Надія Пастернак ■ ІСТОРІЯ ■ №28, 2015-07-12
Ользі Ільків, зв’язковій головного командира УПА Романа Шухевича, багатолітньому політв’язневі радянських тюрем, виповнилося 95 років. З цієї нагоди у Львівській філармонії відбувся урочистий вечір, на якому звучали повстанські пісні, вірші О. Ільків, покладені на музику, а також презентація книжки її поезій «У тенетах двох „закриток”».
Продовжую знайомитися з Перемишлем, мальовничим Надсянням і «робочою» книжкою на моєму письмовому столі, – збіркою наукових праць і матеріалів «Перемишль і перемиська земля протягом віків», яку видано у Львові 1996 р. З дуже великим зацікавленням я прочитала статтю Ірини Шостаковської «Руський (Український) інститут для дівчат у Перемишлі, його роль в культурному житті Галичини». Це приміщення й нині гордо стоїть на березі Сяну, – як духовна твердиня українців, як жива історія в камені, – але думки завжди витають над живою історією людей. Хто ж ті учениці колишнього перемиського інституту для дівчат? Чи є ще хтось? Як склалася їхня доля? Хотілося б з кимось зустрітись… Журналістський «хробачок» не дає спокою.
Ідучи на вечір, присвячений 95-річчю О. Ільків, я не сподівалася, що це й буде зустріч з вихованкою Перемиського інституту для дівчат і Перемиської гімназії. Я знала цю леґендарну жінку, зустрічалася з нею десь на своїх журналістських дорогах, захоплювалась її мужністю і леґендарним життям. У пам’яті закарбувалося, що вона народилась у Стрию, вчилася там у гімназії, а Перемишль був трохи пізніше.
Ось що пише про це у своєму «Життєписі» сама Ольга Ільків: «Від 1936 до 1939 року – моє перебування в інституті і його славній гімназії, де директором був пан Бобиляк. Я вела насичене життя. Вітчим відмовився оплачувати моє навчання, і я стала давати лекції багатшим ученицям. Дідусь Коцур помагав трохи грішми, і мені дали знижку в гімназії, а по старанню батьківських зборів інститут знизив для мене оплату. Я вела культурну і суспільну діяльність, керувала літературними секціями, організовувала конкурси, в яких і сама брала участь. Також ходила на платні курси танців. Там познайомилась із Миколою Риваком. Пісня «Очі» постала під впливом тих танців і від окруження – дуже мальовничого і поетичного інститутського саду. З хлопцями, навчаючись порізно, ми могли зустрічатися тільки один раз у рік, у них на балу, а другий – у нас. Війна все перервала, бо лінія Керзона відділила мене від милого моєму серцю Перемишля. Мені бракувало одного року до закінчення моєї «великої матури» (12 класів). Останній рік після «малої матури» (10 класів) був ліцей. Після довгих очікувань і пошуків 1940 року я вступила у Кракові на 4-місячні матуральні курси, які організувала Ярославська гімназія. Під осінь 1940 року я повернулася до Варшави, де вступила до Організації українських націоналістів (ОУН[б]). Далі йшла праця з молоддю в Українському допомоговому комітеті і знайомство з майбутнім чоловіком Володимиром Ликом, який втік від совітського арешту. З ним я попрощалася 25 липня 1941 року на найбільшому вокзалі Варшави. І там, прямо на сходах, я написала вірш «Мотто» (Кину я зов, свою любов…»). Я від’їжджала до Кракова разом із групою таких, як сама. Мене призначено до нелегального переходу границі, бо в 1941 році вибухнула війна між Німеччиною і Радянським Союзом».
Цій жінці випала така важка доля, що, мабуть, ті 95 років, у які вона ще ходить на публічні заходи (правда, вже в супроводі сина Володимира) – нагорода Всевишнього за все пережите. Народилася О. Ільків (у підпіллі «Роксоляна», «О.Звіробій») 21 червня 1920 р. в Стрию. Навчалася в стрийській, а згодом у перемиській гімназіях, там вступила до «Пласту». Після вступу в Організацію українських націоналістів її життя стало суцільною боротьбою. Працюючи в Головній дирекції Львівської залізниці, О. Ільків на свої документи діставала квитки для оунівців, виконувала різну підпільну працю. У Львові вона вступила в медичний інститут і вчилася на курсах косметики, 1942 р. стала провідницею жіночої мережі ОУН у Львові.
О. Ільків була зв’язковою Романа Шухевича, організовувала для нього підпільні помешкання у селах Княгиничі на Івано-Франківщині, у Грімному на Львівщині, за наказом провідника мала їхати на Донбас та організувати там осередок ОУН. В архівах КДБ тепер виявилася та «штафета» (записка) Р. Шухевича, у якій детально виписані завдання для О. Ільків на Донбасі, але здійснити їх не судилося. «Роксоляна» 14 березня 1950 р. (за день до переїзду), не знаючи про загибель Р. Шухевича, приїхала до Львова попрощатися з подругами. Там була заарештована. Її засудили на двадцять п’ять років. Довгих чотирнадцять років вона провела у двох найстрашніших російських «закритках» – Владимирській та Александровській централях.
