинопіль міг стати чудовим місцем для такої зустрічі. До цього міста 1951 р. переселили кілька десятків родин залізничників, працівників станцій в Устріках-Долішніх, Коростенку та Устяновій, до яких згодом приєдналися інші родини родичів та сусідів. У місті протягом двох десятиліть діє відділ товариства «Надсяння», який довго очолював виселений 1951 р. з Коростенки Мирон Дацько (помер кілька років тому). Пам’ятаю реґулярні поїздки членів цього відділу в рідні села, працю на цвинтарях, виступи їхнього славного хору «Під дубами» в Устріках, постійні контакти з виселеними на Донеччину і Херсонщину земляками. Відтак подиву гідна новина – на захід не запросили навіть керівництво місцевого «Надсяння». А про співпрацю з українцями, виселеними з Бескидів, у своїх промовах говорили тільки гості з Польщі. Анна Лесиганич, директор школи в Чорній, не забула про трагедію родини свого чоловіка, переселену на Одещину. Боґуслав Коханевич, війт ґміни Чорної, згадував про тривалі контакти свого тата з бойківськими родинами з села Рябого, куди переселили його батьків 1951 р. Саме Коханевич запросив знайомих жителів рябого на зустріч до музею. Але місцевий відділ Товариства польської культури на таке не спромігся. Голова відділу Наталя Жук, представлена як головна організаторка, після завершення заходу здивувалася питанню, чи запрошені були члени товариства «Надсяння».
«Ксьондз Ващук мав запросити. Я йому казала, щоб запросив», – відповідь, яка мала би засвідчити, що за контакти з переселенцями 1951 р. в Товаристві польської культури відповідальний греко-католицький священик.
Отже, навіть у підготовці тематичного заходу не бачили необхідності співпраці. Тільки хто від цього виграв? Спочатку демонстрували зворушливе слайд-шоу, але враження від нього зіпсувала суттєва неточність – «три тисячі виселених бойків», хоч насправді переселили понад 32 тисячі. Олена Замойська, що вела зустріч, уникала автентичних назв місцевостей, називала події, які передували 1951 р., Операцією «Вісла» (хоч був ще й 1946 рік), а сам територіальний обмін (найбільший в історії повоєнної Європи!) – просто «кореляцією кордонів».

«Кордон є, він адміністративний, але в наших серцях вже давно того кордону нема», – говорив зі сцени війт Чорної. І цим словам не може не вірити той, хто був у Рябому в церкві і пам’ятає Міхала Коханевича, батька нинішнього війта. Кожного разу, якщо навіть при дорозі між Устріками і Літовищами зупинялася хоч одна особа, він полишав усе і, трясучи в’язкою ключів, поспішав відкривати церкву. Здається, пан Міхал знав про неї все і був готовий розповідати годинами про іконостас, збережений молитвами й обороною, про врятовані з літовищанської церкви ікони, про надгробки на цвинтарі біля храму та вік і хвороби старих дерев… Прив’язаність до церкви не перешкоджала відвідувати Кристинопіль, де він зустрічався з давніми мешканцями Устрік-Долішніх та околиць. До кінця М. Коханєвич підтримував контакти з нащадками останнього пароха у Рябому о. Івана Шкільника, – родиною Саламонів у Вроцлаві. Після заходу війт покаже мені копію групової фотокартки з Рябого, знайдену в Червонограді в архіві бойківської родини, і без вагань вкаже на дитячі постаті онуків пароха: ліворуч – Ігор, праворуч – Зенон.

Про слово і діло
На жаль, не в усіх селах поселилися переселені з Сокальщини і не кожному селу пощастило так, як Рябому з Коханевичем. Фотовиставка зруйнованих і напівзруйнованих святинь двох народів ледь вмістилася на трьох стінах музейного залу, але це не завадило ведучій ствердити, що «в Польщі багато ремонтується церков і пам’ятних дощок», що «тут жили українці, бойки». Мушу уточнити – ремонтується не так вже й багато, бо зовсім мало осталося того, що підлягає ремонтові (на терені є дві у стані ремонту церкви – у Лісковатому і Бистрому). З меморіальними дошками справа теж не проста. Майже п’ять років тому нащадки бойків із сіл, котрі належать тепер до Літовищанської ґміни, чекають від війта дозволу на спорудження скромного меморіального знаку з зазначенням двома мовами прізвищ колишніх мешканців семи сіл, виселених 1951 р. Знаю, що меморіальну дошку хочуть також установити в Червонограді нащадки переселених у Бескиди. Вони вже навіть мають підтримку міського голови. Хочеться вірити, що настанова української місцевої влади знайде відгук у рішеннях літовищанських місцевих депутатів цього «ювілейного» року, якщо стільки говоримо про потребу діалогу і взаєморозуміння.

