Публікацію підготував Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №17, 2017-04-23
Наприкінці зими та навесні 1945 р. мали місце вбивства українців у Перемишльському повіті в таких селах, як Бахів, Березка, Вільшани, Малковичі, Мацьковичі, Рушельчиці, Середня, Сівчина, Скопів, Трійчиці, Уйковичі. Убивцями були члени різних бандитських груп. За відомими досі документами, вони ні в одному з них не зустрілися з опором, що мало виникати, між іншим, з відсутності підпілля, організованого Організацією українських націоналістів.
Пропоновані читачам спогади «Останні дні на Засянні» спростовують цей погляд: українське підпілля почало організуватися також у збройні відділи. Автор спогадів Р.Г. Грізний (чи не Петро Глушко, родом з Гнаткович?) написав: «Під весну 1945 р. на нашому терені зорганізовано першу боївку […]». Це означає, що через якийсь час села лівобережного Засяння могли мати самооборону також у формі відділів Української повстанської армії.
Ворог діяв таки швидше. Це був час, як написав Грізний, коли державна влада була зацікавлена етнічним «очищенням» держави, а бандити – можливістю заволодіти майном і нерухомою власністю вигнаних. Це були причини вбивства 153 українців у Малковичах під самим Перемишлем в ніч на 18 квітня 1945 р. Його вчинили члени сусідніх станиць міліції – МО, члени відділу Романа Кісєля «Семпа» та озброєні сусіди (теж селяни). Досі ніхто не чув про бій боївки Служби безпеки ОУН в обороні Малкович. Спогад Грізного показує тодішні події в ширшому світлі, ніж відомі досі публікації (правда, важко сприйняти його інформацію про те, що нападникам це обійшлося в 60 жертв, такі перебільшені вісті прийшли від селян). Рукопис написаний приблизно в середині 1985 р., ймовірно, у Канаді. Нині зберігається в архівних фондах як «Євген Штендера: особовий архів (Місія УПА за кордоном)» у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України в Києві, № 1153.
Вибір фраґментів друкується вперше.
[…] 27 квітня дістаємо наказ від командира «Гуцула», щоб негайно прибути на збірний пункт до села Гнатковичі. У Гнатковичах ми стрінули багато знайомих друзів, але не було часу на розмови. Одна група 15 боївкарів з одним кулеметом відійшла в сторону лісу на заставу. Ми довідалися, що наша розвідка донесла, що з околишніх сіл поляки стягають свої банди.
Входимо в хату, де маємо чекати на командира «Гуцула». Нараз у хату вбігає стійковий. Повідомляє, що в селі Малковичі горить хата і чути постріли. Вибігаємо на горбок за хату, звідки видно село Малковичі. Коло мене 3 друзів з села Малковичі: «Максим», «Цок» і «Сталька». Здогадуємося, що банди, які поляки вже кілька днів стягують, напали не там, де ми сподівалися. Команду перебирає «Максим», який зривається з закликом «На Малковичі!», а за ним 16 молодих сільських юнаків, більшість ще незагартовані в боях, але з запалом любові до свого народу, біжать помститися ворогові за заподіяні кривди.
Під село ми підбігли від сторони села Дуньковички до дороги «вивіз». Таким способом обминули польську колонію Орли. Підсуваючись до крайньої хати, «Максим» подає знак рукою «залягти». Попри нас переходить група польських міліціонерів в числі 6 осіб з кулеметом. «Максим» означає збірний пункт та наказує «Цокові» взяти 6 боївкарів та за всяку ціну здобути в міліціонерів кулемета. Підсуваємось ближче, звідки бачимо, що село – неначе пекло, посеред нього горить хата, польські катюги ганяють по селі, рубають сокирами, колють багнетами та стріляють за тими, що пробують утікати. Чуємо крик, плач і стогін людей, який змішується з ревом корів, іржанням коней та квиком свиней, яких бандити заладовують на вози.
Зараз з подвір’я о. Дмитраша чуємо знайомий нам голос. Це заступник коменданта міліції командує: «Furmanki do góry!». Зриваємося, біжимо за «Максимом» поза хатами до дороги «загумя», яка йде з села до гостинця в сторону села Орлів. Залягаємо попри дорогу. Кулеметник «Комар» спирає кулемета на паркані, бо наше становище нижче дороги. Зі сторони Орлів дорогою до нас зближаються 2 мужчини озброєні в кріси, під пахвою несуть порожні мішки. «Stój! Kto jest?» – півголосом озвався «Максим». «Ochotnik» – відізвався один з них. «Hasło» – продовжує «Максим». «Karabin» – відповів цей. Коротка серія з автомата і обидва «добровольці» покотилися з дороги в рів. Таких, як вони, ми скосили коло 10, це були «porządni gospodarze ze wsi Orły», які йшли мордувати населення, а при тім несли мішки на здобич.