О. Ільків 1943 р. одружилася з повстанцем В. Ликом, з яким познайомилася у Варшаві, однак їм судилося прожити разом (і то здебільшого в нелеґальному становищі) всього п’ять років. Її чоловік героїчно загинув у бою з енкаведистами в березні 1945 р. Залишилося без батька двоє дітей, донька і син, а після арешту О. Ільків – і без матері. Дітей забрали до інтернату і навіть змінили їм імена та прізвища. Вони могли вже ніколи не зустрітися, але доля розпорядилась інакше. Чотирнадцять років у тюрмах, у цих російських «закритках» суворого режиму Ольга безперестанку молилася за своїх дітей, передавши їх під опіку Божої Матері, виливала свою тугу на папір у віршах. Ці вірші, оцю тугу матері за дітьми, важко читати без сліз. Зворушує і лірична поезія О. Ільків, надзвичайно душевна, глибока, де її душа тужить за коханим чоловіком… Колись працівниця архіву КДБ, ознайомившись з її біографією, запитала, як вона ще не збожеволіла…
Ця жінка перенесла все: допити, тортури, приниження, розлуку з дітьми, смерть чоловіка і побратимів. Та не зламалася, не збожеволіла, бо була сильна духом і вірила в Бога. Вихована в національно свідомому середовищі тогочасного українського Перемишля, вона не могла поступити інакше. У своєму життєписі О. Ільків згадує ще один важливий момент, пов’язаний з Перемишлем: зв’язки з «петлюрівцями», які брали участь у бою, знаному в Польщі як «Чудо над Віслою». Зокрема, знайомий її вітчима Андрій Макух (брат Івана Макуха, міністра ЗУНР) передав Ользі «Кобзар» Шевченка і патріотично-героїчні пісні…
Навчаючись у Перемишлі, Ольга почала писати поезії, підписувала їх «О. Звіробій», і цей літературний псевдонім став згодом підпільним. Цей підпис зустрічається на сторінках книжки «У тенетах двох „закриток”», сповненої глибокого трагізму, болю, переживань матері за долю дітей. Вірші дуже багаті на літературні засоби й слова, які вживали в Галичині в часи її молодості, але читати їх варто вдома, в якомусь інтимному куточку. Не раджу читати цю книжку в громадському транспорті, бо сльози градом котяться з очей, а це привертає увагу інших пасажирів… Львів, Україна щойно відкривають поетесу О. Ільків.
Ювілейний концерт до 95-ліття Ольги Ільків був побудований на повстанських піснях, на її віршах, покладених на музику, на піснях, які вже тепер народилися в Україні та присвячені героям Небесної сотні і воїнам АТО. Скільки ж то матерів плакало в залі! А розпочав цей святковий вечір народний самодіяльний хор «Нескорені» виконанням відомих повстанських пісень, далі виступали октет «Орфей», тріо «Крайня хата», академічний інструментальний ансамбль «Високий замок», заслужена артистка України Ірина Лончина, молоді виконавці Ліліана Лаврук, Наталія Кухар, Лія Стаматакі, Адріана Цірка та інші. Відомий виконавець, співак Орест Цимбала зворушив іменинницю і всіх присутніх піснею на слова Богдана Стельмаха «Облітає півонія». Орест зізнався, що йому було важко знайти ці квіти, бо півонія вже відцвіла на Львівщині, однак він дав клич, що це має бути букет для зв’язкової Шухевича, тому все ж знайшлися білі і бузкові півонії. Під звуки задушевної мелодії він зійшов зі сцени до залу й вручив півонії О. Ільків. Це був дуже зворушливий момент. Цікаво, що саме О. Цимбала був ініціатором видання книжки її поезій. Вступне слово до неї написав син головнокомандувача Юрій Шухевич, який теж багато років провів у совєтських тюрмах. З О. Ільків вони перетиналися у Владимірській централі. Ю. Шухевич навіть намагався винести її вірші на волю, але ця спроба була невдалою, бо його знову заарештували. А тепер він вітав О. Ільків – від себе і від Верховної Ради, депутатом якої обрано його.
Зворушливо читав свої вірші поет Б. Стельмах, особливо тепло присутні привітали його новий твір «Не вір москалеві, як псові». А вкінці всі разом співали «Повстанське танґо», яке О. Ільків написала ще далекого 1944 р. і яке співали воїни УПА, не знаючи, хто автор цього твору, а тепер співають наші захисники на сході України. О. Ільків звернулася до присутніх зі своїм полум’яним словом і пообіцяла подарувати львів’янам ще одне свято – дожити до ста років. ■