Тихо на цвинтарі

На цвинтарі в Червонограді. Фото авторки статті
На цвинтарі в Червонограді. Фото авторки статті

На цвинтарі в Кристинополі, точнісінько як на цвинтарі в Устріках-Долішніх чи Літовищах, українські написи на могилах сусідують з польськими. Об’єднує їх не лише спільна земельна ділянка, але і вкрай занедбаний стан. Пояснення цьому не треба довго шукати. Цунамі проносилося містом чотири рази: 1941 р. «позбулися» євреїв, у 1946–1947 роках – українців, а 1951 р. вивезено всіх, хто ще дихав. Кристинопільці кажуть, що п’ять років тому на місці цвинтаря були такі хащі, пробратися крізь які відважувався не кожен. Але 21 лютого цього року ми побачили на цвинтарі свіжі пеньки, дбайливою рукою зроблені бронзовою фарбою написи на надмогильних плитах двома мовами. На добрій половині надгробків бракує хрестів (імовірно, металевих), частина вимагає встановлення. Незрозуміло, де тут покоїться прах 11 українців, спалених в с. Маджарках навесні 1946 р., під час загострення українсько-польського конфлікту, і де саме щороку за ними відправляється панахида…
Ініціативу з упорядкування цвинтаря взяло на себе Товариство польської культури. Торік влітку розчистили територію від кущів, підняли кілька надгробків. Роботи попереду багато, тож її тут вистачить для всіх громадських організацій міста. Поодинокі нащадки виселених бойків запевнили, що влітку теж збираються на цвинтар і покличуть з собою інших. ■

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща

Коментарі

  1. Пройшло вже майже 2 роки,так й не дочекалися нащадків бойків на прибиранні цвинтаря.З того часу зроблено дуже багато роботи,почали ремонтно-реставраційні роботи каплички.

  2. Випадково натрапила на дану статтю. Вражена обгрунтованість. Виявляється, що була на цьому заході. Тут згадано про організацію “Надсяння” і її, на жаль покійного вже, керівника Мирона Дацька. Він рідний брат мого дідуся і я з дитинства знаю про виселення родини з Польщі. Тепер же, коли прочитала такі деталі, зрозуміла все глибше. Тому мені дуже образливо і прикро чути, що польське товариство не змогло достойно організувати присутність на заході організації “Надсяння”, яке напряму дотичне до заходу. Сумно чути про пошук спільних кордонів і точок дотику… Скільки себе пам’ятаю, стільки і бачила і знаю, що наш вуйко Мирон віддав всього себе цій організації і Богу… і не розумію до чого тут о. Ващук, адже організовували захід музей і товариство.
    Як мене занесло на той захід, одному Богу відомо, але значить я таки мала щось побачити і зрозуміти. Я знаю, як важко організовувати будь-які заходи, бо працюю в такій сфері, але треба якось правильно розставляти пріоритети і обгрунтовувати свої дії. Думаю, організації “Надсяння” було б приємно, якби за їхню присутність нормально і відповідально задбали, а не “я казала, мав передати”…

  3. Наталю,менi боляче читати Вашу критику.Маю надiю,що Ви органiзуэте таку зустрiч в Польщi або в Украiнi i у Вас вийде краще.В мiсцевiй газетi було оголошення ,хто хотiв,той прийшов.А на рахунок “Незрозуміло, де тут покоїться прах 11 українців, спалених в с. Маджарках навесні 1946 р., під час загострення українсько-польського конфлікту, і де саме щороку за ними відправляється панахида…”,то цей памятник знаходиться,як спуститися вниз вiд каплички.Невже теж потрiбно ЗАПРОШУВАТИ “Надсяння”,щоб вони попрацювали на цвинтарi .Чи може вони самi проявлять iнiциативу ? Завжди пишеться об’ява в газетi ,щоб люди ,приходили на толоку!!! Я дуже вдячна органiзаторам конференцii.Маю надiю,що це не остання зустрiч,i органiзаторами наступноi будуть з товариства “Надсяння”.Дiйсно,дуже цiкаво ще послухати спогади.Прошу вибачення,якщо когось образила.

