Владислава Лучка ■ ПОДІЇ ■ №48, 2015-11-29
Листопад – місяць пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр., унаслідок якого померло від 3 до 7 млн. людей. Наш моральний обов’язок – пам’ятати жертв цих трагічних подій, що залишили болісний рубець на українському народі.
В українських селах на початку 30-х рр. мешкало кілька десятків мільйонів вільних і незалежних селян, які в очах тогочасної влади були ворожим радянській імперії елементом. Саме тому Сталін мав намір знищити незалежність українського села за допомогою масової колективізації. Кожного господаря, що не хотів до колгоспу вступати, визнали куркулем-паразитом. «Боротьба з класом куркулів» набула величезного розмаху, при цьому вибухало багато селянських повстань проти колективізації. Тому для проведення такої широкомасштабної операції, як колективізація і розкуркулення, мобілізовано величезну армію людей – робітників, партійних активістів, які утворили безжалісний апарат насилля і терору. У роботі їм допомагали заслання, арешти та масові розстріли.
Селян, які не погоджувалися на колективізацію, масово депортували на північ, де створено, починаючи з 1931 р., «систему концентраційних таборів» під назвою ГУЛАГ. Тих, хто лишився на волі, ще жорсткіше змусили до колективізації, на що селяни прореаґували збройними виступами. Від січня до березня 1930 р. зареєстровано 2 тис. таких виступів. Певно тому у статті «Запаморочення від успіхів» у березні 1930 р. Сталін писав, що «колгоспи не можна будувати насильно». Хлібороби прореаґували на це масовим виходом з колгоспів. З березня до червня 1930 р. майже півтора мільйона селян покинуло колгоспи, а в жовтні того ж року в них лишилося неповні 30% колгоспників. Радянська влада вирішила, що колективізація виходить з-під контролю. Тому на село відправлено тисячі робітників, які мали підтримувати колективізацію. Цього разу вона мала бути «добровільною», але на селян, котрі не вступали до колгоспу, накладено настільки високі податки і збори, що в них не лишилося вибору. В результаті під кінець 1931 р. 3,3 млн. господарств були колективізовані досить швидко.
На Україну накладено високі зобов’язання хлібозаготівлі: приблизно 30–40% врожаю (у 1930–1931 рр. відповідно 7,7 і 7 млн. тонн). Україна 1932 р., як починається масовий голод, не лише не може виконати плану, але й не може зібрати відповідну кількість зерна для майбутнього посіву. При цьому, коли в Україні починається голод, експорт зерна з України не був зменшений, що могло б покращити стан харчового забезпечення населення та свідчило би про спробу вжити заходи з боку влади. Навпаки: 1932 р. обсяг експорту сягнув найвищого рівня від початку проведення колективізації і становив 2,5 млн. тонн.
Радянська влада 1932 р. розпочала ще кривавішу розправу з населенням, посилилися депортації і масові страти. У листі від 11 серпня 1932 р. Сталін пише Кагановичу: «Найважливіша зараз Україна (…) Якщо не візьмемось тепер за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити». Сталін відчуває загрозу з боку сил, які втілюють прагнення незалежності українців. Їхня основа – непокірні селяни, що не приймають радянську владу. Відповідно влада застосовує низку заходів, які свідчать про зростання репресій, скерованих проти українського села, а це в умовах посилення голоду означало цілеспрямоване знищення населення.
Отож 1932 р. прийнято злочинну постанову (так званий «Закон про п’ять колосків»), яка за крадіжку колгоспного майна дозволяє застосовувати кару у вигляді позбавлення волі строком на 10 років або смертного покарання. Це означало кару навіть за зібрання з колгоспного поля кількох колосків. «Отже, – як пише Тімоті Снайдер, – голодного селянина можна було розстріляти за те, що він підніме картопляне лушпиння з борозди, яка ще донедавна належала йому».