Від села чути гуркіт возів. Підпускаємо їх близько й на команду «Вогонь!» довга серія з кулемета скошує коней, вози з награбованим майном закочуються в рів. Ще кілька стрілів і тихо. Перескакуємо паркан і подаємося на другу сторону дороги занимаємо становище між дорогою і вулицею, що веде попри кузню. З села на нас наступають з усіх сторін поляки. Багато їх занимає становища коло кузні. Побачивиши нас, кричить один з них: «Stój! Hasło!» – «Karabin. Odzew!?» – «Kraków» – відповідає цей. Узявши нас за своїх, поляки поставали коло кузні і нараджуються. «Кожний приготовити по дві гранати» – наказує «Максим». «Комар» прицілюється з кулемета, наладувавши новий диск. Коло кузні ляхів щораз більше, нараховуємо їх понад 20. Шепотом команда «Максима»: «Вогонь» і 9 ґранат летить у сторону кузні, а за ними довга серія з кулемета. І знову 9 ґранат, а кулемет не вгаває. Ще кілька стрілів з крісів і автоматів і знову тихо. Та недовго було тихо. Польські бандити залишили мордувати населення і подалися в наступ на нас, а побачивши під кузнею побитих і ранених своїх «rycerzy» зрозуміли, що є спротив, якого дотепер на цьому терені вони ще не стрічали і якого вони не сподівалися.
З кожною хвилиною вороже півколо збільшується і зближається до нас. Їх багато, обчислюємо понад 100, нас 10… «За мною» – прошепотів «Максим». Відступаємо до дороги. На небо зійшов повнолиций місяць і своїм срібним сяйвом освітив нас у рові при дорозі. «Максим» подає знак рукою «задержатися», а сам стрибком перескакує дорогу. У той час на нього від сторони Орлів пішла серія з автомата. У цю мить з другої сторони дороги чуємо голос Максима: «…wasza mać! To do swoich strzelacie!? Tam pod kuźnią banderowcy, w banderowców strzelać! Hasło!» – додав на кінець «Максим». «Karabin» – відізвався один лях від кулемета й спитався про відзив. «Kraków» – відповів «Максим», а потім підвівся на цілий зріст і звернувся до нас по-польськи: «Naprzód, maszerować». Ми випрямилися і повільним кроком перейшовши дорогу, помашерували через чисте поле в сторону, звідки прийшли.
[…] Уже майже розвиднилося, як перед селом Сосницею задержали наc стійкові. Це господарі села зорганізовані в самооборону берегли Сосницю перед нападом польських банд. […] Проспавшись трохи пробудив мене гамір на подвір’ю […]. Перед хатою на ґанку сиділа знана мені з Малкович дівчина […]. Утерши лице від сліз почала розказувати: Вечером я пішла до недалеких сусідів Войтових. Побувши в них годину, щось ніби тягнуло мене додому. Попрощавшись з господарями, я вийшла на подвір’я, де пройшовши пару кроків я побачила, що в мою сторону біжить 5 озброєних міліціонерів. […] Я повернула назад до дверей, але двері вже були замкнені. Зі страху я впала коло дверей і рачкуючи перейшла на другу сторону хати, де сховалась у соломі. Міліціонери, не знайшовши мене, почали бити в двері й кликати господаря, щоб відчинив. У хаті заметушилися. Господар наказував жінці й дітям лізти на стрих. Сам поліз за ними, потягнувши за собою драбину. Ті, що були під дверима, розбили двері […]. Нараз я почула в сінях голос заступника коменданта міліції з Оріховець. Він говорив по-українськи: «Пане Войтів, зійдіть з родиною на долину, поки я тут вам і вашій родині нічого не станеться. Якийсь час у хаті було тихо. Тоді цей знову повторив це саме, додавши, що якщо не зійдуть зі стриху, то він не гарантує, що ті бандити, що він їх щойно звідси нагнав, можуть вернутись і підпалити з ними хату. Я чула, як господар спустив драбину […]. Як усі посходили, у сінях зчинився рух, хтось рубнув чимось господаря, який з криком повалився на землю. Скрикнула жінка й діти та на них кинулися з кімнат бандити. З хати нісся страшний крик, зойк та стогін, який змішався з криком та зойком, який доносився до моїх вух із сусідніх хат. Я ціла тряслася від страху і не мала сили встати і тікати. Нараз у кінці села почалася стрілянина […]. Мені прийшла на думку моя родина, я встала і бігла додому. На подвір’ї перед хатою лежав з розбитою головою мій батько, у сінях лежала моя мати […].
Через два дні ми одержали наказ від командира «Гуцула» повертатися до Гнаткович. По дорозі зі Сосниці до Гнаткович у розмові з «Максимом» я довідався, що наша боївка в короткому часі опустить цей терен. […]
Прийшли зв’язкові. Упала команда: «Стрілецьким рядком машерувати!». На небо вийшов місяць і освітив 60 синів Засяння, що з запалом до пімсти йшли в Карпати, щоб у рядах УПА помститись над відвічним ворогом України […]. Під час рейду на Захід у бою на Словаччині згинув […] комендант боївки СБ «Максим». На горі Хрищатій похоронили друзі командира боївки СБ «Цока». Також на Лемківщині, у далекому Трикутнику, лежав смертельно ранений друг «Сталька». […]
Р.Г. Грізний