  4. Написала відгук тиждень тому. Хочу запитати, чому нема публікації?

  5. Пані Олено, уважно прочитайте мій репортаж. Йшлося про картинку слайд-шоу, де було вказано – 3 тисячі виселених бойків. Ваш відеозапис мав би це зафіксувати. Слайд-шоу бачили всі, хто дивився на екран, там були використані фотокартки, зіскановані з моїх книг, навіть фото моїх рідних. У коментарі Ви пишете вже не про кореляцію, а про зміну кордонів. Мушу Вас знову поправити: це не була зміна кордонів, це був територіальний бартер. Але саме термін «кореляція» був першим, який Ви вжили під час відкриття заходу.
    Не думаю, що я мала повідомляти про свій приїзд. Як журналіст, я маю право відвідувати заходи без попереднього зголошення, тим паче, що в анонсі ніде не повідомлялося про акредитацію преси. Вочевидь, для Вас зараз вигідно представити мої критичні зауваги як образу за те, що мені не надали слова. Насправді потреби в цьому не було. Ви, організатори, мали би запросити до виступу безпосередніх учасників тих трагічних подій – переселених з Коростенка, Рябого, Устрік-Долішніх. Коли організатори зустрічаються з керівництвом місцевого «Надсяння» і обговорюють їхню участь в заході, члени товариства завжди приходять. Прийшли би вони і на ваш захід – попри дощ, сніг і хуртовини… Повірте, якби у Польщі українці провели щось подібне про 1951 рік, не запрошуючи виселених із Сокальщини, моя реакція була би такою ж гострою.
    Коментувати походження Ваше чи голови місцевого товариства, як на мене, неетично. Дозволю собі лише зауважити, що сам факт походження – яким би воно не було – не знімає з нас жодної відповідальності і не варто використовувати його в якості аргументу чи виправдання. Та й невже критичні зауваги на адресу польського товариства автоматично прирівнюють особу, яка їх висловлює, до «діячів кресових товариств»?
    Наостанок хочу подякувати Вам та членам товариства польської культури в Червонограді за зусилля, спрямовані на відновлення місцевого цвинтаря. Сподіваюся, ця справа об’єднає всіх мешканців міста, незалежно від походження та віросповідання.

    Від редакції: Авторку коментаря перепрошуємо за довге запізнення з публікацією.
    Mea maxima culpa – редактор сайту

  6. Шановна пані Наталю,
    дозволю собі трохи виправити Вас – ніхто не говорив про три тисячі виселених бойків. Я назвала точні кількості виселених бойків і поляків, зрештою це є на відеозаписі. І вже аж ніяк не називала зміну кордонів 1951 року “кореляцією”. Я говорила про те, що це найбільший в історії повоєнної Європи обмін територіями. І усі говорили про спільний біль як українців, так і поляків. Натомість страшенно прикро, що ви не сказали ані слова про свій приїзд, отже організатори були позбавлені приємності надати вам слово, хоча про Вас і про ваші книги згадувала у своїй промові директор музею. Я також читала ваші книги, і планувала запросити вас на українсько-польську конференцію, присвячену вищезгаданій події. З товариством “Надсянням” ми знайомі, звісно – і навіть обговорювали співпрацю. Їх запрошували на захід, і передавали їм повторне запрошення через о. Ващука – можливо, дощ завадив прийти. Не шукайте, будь-ласка, кривд там, де їх немає, щоб не уподібнюватися до так званих “кресових” діячів з польської сторони. Польське Товариство в Червонограді очолює українка, я також українка по батькові. Ми шукаємо спільних пунктів дотику і припинення безглуздих українсько-польських взаємних звинувачень. З повагою,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*