Анна Вінницька ■ КУЛЬТУРА ■ №52, 2016-12-25
Охопити постать поета Остапа Лапського одним словом просто неможливо. Тому запам’яталися слова київського поета Анатолія Дністрового, який 2010 р. у збірці есе «Письмо з околиці» написав:
«Лапський передусім поет тонкого відчуття мови. Він постійно шукає семантичне розширення слова, образу, фрази. Поетична мова Лапського – це живий організм, її простір перебуває в постійних змінах, трансформаціях. Мова ніби децентрує поетове уявлення про світ, залучаючи у власний овид усе нові й нові смислові пласти». На думку А. Дністрового, О. Лапський був, є і буде одним з найбільш загадкових сучасних українських поетів, оскільки його художня мова, унікальна уява і власна неповторна інтонація являють собою таїну, яка завжди привертатиме увагу читача. Творчість таких поетів якраз і веде у глибину – до коріння.
Цими днями учні в Білому Борі відзначали 90-річчя з дня народження і 4-ліття від дня смерті цього видатного письменника, перекладача, літературного критика й інтелектуаліста. У Білому Борі О. Лапського пам’ятають і як свого вчителя, ментора та приятеля. Тут живе і працює колишня студентка поетова Марія Мандрик-Філь, з якою він відчував спорідненість творчих душ, завдяки якій запустив своє коріння в цьому «шевченківському» містечку.
– Я – Остапова студентка з україністики. Ми не спілкувалися 20 років, а знову зустрілись на фестивалі української культури в Сопоті, коли поет підписував свою книжку «Мій почитачу». Я тоді підійшла до нього, отак ми відновили наше знайомство.
Так почалася між нами велика приязнь. Ми розуміли один одного з півслова. Остап годинами читав мені свої вірші телефоном. Це були вечірньо-нічні говіння над словом і його красою. Я до сьогодні захоплююсь Остаповим словом, живу ним. Хотілось би, щоб вистачило життя, аби збагнути хоча б частину того, що він написав, – розповідає М. Мандрик-Філь.
У Білому Борі О. Лапський був два рази. Вперше туди навідався восени 2000 р. на вчительську конференцію. З цієї нагоди поет підготовив, як сам казав, метелика: «А ми той камінь все вгору та вгору з Білого Бору», у якому поміщено вірші, супроводи, а також поздоровлення для учнів, учителів і приятелів школи. Зустріч поетові, видно, так сподобалася, що через рік, тобто 2001 р., він захотів саме тут відзначати свій ювілей – 75-річчя від дня народження.
До Білого Бору О. Лапський приїздив у супроводі Мирона Кертичака, колишнього голови ОУП, та Василя Назарука, тоді викладача варшавської україністики, якого Остап Лапський називав своїм імпресаріо.
Творчість О. Лапського можна вважати в українській поезії Польщі одним із найяскравіших досягнень останніх десятиліть, тому гурт живого слова «Калиновий міст» під керуванням М. Мандрик-Філь представив його поезію у п’яти мотивах: особистому, пат-ріотичному, релігійному, політичному та білобірському, оскільки поет присвятив багато віршів окремим особам з Білого Бору. Вірші читано на фоні портрету поета, який висів колись у нього вдома. На ньому О. Лапському трохи понад 30 років. До Білого Бору передала його внучка. Біля портрету поета – в’язочка білобірського очерету, що притаманний для Полісся, звідки О. Лапський родом.
Поет народився 7 липня 1926 р. в селі Гуцьках біля Кобриня на Поліссі. Починаючи від 1945 р., він жив на території Польщі, однак ніколи його не покинула прив’язаність до України та української мови.
– Остап Лапський помер, маючи 86 років. Це великий дар від Бога дожити до такої старості, переживши дуже складне життя, – підкреслила М. Мандрик-Філь, яка нагадала, що Остапові було всього 15 років, як разом з батьками він назавжди покинув Україну.
Однак О. Лапський ніколи не покинув свою Батьківщину духовно.
Зв’язок зі своїм родом, свідомість свого українського коріння, а передусім розвинута українська тотожність – це те, що, попри молодий вік, не дозволило йому полонізуватися. – Коли маєш справу з людиною, з якої випромінює безкомпромісна постава і неймовірний темперамент, то й сам ростеш. Остап Лапський радо спілкувався з молоддю, з якою знайшов спільну мову. Між нами був справді сильний емоційний зв’язок. Поет умів бути між людьми і радіти разом з ними. Це був його великий дар, і саме це його заряджало творчою енергією, – висловлює свою думку М. Мандрик-Філь.
Знайомі поета підкреслюють, що О. Лапський завжди був молодий душею і ніколи не старався бути ориґінальним, просто він таким був. Молодим людям О. Лапський запам’ятався, насамперед, як людина з бородою та патріаршою достойністю. Нічого дивного, адже сьогодні О. Лапського називають патріархом українських поетів у Польщі. Поет, немовби Мойсей, проходжується в білому плащі, декламуючи свою поезію. Саме таким його можемо побачити в документальному фільмі Вальдемара Янди «Остап Лапський – поет невигідний», який зреалізувало краківське відділення реґіонального телебачення TVP. Уривки цього фільму представлено молоді на зустрічі, присвяченій поету.
