Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №41, 2013-10-13

«Те, що я побачив у Жерниці – це було чудо», – каже зворушений о. Яків Карепин, який приїхав із Франції на врочисте Богослужіння у відремонтованій греко-католицькій церкві. Через 66 років після виселення українців у місцевій церкві вперше відправлено літургію. «Приїзд до Жерниці – це немов повернення додому», – продовжує о. Богдан Винницький, який тепер живе у Канаді, а його батько був родом з Жерниці-Нижньої.

Сьогодні Жерниця-Нижня та Жерниця-Вижня – це лише назви сіл. А до 1947 р. у них проживало близько 1300 осіб, здебільшого українців. Після Акції «Вісла» села були повністю знищені, сьогодні тут нема жодного житлового будинку. Німими свідками трагічних подій нині є римо-католицька каплиця та греко-католицька церква, які немов оберігають села з двох боків і не дають забути про їхніх колишніх мешканців…
Уперше після виселення приїхав до Жерниці Михайло Новий, він тепер проживає неподалік Білого Бору, у селі Каліська. Крізь сльози він говорить: «Тут уже виріс ліс, а колись на місці тих кущів було село». У Жерниці-Нижній, звідки він родом, було колись понад 60 дворів. Саме виселення М. Новий не хоче згадувати (хоч йому було вже 17 років, коли українців переселювали), каже тільки, що «виїжджалося зле». Сьогодні відчуття радості перемішане з жалем: він щасливий, що зміг приїхати врешті до Жерниці, однак важко йому дивитися на поля, де 66 років тому стояли хати. Питаю: чого найбільше шкодує? «Можливо того, що були такі часи, – каже зі сльозами п. Михайло. – Пам’ятаю, як кричали до нас: „po co to wysiedlacie, wystrzelać ich, po co to jeszcze żyje… wystrzelać i koniec…”. Так ми виїжджали. Сьогодні церква є, а села – немає… Нехай і так буде».

Церква в Жерниці-Вижній існує сьогодні завдяки старанням нинішнього власника землі, на якій лежало колись село – підприємця Януша Слабіка з Коросна. Він 2005 р. викупив усю його територію і почав упорядковувати навколишній терен. «Практично від 90-х років тут ніхто не господарював, отже все було заросле хащами, – зазначає Я. Слабік. – Вважаю, що потрібно щось робити для людей і таким чином залишити по собі слід. Перш за все, я хотів повернути ці села до життя. А щоб це зробити, насамперед треба було відремонтувати сакральні будівлі. У майбутньому хотів би тут побудувати якісь хати, щоб до села справді повернулося життя. Однак зрозуміло, що це вимагає часу».
Ким є Януш Слабік, який повернув для жерничан та їхніх нащадків пам’ять про їхнє село, а для загалу – пам’ять про українців на цих землях? Він власник фірми «Cellfast», і саме завдяки заробленим фірмою грошам зміг відремонтувати греко-католицьку церкву, яку зруйнував не лише плин часу. Після виселення в Жерниці було Державне рільниче господарство (пол. – PGR), у якому працювали в’язні, а в церкві – склад мінеральних добрив. Приватно люди мало про нього знають. Та головне, що для Я. Слабіка є важливою історія, а саме це для українців чи не найважливіше.

