Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2011-02-25
Верховна Рада України 1 лютого ц.р. прийняла зміни до Конституції. Згідно з поправками, парламентські вибори відбудуться восени 2012 р., а президентські – навесні 2015-го. Нововведення нікого не здивувало: ніхто не сумнівався, що Банкова (вулиця, де знаходиться Адміністрація президента – ред.) знайде потрібні 300 голосів – це, по суті, справа техніки. Подію можна інтерпретувати як необхідність узгодити дату виборів та зміни в Конституції, прийняті восени минулого року, – проте не забуваймо, що все відбулося за сумнівної підтримки Конституційного Суду: він повернув Україну до Конституції 1996 р. Депутатів 2007 р. обирали на 5 років згідно з Конституцією 2004 р. Редакція Основного закону 1996 р. передбачала натомість чотирирічну каденцію.
За зміну дати виборів проголосували 310 депутатів. Це в черговий раз привернуло увагу громадськості на спосіб прийняття найважливіших рішень народними обранцями. Виявилося, що кільканадцять осіб, які проголосували “за”, фізично не були присутніми в парламенті. А це, на жаль, уже своєрідна традиція останніх років в українському парламентаризмі. Картки для голосування депутатів Партії реґіонів знаходяться в руках керівництва фракції. Схожу практику застосовують інші фракції, де відповідні десятники і сотники збирають картки перед важливим голосуванням. Отже, голосують не депутати, а їхні картки.
Серед тих, хто голосував “за”, опинився Володимир Ар’єв, депутат Нашої України-Народної самооборони (НУ-НС). Проте достеменно відомо, що на момент голосування Ар’єв перебував у США. Зваживши на ситуацію, нічого надзвичайного, якби не одне “але”: картку до голосування Ар’єв мав із собою. Віце -прем’єр міністр Андрій Клюєв, пояснюючи ситуацію на прес -конференції у ВР, сказав, що ніби бачив Ар’єва в залі засідань. Виявляється, хтось сфальсифікував голосування за Ар’єва, виготовивши, ймовірно, дублікат його картки.
Останніми роками Верховна Рада щораз більше нагадує концертний зал, де виступають кілька оркестрів фракцій. А дириґентами працюють лідери депутатських груп. Самих же народних обранців почали називати “піаністами” – з огляду на справжнє вміння вчасно натискати кнопки -клавіші, голосуючи замість колеґ.
У перші роки незалежності голосування чужими картками викликало скандал. Після прийняття Конституції 1996 р. ще звертали увагу на статтю 84 Основного закону, де чорним по білому занотовано: депутат може голосувати лише особисто, це єдина дозволена форма підтримки або спротиву.
Здавалося б, усе зрозуміле. Однак з часом кількість депутатів ідеалістів зменшувалася на користь кар’єристів – у першу чергу, представників бізнес груп. Для них мандат депутата став насамперед інструментом, що ґарантував особисту недоторканість та охороняв бізнес інтереси. При цьому більшість із них виявилися дуже зайнятими людьми: за бізнес клопотами їм постійно бракувало часу приходити на роботу до парламенту. Рекордсмени – такі, як Ринат Ахметов, – посилено уникали участі в парламентських слуханнях. Проте їхні картки безперебійно працюють у системі голосування “Рада” (електронна система, що діє в українському парламенті – ред.).
Навесні 2008 р. ситуацію з картками спробував змінити тодішній спікер Арсеній Яценюк. На його замовлення Інститут проблем математичних машин та систем запропонував голосування за допомогою відбитків пальців. Спроба взяти відбитки викликала обурення в депутатських колах. Тоді інститут розробив зміни до системи “Рада” шляхом додавання сенсорної кнопки: її треба було натискати лівою рукою упродовж довшого часу з одночасним натисканням правою рукою кнопки “за”, “проти” або “утримався”. Введення змін коштувало 460 тис. гривень, однак реґламентний комітет відмовив у проведенні робіт. Спочатку – пославшись на санітарні проблеми, а пізніше – на нібито шкідливість використання сенсорних кнопок. Дивно, але користування сенсорними телефонами не викликає в народних обранців жодного занепокоєння!
Після приходу до влади Віктора Януковича голосування чужими картками та їхнє скуповування відбувається практично неприховано. Це яскраво проявилося під час прийняття т.зв. “харківських угод”. Тим самим “піаністичний” метод голосування став нормою. Представник президента у Верховній Раді Юрій Мирошниченко після останнього скандального голосування в ефірі “5 Каналу” заявив, що не бачить перспектив, щоб оскаржити результати голосування. Адже де факто це означає поставити під сумнів ледь не все українське законодавство, прийняте останніми роками!
Щодо самої дати виборів, в оточенні Януковича відбулася дискусія між прихильниками “швидких” виборів і тими, хто бажав їхньої відстрочки. Перемогла позиція останніх – їх підтримала також фракція Володимира Литвина. За найновішими даними Центру Разумкова, ця політсила сьогодні не має шансів увійти до нового парламенту. Виборцям набрид спікер В. Литвин, який з кожною владою знаходив спільну мову. Вистачить згадати відкриття парламентської сесії, у ході якої відбулося злощасне голосування. Голова парламенту не жалів чудових слів для присутнього в залі президента. “Взагалі критика – це рабська звичка”, – сказав Литвин на адресу опонентів. Поведінка спікера дуже логічна з огляду на катастрофічно низькі виборчі рейтинґи та зміни до Конституції. Нині його самостійність як спікера обмежена до мінімуму. Він став фіґурою, цілком залежною від Банкової.
Серед “більшості”, яка голосувала “за”, опинилося 10 депутатів з фракції БЮТ та аж 41 – з НУ-НС. Їхня мотивація дуже різна: декого купили раніше, інші наважилися на це зі суто меркантильних міркувань – адже низька позиція в партійних списках плюс слабка підтримка політичної сили обмежують шанси потрапити до нового парламенту. Інші мають бізнес, і без як мінімум нейтральності щодо теперішньої влади він не виживе. Схоже, саме так сталося з депутатом від БЮТ Анатолієм Семиногою. У фірмі його брата ще минулого року був проведений обшук. Можливо, саме тому Семинога підтримав пролонґацію дати виборів. Як наслідок – Юлія Тимошенко відразу виключила з фракції всіх, хто голосував “за”. Старий рухівець Павло Мовчан, голова “Просвіти”, картка якого також голосувала “за”, був обурений рішенням Тимошенко: адже сам Мовчан під час голосування неначебто перебував у лікарні.
Усе це підтверджує наступальну хворобу українського парламентаризму – передусім сильне злиття бізнесу з політикою, а також непрозорість формування виборчих списків та мотивацію багатьох депутатів, для яких ВР – це дах та місце вирішення власних інтересів. Отже, варто вести мову про своєрідну корупцію в парламенті. Голосування “природно” вписується у сформовану нинішньою владою систему. Тим самим можна очікувати, що нові ініціативи змін до Конституції прийматимуть схожими методами.
“Наше слово” №9, 27 лютого 2011 року {moscomment}