– Я весь час відчувала, що спілкування з Остапом Лапським – це щось красиве, що зустріло мене в житті. У Білому Борі ми теж творили гарне діло – це була школа й церква, але мені постійно бракувало контакту з людьми літератури. І саме розмови з Остапом Лапським, які відбувалися декілька разів на тиждень протягом 12 років, у мені виповнили цю потребу бути близько високого слова і творчої людини. Це мене несамовито збагатило й дало почуття, що я пережила щось дуже-дуже гарне, – говорить зворушена М. Мандрик-Філь.
Яскраву літературну індивідуальність та авторитет поета помітили нарешті в Україні. За збірки поезій «Себе розшукую?!» та «Обабіч істини?!» поет 2007 р. був удостоєний найвищої літературної нагороди України – Шевченківської премії. Був також лауреатом Міжнародної премії ім. Богдана Лепкого (2003 р.). Поетична спадщина О. Лапського закривається у трьох збірках його творів, виданих «Українським архівом»: «Мій почитачу», «Обабіч істини?!» та «Себе розшукую?!», а також виданій раніше – «Деякі елегії та дещо інше». Останньої надрукованої книжки «Всупереч», у якій поміщені твори, написані у 2009 та 2010 рр., поет уже не встиг побачити. Помер Остап Лапський 20 жовтня 2012 р. у Варшаві. Завдяки ініціативі поетового друга Степана Давидюка з Білорусі, при меценатській підтримці Василя Самолюка, збірка появилася 2013 р. у видавництві «Перен» у Луцьку.
До цього часу поза кордонами України лише Остап Лапський отримав Шевченківську премію, тому в Білому Борі кажуть, що Україна повинна більше поцікавитися творчістю поета. На жаль, попри те, що поета удостоєно найвищою українською літературною премією, видавничого зацікавлення його творчістю в Україні не було. Творча спадщина О. Лапського надалі чекає, щоб Україна видала оці п’ять томів поезії, щоб поет нарешті почав існувати на видавничому ринку. Жде на видання й епістолярна творчість Остапа Лапського, у тому його листи до Марії Мандрик-Філь, поета Тадея Карабовича та мово-знавця проф. Михайла Лесева.
– На мою думку, Україна повинна більше цікавитися творчістю Остапа Лапського, бо з нашого боку велику справу зробили, насамперед, Анатолій Кобеляк, Василь Назарук та Володимир Паньків, а також Мирон Кертичак і Лідія Іванюх-Співак. Саме А. Кобеляк, В. Назарук і В. Паньків підготували до друку перші три збірки, завдяки яким про О. Лапського довідалася Україна. Тому Україна повинна більш прихильно підійти до того, що діється в діаспорі, і нарешті підтримати ідею видання творів О. Лапського, а також епістолярної спадщини, – говорить М. Мандрик-Філь.
Доброю нагодою для повного видання творів видатного поета, літературознавця, перекладача, публіциста і великого патріота може стати 100-ліття з дня народження, яке невдовзі будемо відзначати. У Білому Борі в приміщеннях початкової школи тепер підготовляють музейну кімнату, яка охоплюватиме життя громади, у тому школи. Особливе місце в кімнаті пам’яті займатиме О. Лапський, великий приятель школи. Після смерті поета його внучка передала до Білого Бору деякі особисті речі О. Лапського.
– Білий Бір з вдячністю згадує поета Остапа Лапського, оскільки це були не лише високі духовні зустрічі зі словом, але так само з духом і міццю поета, яка дозволила йому вистояти на чужині і залишитися собою, – говорять вчителі.
Тому ми повинні врешті оцінити належно талант О. Лапського і докласти зусиль, щоб його збірки появилися друком. Це ж бо історія, однак історія дуже важлива не лише в контексті української поезії, але і польсько-українських відносин, адже творчість О. Лапського актуальна й сьогодні. Кредо поета в його словах: «Моя мрія: Відкинути Москву, відкинути Варшаву, і не тому, що це – Москва, а це, дивлюсь, Варшава! Хочу, щоб береза залишалася березою, а дуб щоб дубом був, а горобина горобиною! Росія щоб була Росією, Польща, як співають, Польщею, а Україна, мрію: Україною!» ■
____
Сусідство настає
Ось настають часи,
коли поляк волинця
і навпако:
другий першого
у будь-яке ім’я:
вже не заріже, не заб’є?!
Взаємокров’ю чаша
сповнена по вінця:
ось сусідство настає?!
____
Прагнення
(гейби пісня)
Воно
іде за мною:
невідступною ходою!
Невідчепне
невідклично ходить:
онде!
Прагнеться людині
хоч хвилину
жити між своїми
в затяжній,
немов осінній дощ,
а долею тобі відведеній:
/при/ судженій чужині!
Чуєш, мамо,
озовися, тату,
неприкаяному де
на схилі віку
у келійній самоті,
у стінах он:
посилено своїх шукати!
У містечку Борі,
в Білому Борі,
наш сину, –
знайде, хто шукає, –
гомонітимеш-прогомониш
в гурті: і не одну годину!
Самота зове,
жовнить притьма,
заманює туди
стару поза отарою,
та: не зневірену людину!
Рідна мамо,
рідний тату,
прагненням відроджуватися
І другого – відтак і світ
відроджувати спрагою
я силий: ще!
____
Церкви, церкви
Себе свідомим!
Палили вас,
горіли ви,
палали, мов моя
оце свіча оця
над вашою могилою!
І боголюбець,
і безбожник – жах,
обоє гудили і жґлі!
Не знав палій, що у церков
коріння є і що воно
їм силою!
Природі завдяки
проникнувши у глиб,
то і без стовбура,
і в підземеллі
ще кущитиметься!
Провид інню люде, корінь єсть,
то й стовбур буде!