Отець Я. Карепин народився у США, однак його коріння саме в Жерниці – тут народилася його бабця. «Вона часто говорила про Жерницю. Раніше я ніколи тут не був і навіть не думав, що колись ще буду. Коли я таки приїхав сюди місяць тому, то побачив чудо: там, де мала би бути зруйнована церква – видніла чудова святиня. Сам себе запитую, чому Я. Слабік має проявляти зацікавленість до нас? Кажуть, що він не українець, не греко-католик. Однак Господь Бог вибирає кого хоче. Для нас ця людина – це прояв Божої благодаті. Велика честь мені припала – служити сьогодні в цій церкві. Нас мало тут не бути, однак ми є», – каже о. Я. Карепин.
Коли виселяли українців з Жерниці-Нижньої, Ольга Угрин мала 10 років. Нині вона живе у Білому Борі. «Добре пам’ятаю церкву у Жерниці-Вижній. Вона була чудова, на стінах знаходилися розписи з образами святих Ольги і Володимира. Та коли я вперше після виселення приїхала до Жерниці, то була шокована, оскільки думала, що село й далі існує, а виявилося, що в ньому не залишилося жодної хати. З двох сіл залишилися тільки поля й хащі, та ще римо-католицька каплиця і греко-католицька церква… У Жерниці-Нижній була друга церква побіч каплиці, однак від неї нема ані сліду, так само, як і від прицерковного цвинтаря. Хоч я була тоді ще дитиною, але запам’ятала, що жилося нам тут добре. А на поселенні все було чуже, важко було звикнути до нових країв. У Жерниці я вже п’ятий раз, мене постійно сюди тягне», – каже п. Ольга.
«Сьогодні ми є свідками надзвичайної події, оскільки служаться Богослужіння у двох святинях, які мають спільне коріння. Саме в Жерниці протягом довгих століть спільно молилися українці та поляки, разом ділили смутки і радість кожного дня… До часу, аж прийшла „завірюха”. Важко зрозуміти, як люди людям таку долю підготували, – наголосив під час проповіді ректор Українського католицького університету у Львові о. Богдан Прах, батько якого родом з Жерниці. – Щоб ніколи не повторювалися прикрі моменти з нашої спільної історії, ми маємо робити висновки з минулого та жити новим життям – життям євангелії. Радію, що нас тут є так багато, бо це означає, що перемогла Слава Божа». Отець кілька разів правив раніше Богослужіння в цій святині, ще коли та була зруйнована (його мама живе у недалеких Новосілках). У зруйнованій жерничанській церкві йшли до Першого причастя доньки його сестер, одна з яких вітала Я. Слабіка в уже відремонтованій святині.
– Завдяки жертовності та мудрості Я. Слабіка, який відремонтував церкву та каплицю, а також усі могили, що збереглися на прицерковному цвинтарі, ми сьогодні віддаємо шану всім тим, хто був тут перед нами. Сьогоднішній день – це свято всіх тих, які не погордували і приїхали сюди, щоб бути разом, щоб повернутися думками до тих, хто не дочекався цього гарного дня, щоб у своєму серці згадати часи, коли з плачем і сльозами треба було залишати це місце і йти в незнане, шукаючи нової долі. За собою українці залишали історію та могили, – наголосив о. Б. Прах.

Тепер Жерниця зустрічала українців відремонтованою церквою та впорядкованим кладовищем. «Справді, як я приїхав сюди й побачив, якою гарною стала церква, то аж серце зраділо. Серце однак теж і плаче, коли дивлюся на зарослі хащами села, де немає жодної хати. Тому особливо тішуся, що знайшлася людина, яка відремонтувала церкву. Знаю, що мій дід, Дмитро Драбіщак, коли приїжджав сюди, то зустрічався з Я. Слабіком і передавав йому свої знання про церкву. Дід навіть намалював на картках архітектурні деталі святині», – розповідає Андрій Воробець, який приїхав з Ґурова-Ілавецького.
У розповідях Дмитра Драбіщака Жерниця – це чудове село. «Дід народився в Жерниці-Вижній, але казав, що Жерниця-Нижня і Вижня були як одне, ділилися лише річкою», – каже А. Воробець. Завжди, як тільки може, він приїжджає до Жерниці або принаймні в її околиці, щоб надихатися рідним краєм. «Ми сюди вже не вернемося, адже в Жерниці нема жодної хати, однак ми повинні пам’ятати про це село і навідуватися сюди, бо це наша історія», – підкреслює А. Воробець.

Церкву в Жерниці освячено йорданською водою, яку привезли з Перемишля, таким чином символічно з’єднали її зі столицею Перемисько-Варшавської архиєпархії… Те, що здавалося нереальним, стало дійсним. Хоч тепер уже неможливо відбудувати село, яке повністю знищене, однак урятовано греко-католицьку церкву, яка після ремонту наново ожила. Були молитви, спогади, сльози радості, а також самотність кожного з нас… Таким чином ожило село – наше та наших батьків… Тепер мусимо подбати, щоб ця церква не стояла порожньою, а заповнювалася людьми, принаймні раз на рік. Жерниця-Нижня та Вижня, яких 66 років «давили» тиша і самотність, нарешті ожили людьми. Однак це не може бути одноразове явище – українці мусять подбати, щоб ці села справді жили їхньою пам’яттю. Матеріально їм у цьому допомагає Я. Слабік. ■

Поділитися: