(гс) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-05-26
{mosimage}
Польський прем’єр- міністр – пластмасовий. Але тільки доти, доки автор такого вислову про Дональда Туска – інший політик Бартош Арлукович – не стає з прем’єром на одній політичній, а навіть громадянській платформі. Росіяни – братський слов’янський народ – це також правда, але тільки до моменту, коли один з кандидатів у виборчій гарячці перевіряє навіть найбільш екстремальні для свого традиційного світобачення шляхи до президентського крісла. Можна сюди докинути й заяви теперішнього голови уряду відносно негайного вирішення законом про реституцію справ відібраного в комуністичні часи майна – але тоді вийде, що “негайність” щасливо триває вже три роки.
На жаль, дуже легко сьогодні знайти безліч прикладів порожніх слів, заяв і “плавності” в польській політиці та браку чітких меж, яких ніколи не можна було б переступити. Подібна невизначеність, певно, якоюсь мірою супроводжувала політичне мислення над Віслою також в минулому, проте в ньому історик Томаш Щепанський намагається знайти якісь стійкі пункти, якщо йдеться про ставлення комуністичної опозиції до національних меншин у тодішній Польщі. Свій аналіз дослідник викладає у книжці “Національні меншини в політичній думці польської опозиції в 1980-1989 рр.” (ориґінал: “Mniejszości narodowe w myśli politycznej opozycji polskiej w latach 1980-1989”).
Т. Щепанський цією роботою не винаходить колеса – радше опоряджає доступні знання. Зібраний матеріал ділить на розділи, кожен з яких підпорядковує конкретному політичному напрямкові – від профспілки “Солідарність”, через націонал -демократів аж до соціалістів. Пише й про ставлення до меншини, висловлене в окремих ініціативах: таких, як видання “Obóz”, “Dialog” чи теж проявлене в рамках таких заходів, як “Тижні української культури в Люблинському католицькому університеті” (Tygodnie Kultury Ukraińskiej na KUL, 1988 та 1989 рр.) тощо. Окремий аналіз ставлення до української меншини знаходиться по суті в кожному розділі – це логічно, бо, як пише сам автор, вона входила до кола тих, ким опозиція мусила цікавитися. Мусила хоч би тому, що треба було думати про відпрацювання відносин з Москвою в майбутньому, а меншинам віддавалася в цьому процесі роль сполучника з народами, які перебували під ярмом Кремля. З іншого боку, як пише Щепанський, навіть “Солідарність” поводилася так, щоб у великого брата не з’явилося враження, начебто над Віслою починається якесь національне – українське чи білоруське – відродження. Таку обережність пояснює тим, що лише певна форма дозволу з боку Кремля могла відкрити шлях для примирення між опозицією та владою в Польщі.
Немає сенсу тут перераховувати всі види поведінки опозиції щодо меншин: зрозуміло, що таку чи іншу відкритість не раз замінював ворожий підхід та закиди виконування, скажімо, українцями ролі “п’ятої колони”. Усе це читач знайде, вибравшись у мандрівку буквами від Щепанського, хоч варто зразу відзначити, що це більш пропозиція для читачів з пізнавально- дослідницькою настановою, ніж шукачів естетичних вражень від літературного тексту. Для перших напевно корисними стануть численні посилання, заміщені в книжці. Багато з них стосується українців – подій, постатей, організацій та ініціатив, без яких поведінка опозиції до нас не мала б свого позитивного відтинка у вигляді закликів до поєднання, заяв щодо необхідності ґарантії прав і шанування відмінності української та інших меншин. Добре, що хтось був не лише зовнішнім, але й внутрішнім сполучником і відкривачем образу національних меншин, бо, як пише історик Щепанський на закінчення своєї книжки: “Загальна марґінальність суто меншинної тематики для опозиційних середовищ пов’язувалася перш за все з практичною національною однорідністю населення Польської Народної Республіки. Тут, зрештою, не відбулися зміни й у період ІІІ Речі Посполитої, що підтверджує перепис населення 2002 р. Ця ситуація чітко відрізняє Польщу після 1945 р. від її ранніх державних форм, у яких (від ХІV ст.) вона розвивалася як багатонаціональна країна”.
Звичайно, за понад 20 років незалежності багато змінилося в контексті політичного підходу до меншин. Найкращою картиною такої зміни може бути хоча б схвалення 2005 р. закону про національні та етнічні меншини, який хоч не завжди ефективно, то все -таки реґулює ряд питань щодо функціонування непольських громад над Віслою. Цікаве й те, що сьогодні стосовно тематики, досліджуваної Щепанським, немов повністю замінилися вектори. Якщо колись опозиція, менш або більш активно намагалася виходити на меншини, то сьогодні її найбільша представницька сила чомусь багато робить для їхнього відштовхування, лякаючи “германізацією” чи критикуючи виношення кашубської ідентифікації. Може, такого було б менше, коли б ми всі – неполяки – навчилися ефективніше користуватися одним зі знарядь, про які говорить Т. Щепанський. Здається, що перепис населення – це дійсно один з найкращих клинів, який може розбити як уявлення про національну однорідність країни, так і байдужість політиків до меншинного електорату. Останній, зі свого боку, як колись, так і тепер, повинен уміти наголошувати свої права та потреби. “Національні меншини в політичній думці…” досить виразно показують, що політики найбільш рахуються з тими, які вміють самі рахуватися…
“Наше слово” №22, 29 травня 2011 року {moscomment}
