Остап Лапський (7.07 1926 р. – 20.10. 2012 р.). Слово над могилою

Василь НазарукГРОМАДА№49, 2012-12-02

Два поети – Остап Лапський (ліворуч) та Яків Гудемчук

Складаючи супровід на шляху останньої земної мандрівки бл.п. Остапа Васильовича Лапського – особливого мандрівника з полісько-надбужанської гілки роду синів України – дозвольте нагадати для всіх очевидне: прощаємося з удостоєним Шевченківської премії найвидатнішим українським поетом у Польщі. Без боязні перебільшення скажу, що не стало серед нас унікальної творчої особистості, також у загальноукраїнському, всесвітньому вимірі сучасного мистецтва слова.
Як сучасний спадкоємець Шевченкової традиції розуміння поезії як мистецтва слова, що є формою і феноменом духовного чину, О. Лапський (що його останніми роками школярі українських шкіл Польщі тепло іменували дідом Остапом) протягом останнього півстоліття – як учитель, редактор, дослідник і перш за все поет – примножував плоди своєї багатогранної, активної творчої присутності на ґрунті української культури та польсько-українських літературно-культурних взаємин.
Цьому сприяла його роль і праця як співзасновника та мовного й літературного редактора українських періодичних видань («Наше слово», «Гомін»), багатолітня викладацька праця на кафедрі української філології Варшавського університету, а також робота редактора й автора українських передач у Закордонній службі Польського радіо. Усі, хто мав щасливу нагоду спілкуватися з О. Лапським, зокрема ми, присутні тут його студенти, можемо засвідчити, що не тільки живилися хлібом його глибоких мовних та літературних знань, але й зазнавали впливу сили рушійної енергії любові до рідного слова. Він володів великим, дивовижним даром слова. Люди слушно іменують такий дар – «Божим даром», бо ж і в Святому писанні «на початку було Слово». З Божого дару – рідного українського слова – О. Лапський учинив надзвичайно гнучкий інструмент творчого спілкування зі світом явищ, людей, думок і почуттів, буттєвісних передумов і переживань. Не випадково ж і цикл своїх фейлетонів у «Нашому слові» він озаглавив «Мова – радість життя».
Доглибинна обізнаність з літературними стилями різних епох і постійна переоцінка надбань рідної та зарубіжної (зокрема польської) класичної та аванґардної традиції – усе це без сумніву вплинуло на формування неповторного, власного поетичного стилю з прикметною йому внутрішньою напругою.
У знаковому інтер’єрі українського духовно-культурного простору поезії О. Лапського привертають увагу рідні й універсальні культурні посилання та яскраві реалії полісько-надбужанського пейзажу, в якому реґіональне є водночас всеукраїнським, бо тут шевченківські «дуби ідуть на бурю», і чебрець, і осика, і сосна, і:
закутана в серпанок
сяйва з неба
бабина і діда хата,
вся по очі у загаті
з глиці, сниться
з комином межи кульбаб.
І ще – церкви, до яких звертається:
Палили вас,
горіли ви,
палали, мов моя
оце свіча оця
над вашою могилою!
Усе це – як своєрідна епіфанія, знако-виклик, оприявлення світу найближчого серцю еміґранта, утраченої «малої батьківщини», себто донедавна однорідного українського Берестейського Полісся.
Вийшовши з цього світу поліської «доми» та взявши в дорогу «мамину пісню» («Я б без маминої пісні, я б без неї онімів!»), узявши «хліб» Шевченкового Кобзаря, О. Лапський з батьками подався еміґрантським шляхом у світ, а точніше до Польщі, щоб згодом тут творчим зусиллям словесника осягати всеукраїнський обрій мистецтва слова.
Уже на початку 60-х років, за часів політичної відлиги, яку приніс польський жовтень 1956 р., коли настало культурне пожвавлення серед української меншини, переселеної та розпорошеної по «отриманих землях», пам’ятаю, О. Лапський відвідував ці середовища земляків-переселенців, «щоб півня душ колошкати», а його поезія з’являлася на сторінках тижневика «Наше слово», літературно-культурного місячника «Наша культура», представлена добіркою у першій повоєнній антології української літератури в Польщі «Гомін» (1964), у об’ємній праці «Antologia poezji ukraińskiej» (зредаґована Флоріаном Неуважним і Єжи Плесняровичем і видана 1976 р.), а згодом у чергових випусках «Українського календаря-альманаху» та в щорічнику «Літературний провулок», редаґованому Тадеєм Карабовичем.
Поезія О. Лапського вже на ранньому етапі привертала увагу, а багатьох прихильників традиціоналізму шокувала розмаїттям та новизною поетичного запису – від неокласичних сонетів по афористичні ліричні «Згустки», що були спробою пробиватися словом до оголеної суті. І тут, і в Україні дратувало цензорів це непрозоре твориво, яке сам автор напівжартома визначав як «щось ненаське, щось неляське, ще й невсесоюзне».
Творчість О. Лапського, перебуваючи в постійному процесі трансформації, до останнього часу зберегла свою неповторність, а сам творець залишався повністю собою – ідейно-естетичним монолітом. Відповіддю на складність сучасного світу і виклики епохи пришвидшеної інформації є в цій поезії неповторний сплав неокласичної пам’яті культури з посиленням поліфонії поетичного дискурсу, постмодерністська відкритість на інтертекстуальну гру й значеннєве багатоголосся. Поет весь час був у дорозі, шукав і поновлював труд самовизначення, безугавно маніфестуючи радість творчого спілкування з красою і силою слова.
Свідченням цього є зокрема книги його поезій: «Мій почитачу» (2000), «Обабіч істини» (2003), «Себе: розшукую?!» (2003) та все ще не опубліковані книги: «Моє самовизначення (вірші з 1996–1991 років)»; «Про череп’я»; «Собі: назустріч?!».
У діалозі з собою та зі світом він шукав оптимальних «смислоносних» спроможностей слова, на шляху пошуку поетичного «всеохопного речення» («zdania wszechogarniającego»).
Як «раб догробний степового слова», О. Лапський своєю творчістю непохитно стояв на його сторожі. Невтомно бив на сполох, стривожений парадоксами нашого часу, коли неначе «стало в світі більше України» та «в українцях стало менше українців»…
Незламна вірність українській ідеї та стривоженість станом українського відродження і сучасної незалежності давали йому право розмовляти з батьківщиною на рівні лірично-екзистенційних аксіом та давати однозначну відповідь на шекспірівське запитання «To be or not to be? – Нам бути! Бути!».
На вічну варту відійшов від нас творець, який з повним правом міг написати, що в його «гомонінні» є:
Щось, чого у декого
уже нема: запекла хіть є
Бути в Україні слова лицарем?!

Поділитися:

Категорії : Культура

Коментарі

  1. Шановний п. Василю! Ваше “Слово над могилою” свідчить, що Вам також не бракує “Божого дару”. Дуже жаль, що про таких людей, як О.Лапський ми довідуємось тільки після їх смерті. Сьогдні нам дуже потрібні їх національна свідомість, оптимізм, культура і завзятість! Берімо з них приклад і дбаймо про своє! Нам бути! Дякую!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*