Надія Пастернак ■ ПОДІЇ ■ №30, 2015-07-26
У селі Сокільниках поблизу Львова відкрито пам’ятник на честь українців, депортованих колись з Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Надсяння.
Пам’ятник, що так і називається «Без вини покараним», встановили на площі перед новою церквою Успіння Пресвятої Богородиці УПЦ Київського патріархату, збудованою 2000 р. На ньому зображений ангел зі складеними крилами, а якщо на пам’ятник дивитися збоку, він нагадує свічку з палаючим полум’ям. Таким був задум молодого львівського архітектора Миколи Гурмака. Від ідеї до відкриття пам’ятника минуло майже три роки.
Напередодні цієї врочистої події в обох церквах Сокільників (ще й у церкві Різдва Богородиці УГКЦ) відправлялися літургії і панахиди за душі жертв цих страшних подій, а в неділю до села завітали численні гості – переселенці, їхні діти й онуки, а також мешканці Львова і навколишніх сіл, представники влади всіх рівнів, духівництво. Після літургії обидві церковні громади зійшлися на площі перед новою церквою, де поставлено пам’ятник.
Цього дня в Сокільниках було багато зворушливих виступів і спогадів тих, хто пережив ці страшні події, хто під дулами автоматів був змушений покидати рідні домівки. Такими спогадами з присутніми поділилися мешканці села Емілія Гвоздюк та Орест Дворакевич. Пан Дворакевич розповів цікаву історію про своє перше знайомство з радянською армією-«визволителькою»: «Нас привезли до Львова і місяць тримали у вагонах на станції Підзамче, а потім поселили в якийсь напівзруйнований будинок. Коли наступного дня мама розпаковувала речі, то помітила, що кудись ділося пальто – добротне, дороге, з англійського сукна. Батько якось відразу зорієнтувався і пішов на барахолку, яка тоді була на місці теперішнього готелю «Львів» у центрі міста. Там він побачив наше пальто, яке продавав старший лейтенант радянської армії. Батько запитав: «Скільки?» Той каже: «Два з половиною». «А два не досить?» – перепитав батько і влупив його двічі милицею, бо інвалідом з війни прийшов. Міліція їх розборонила, і батько таки приніс те пальто додому. Сім’я пережила ті страшні часи. Пан Орест виріс, закінчив школу, медінститут, став лікарем і працював у Сокільницькій лікарні. Нині його справу продовжують син та онуки. А пані Емілія заспівала сумну переселенську пісню.
Біля підніжжя пам’ятника виписані назви сіл, з яких насильно виселили людей. З багатьох цих місць привезли землю, освятили її в церкві та поклали в капсулах біля підніжжя. Зазвучала мелодія пісні «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?» На очах людей були сльози і коли клали ту землю, і коли злітали в небо білі голуби – наче символи невинно закатованих душ і символи миру, який нам усім сьогодні так потрібний. Згадали цього дня і про сьогоднішніх переселенців – кримських татар, яких теж тепер насильно виселяють з рідних домівок, а також українців зі сходу України, які змушені покидати свої оселі.
Цей пам’ятник невипадково встановили в Сокільниках. Колись це було польське село, а після виселення польських родин тут опинилося багато українських переселенців. Українців депортували з їхніх прадавніх земель на території теперішньої Польщі – з Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, Надсяння. Нова історія цього давнього села почалася 1945 р. Вже 70 літ минуло від тієї трагедії.
«Змінилися кордони держав, їхні назви, правителі, не змінився тільки ворог, він і нині той самий, – сказав у своєму виступі місцевий волонтер Мирон Мельник. – Ми, на жаль, вже стоїмо перед необхідністю спорудження нових пам’ятників. Дай Боже, щоб їх було якнайменше». ■
Монумент депортованим. Фото Йосипа Марухняка
