Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №36, 2015-09-07
Цьогорічною мобілізацією українців, депортованих у 1945–1947 рр. з Чесанівщини, управляли Галина Комар та Богдан Парадівський. Вона – з Валча на західних землях Польщі, він – зі Львова. Згуртували коло 150 чоловік, тому, крім двох львівських автобусів товариства «Любачівщина» та невеликого бусика з Валча, власними автомобілями приїхали з Перемишля ті, які родинними вузами закріплені за одним з давніх великих сіл Чесанівщини.
ІТ versus Гораєць
Зустрілися 15 серпня в Горайці біля церкви Різдва Пречистої Богородиці, побудованої ще 1585 р. Пам’ять приїжджих не сягала навіть часів з-перед ІІ Світової війни. Я ж сам пам’ятаю ті прощі до рідних порогів з початку 90-х років минулого століття. Тоді переважали люди, народжені в І половині 30-х років. Любачівський парох о. Андрій Тарапацький готувався до богослужіння, а кілька жінок віком 50–60 років присіли біля церковної стіни.
– Ми є людьми другого покоління. На 100 приїхало десь 15 горайчан, але з народжених тут – лише одна жінка. Дітей наших ми не взяли з собою, бо в них у голові інформаційні технології, куди Горайцеві до «айті»? І з паспортом не завжди легко, – пояснює Марія зі Львова.
Могло бути по-іншому. Вже 1971 р. вперше приїхав з України у Криве, присілок Подемщини, Петро Парадівський. І завжди, коли знову туди їхав, брав сина Богдана з собою. От син і приріс там, де треба.
Після Служби Божої настав момент панахиди біля пам’ятника на гораєцькому цвинтарі, що символічно береже пам’ять про жертв цього села. Поточного-бо року – 70-та річниця масового вбивства, 6 квітня 1945 р. вчиненого в Горайці вояками спецвідділу Республіки Польщі.. Тут убито не менше як 174 чоловік.
Часу було справді мало, бо він вимірювався панахидою і промовами після неї, проте Ольга Козій та Любомира Миколів устигли розчистити могилу свого прадіда і прапрадіда Петра Козія. Приїжджають кожного року, починаючи від 2003 р.
– У нас і далі не всі признаються, що вони переселенці, бо нас там називали зайдами, поляками. В Україні часто діди й батьки не розповідали молодим, звідки вони і хто вони, – каже Ольга Козій, але, на щастя, біля неї зігнувся над могилою Андрій Оленяк.
До добрих джерел
Панахида закінчилася «Вічною пам’яттю». Cлово узяв Андрій Філь з Білого Бору, нащадок гораєцького роду Філів. У нього вже є діти й онуки, яким Гораєць до очевидного близький. Уперше приїхав у село свого діда Симон Мельник, трохи понад 30-річний стрункий чоловік. На ньому вишита прадідова краватка. Він шукав своїх коренів, бо доля прадіда розпорядилася так, що правнук є громадянином Німеччини. Шукав-шукав і віднайшов. Правда, не знає української мови, але почувається частиною «гораєцької України».
– По багатьох роках ми знову можемо бути разом – і ті, що спочили на цвинтарі, і ті, живі, – сказав А. Філь до зібраних біля пам’ятника. – Берімо звідси нашу силу, бо ж нема в нас інших джерел.
Увесь гораєцький цвинтар цього року обгородили. Бетонні стовпи, сталевий дріт між ними. Кошти зібрали нащадки. Територія цвинтаря з року в рік стає чистішою. Зникають як же густі ще кілька років тому кущі. З хрестів – роботи майстрів з Брусна – зникає мох, вони стають білішими й означають цвинтар, а не що інше. Цього року тут уже втретє попрацювали студенти Українського католицького університету зі Львова.
У Новому Селі та Жукові
У Новому Селі не присутнім, але відчутним господарем був Григорій Горох, голова товариства «Любачівщина», який недавно відійшов з цього світу. Це його заходами на місцевому цвинтарі відкрили торік пропам’ятну дошку на честь жертв Нового Села. У цьому місці й відправлялася панахида.
Цвинтар у Жукові. І тут цвинтар відновлено зусиллями українців обабіч кордону. Панахиду отець Тарапацький служить біля могили пароха Миколи Колтунюка та його жінки Ольги. Біля входу на цвинтар самотня жінка миє свіжовстановлену плиту і хрест з дуже вміло виконаним пропам’ятним написом: «Кордупель Анна 1895–1938». Це Марія Предко з Тернополя. Вона 1997 р. приїхала сюди з мамою Євгенією Вальницькою (Кордупель), яка показала їй місце, де покоїться прах бабусі Анни. Померла рік пізніше. Дочка з сином 2015 р. встановили цей хрест. Вона не розповідає довго – ще треба подбати про гріб діда Василя…
У Жукові господарем від імені тих, хто спочив на місцевому цвинтарі, є Степан Колосівський, який також подякував прибулим.
– Ми тут є, щоб продовжити й оновляти нашу пам’ять. Адже пам’ять треба плекати, животворити її, – наголосив він у слові подяки. ■
Від Редакції: про перебування люблинчан у своїх селах – у наступних числах «НС».
