Мирослав Вербовий ■ ПОДІЇ ■ №52, 2012-12-23/30
Жовтневої ночі у Варшаві навіки заснув бл.п. Остап Лапський. Ця сумна звістка сколихнула пам’яттю кожного, хто Його особисто знав чи бодай проглядав Його поетичне слово. Тож, схиляючись у траурній задумі над Його домовиною, у кожного з нас тіснявою клубочилися найрізноманітніші думки – бо охопити пам’яттю цю постать одним словом неможливо. Вона явиться нам настільки багатогранною, непересічною, немов з-поза нашого обрію, що важко упорядкувати Її смисловий образ. Він був для нас своєрідним дивовижжям, наче іконою, насиченою барвами словесних мазків, мовною крилатістю, що своїм вмістом, логікою вислову, врешті природою мелодійної пластики української мови відкривав не в одного з нас не тільки пізнавальну значущість рідного слова, а й дивовижність його сили. Тому читання Його творів, а ще краще – вміння вслуховуватися в мовлене Ним слово породжувало гордість за рідну мову, за свій народ, сповнювало духовною величчю.
Він був крицево чутливим до батьківського голосу душі. Зберіг його, незважаючи на хуртовинність долі, яка нещадно шмагала Його в роки дозрівання й становлення, вигнавши Його з рідного Полісся аж ген у центральну Польщу. Тому, коли в середині 50-х років минулого століття почало жевріти українське громадське життя, Він одним з перших став словесним співфундатором друкованих видань. Поклав неабиякі заслуги у формування підвалин тижневика «Наше слово», причому не лише мовного характеру – бл.п. Остап активно намагався впливати на творення його програмно-політичного напрямку. Не припиняв своїх зв’язків з газетою навіть тоді, коли в силу політичних обвинувачень опинився поза редакційним гуртом. Не ображався, не пішов у «підпілля», а вміло поєднував свою викладацьку роботу на варшавській україністиці з україномовними виданнями – Його слово продовжувало своє життя і на сторінках «Нашої культури» й «Українського календаря», «Гомону» й «Альманаху». Учив не тільки орудувати рідним словом, але й прищеплював уміння заступатися ним за своє. Його «Лелечине» вістря на злободенні теми нашої громади у 50-ті роки чи цикл 70-х років «Мова – радість життя» прочитувалися не лише як реакція на повсякденну злободенність чи звичайна правописна лекція, але передусім як щотижнева проповідь, у якій завжди, бодай міжрядковим натяком, Він зачіпав болісні справи нашого культурно-громадського буття.
Остап не сторонився від української громади, хоч не ототожнював себе з масивом вигнанців Акції «Вісла». Його шлях з рідної Кобринщини на Ловицьку землю був зумовлений іншими, хоч не менш драматичними обставинами. Проте Він ніколи не відчужувався від української громади. На свій спосіб пізнавав депортовані середовища, вивчав їх, любив навідуватися до них, незважаючи на те, що вони не завжди були спроможні збагнути Його, зокрема Його поетичне слово. Середовища, з якими зустрічався, цінуючи авторитет Його поетичного слова, хотіли бачити Лапського захисником національної гідності, виразником своїх прагнень, наболілих проблем, урешті – речником покривджених. Особливо вимагали від Нього заступитися за них у час, коли в 60-ті роки та й пізніше у пресі й у книжкових виданнях почали з’являтися антиукраїнські публікації. Це особливо проявлялося під час авторських зустрічей. Хотіли бачити Його таким, як у відсічі-полеміці з Єжи Гарасимовичем, коли в середині 80-х років на сторінках двох польських тижневиків («Tygodnik Powszechny» i «Kultura») опубліковано фраґменти Гарасимовичевої поеми «Lichtarz ruski». Лапський ввижався нам авторитетним трибуном-захисником.
Він не нехтував відчуттям середовищ, а навпаки – пояснював своє місце і роль як словесника в цьому процесі, намагаючись по-своєму реаґувати на навколишню дійсність. І попри все запам’ятовувався громаді своєю особистістю, якою умів настільки приборкати слухача до себе, зачепити його за живе, що за мить-дві ставав їй наче братом-характерником. Тож був бажаним гостем міських середовищ нашого вигнання, любив навідуватися до шкільної молоді, бувати серед учителів. Почувався серед них добре, любив дружні «гутірки», товариські посиденьки, під час яких у Його душі часто озивався оцей незнищенний український козацький дух.
Покійний був великим майстром українського слова, блискучим викладачем, еталоном української літературної ниви у Польщі. Ранґ Його слова мав неабиякий вплив на формування світогляду не одного покоління тих, у кого пробуджував українство в університетських стінах, до кого звертався крилатістю рідного слова, врешті – з ким запанібрата любив спілкуватися. Умів не тільки прищепити людині бацилу національного самоусвідомлення, а й струснути нею, інколи до відчайдушного болю, щоб збагнула, хто вона. За те особливо любила Його студентська молодь – і стаціонарна, і заочно-вчительська.