Для сіл і колгоспів, що не виконували плану хлібозаготівлі, введено «чорні дошки». Туди заборонялося постачати товари ззовні, з місцевих крамниць вивезено всі товари, зупинено колгоспну торгівлю і кредитування. У села прибули каральні бригади, що означало повну відрізаність населення від продуктів харчування і свідоме приречення на масову смерть.
Черговим засобом репресії було введення у грудні 1932 р. внутрішніх паспортів та обов’язкової прописки в містах. Щоб відрізати населенню можливість утечі до міст, на кордонах сіл установлено блокпости спеціальних підрозділів ГПУ. Лише до кінця лютого 1933 р. затримано і вислано назад на село, прирікаючи на голодну смерть, 190 тис. осіб. Відрізані від міста селяни перетворилися на живу здобич для апарату терору, який безжалісно, дім за домом, конфісковував навіть мізерні запаси їжі.
Найтрагічніша доля спіткала дітей: осиротілі й покинуті напризволяще, вони тікали до міст, де пізніше безсило лежали на вулицях, помираючи на очах збайдужілих мешканців. Смерть стала звичним явищем, а помираючі незнайомці вже не вражали. Ті, що вижили, опинялися в сільських притулках і тимчасових сиротинцях. Безіменні отримували чужі імена й нову особистість, яку формувала радянська система освіти, знищуючи будь-який слід української ідентичності.
Навесні 1933 р. помирало понад 10 тис. людей щодня. Україна нагадувала «…величезний табір голоду» зі сторожовими вежами, закритими кордонами (…) і, врешті, всюдисущою скрізь, легко передбачуваною смертю» (Т. Снайдер). Радянська влада не проявляла реакції на масове вимирання, а це могло означати лише одне: цілеспрямовані дії, що мали на меті фізично знищити частину українського населення.
Смерть мільйонів українських селян дуже сильно вплинула на тих, хто «переміг» голод і вижив. Ідеться не лише про травму та емоційний стан свідків мільйонів нелюдських страждань, які так по-особливому відобразив у літературі Василь Гроссман, не про позбавлення людської гідності й елементарних проявів людяності – справа також в усвідомленні існування тонкої грані між життям і смертю. Свідки цієї трагедії були змушені жити далі, паралізовані страхом і покірністю, і – що найважливіше – з усвідомленням, що лише абсолютний послух може врятувати їхнє життя від влади, готової на будь-який злочин. Позбавлені гідності, вони самі, а потім їхні нащадки, заради життя прийматимуть кожну форму поневолення і, не опираючись, включаться в будівництво радянської економіки.
Колективізація від самого початку була вступною фазою найжорстокішого періоду в історії України, який не закінчився 1933 р., тобто в піковий момент голоду, а тягнувся практично до кінця 30-х років, коли знищено нову українську інтеліґенцію. Цей час, що його Роберт Конквест назвав «Великим терором», в Україні проходив надзвичайно жорстоко. Найяскравішим його проявом були масові зачистки серед тих, хто виявляв найменші ознаки «українізації».
Ці три елементи, а саме колективізація, Голодомор і «розстріл українізації», продовженням яких був Великий терор, призвели до величезних втрат серед українців – як у фізичному, так і в інтелектуальному вимірі. Потім настане час радянізації і суспільної стагнації через страх, який заблокує всі зміни, що мають ознаки свободи, і запевнить радянській владі стабільність та громадянський спокій на кілька десятків років.
Верховна Рада України 28 листопада 2006 р. визнала Голодомор 1932–1933 рр. геноцидом. А 2009 р. Україна провела офіційне розслідування Голодомору як злочину проти людства, у результаті якого Апеляційний суд міста Києва визнав Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косьора, Власа Чубаря і Менделя Хатаєвича винними у злочині геноциду. Кримінальну справу закрито у зв’язку зі смертю звинувачених, і жодна особа, яка несла безпосередню відповідальність за цей злочин, не була засуджена і не отримала вироку.