Був індивідуалістом. Не любив організаційної ноші, членських квитків чи посвідчень, наукових звань чи титулів, хоч міг осягнути найвищі наукові вершини. Свою докторську працю «пустив з димом». Був просто вільним козаком. Наділений рідкісним даром володіння словом, Він орудував ним як рідко хто. Талант, немов пуповина, єднав Його з Україною, яку любив до нестями, до якої прагнув, хоч вона довгі літа поводилася з Ним, як і з усіма нами, – наче мачуха. Радів її державним воскресінням, включаючись в утверджування її незалежності своїм синівським словом. Тому визнання оновленим стольним градом словесної дещиці Поета, закодованої в рідному слові, найвищою державною літературною Шевченківською нагородою сприйняв як обнадійливий прояв відроджуваної національної пам’яті Матері-України про покинутих колись напризволяще дітей, як покаяння її перед усіма нами.
Був одним з небагатьох викладачів варшавської україністики, які частенько навідувалися до редакції «Нашого слова» – і не тому, щоб покласти на редакторський стіл рукописний згусток, а заходив так, від душі, за потребою поспілкуватися, «погуторити». Переступивши редакційний поріг, Він своєю присутністю наче електризував усю редакцію. Його голос проникав в усі робочі кімнати і, хоч-не-хоч, редакція на мить геть наповнювалася Лапщиною, яка проникала навіть за оббиті дерматином двері керманичів редакції. Тут любив пожартувати, привітатися почастунком з редакційним жіноцтвом, обзавестися словом з редакційним принципалом. Тут міг ухилити рубець таємниці про свої проблеми в часи «Солідарності» в Польському радіо, де довший час вів передачу уроків російської мови, тут вихлюпував свій жаль за звільнення Його з викладацької роботи, врешті тут, зненацька залюбки відкривав свою шкіряну торбину, витягав з неї згусток листків і читав. І як читав! Тоді навіть байдужі на поетичне слово сприймали – мовлене Ним – з ледь прихованим розкритим ротом. Був читцем, який напрочуд умів своїм голосом, його незвичним тембром, урешті словесно-логічним наголосом розкрити весь зміст думки. Ощадний на слово, як прекрасно умів відкрити в ньому його джерельно-первинне пізнавальне багатство! Тому не терпів трафарету, мовних штампів, школярської обмеженості розуміння вмісту слова, зате любувався в неологізмах, був майстром словотворення.
Не сторонився від варшавської громади, часто навідувався до уескатівської домівки, де за чашкою чайку чи кави любив допізна балагурити (весело розмовляти – ред.), а згодом, коли не стало світлиці, – заглянути до прицерковного приміщення на вул. Медовій, яке стало місцем зустрічей варшавської громади. І тут, у підвальних стінах храму, Його голос нісся наче дзвін.
То ж чуєш там у засвітах, Друже Остапе, чим зобов’язана Тобі наша пам’ять?! Єством одухотворення нас.
Прощаючись з Тобою на земному падолі, прагну уклінно подякувати Тобі від імені нашеслів’ян часів Вєйської, Новоґродзької та Косцелиської, особливих цінителів Твого мудрого слова, зокрема й особисто від себе, бо й мені Ти дав колись перепустку в університетський світ своїм напуттям, за все те, ким Ти був для нас. За те, що доля наділила нас небуденною ласкою спілкування з Тобою.
Відійшла Людина великого формату. Спочив серед своїх по вірі та роботі друзів на вольському православному цвинтарі. Над домовиною, яку вкрили живі квіти, поміж них і від двох українських шкіл – Комплексу загальноосвітніх шкіл ім. Т. Шевченка з Білого Бору та Комплексу шкіл з українською мовою навчання з Ґурова-Ілавецького, а також від ОУП і редакції «Нашого слова», Посольства України в Польщі та поціновувачів слова Поета, стихійно пролунало прощальне «Чуєш, брате мій». Було нас мало. Стало якось болісно сумно, адже ми проводжали на вічний спочинок людину-леґенду, лауреата найвищої в Україні державної літературної премії, яка носить ім’я Тараса Шевченка. А нас, немов вітром розвіяно посеред могил Його сповідників, лише горстка. Тому особливо зворушливо прозвучало у храмі пропам’ятне слово Володимира Філя з Білого Бору про Покійного, а також надмогильне Василя Назарука – колись Остапового студента, а нині викладача кафедри україністики.
Почало стихати – і лише вогники лампадок, як символ нашої пам’яті, журливо блимали в підніжжі уквітчаної свіжої могили Поета.
Вічная Тобі наша пам’ять, Остапе. ■
Коментарі
Пам`яті Остапа Лапського
Загойдалися дуби старезні,
а здавалось, ніщо їх не рушить
то вони лиш на вигляд помпезні,
а насправді – ранимі в них душі.
Сумна звістка торкнулась Полісся,
мовби налетіли чорні круки,
наче грім по світу пронісся,
розсипаючи зойки-звуки…
І дуби, і калина захитались
і земля беззвучно застогнала –
Твої світлі думи, Остапе, обірвались
і земля чужа для Тебе пухом стала…
Так у вічність
Ти, Остапе, відійшов
й скільки б ми не голосили –
над усім єством є Божа сила
у Твоїх химерних віршах
залишилася Твоя любов…