Степан Мігус ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2012-02-24
Церковний календар 2012. Православна Перемисько- Санчівська єпархія. Видавництво Перемисько -Санчівської єпархії, Сянік, 2011, 256 с.
Календар “Благовіста” 2012. Українська греко -католицька церква в Польщі. Видавництво “Благовіст”, Ґурово -Ілавецьке 2012, 248 с.
Спільним знаменником церковних календарів на 2012 рік – православного і греко- католицького – є чомусь відсутність тематики акції “Вісла”: хоч нагода для цього небуденна – 65-та річниця цього нічим не виправданого злочину, який можна окреслити застосуванням принципу колективної відповідальності.
{mosimage}У календарі “Благовіста” на обкладинці є запис: “1947-2012: 65 літ акції “Вісла””: це свідчить, що автори й упорядники в курсі справи. Православний календар можна було придбати в грудні, а греко- католицький з’явився у храмах 1 січня нового року.
Для годиться слід відзначити, чому не варто дивуватися майже ідентичній календарній частині обох видань – спільні пости, свята, заходи. При кожному місяці календаря “Благовіста” – один вірш дисидента Івана Світличного, від передчасної смерті якого минуло двадцять років, а далі майже на тридцяти сторінках – розділ “Роковини подій, про які варто пам’ятати в 2012 році”. У православному зате приблизно стільки ж “Уставних богослужбових вказівок на 2012 рік”.
Календар “Благовіста” не обминув увагою чи не найважливішого для вірних штучно викликаного деякими особами духовного сану питання запроваджування чужинської мови до церковної літургії. Справою зайнявся та належну гідну відповідь “новаторам” і “всезнайкам” дав професор Університету Адама Міцкевича з Познані о. Ярослав Москалик у матеріалі “Як служити?” Не хочу псувати майбутнім власникам цього календаря приємності самостійно прочитати й проаналізувати цей вагомий і рішучий голос церковного середовища та зробити власні висновки. Наведу лише маленький фраґмент обнадійливої статті: “…зрозуміло, що колишні спроби та постійне бажання підтримувати літургійну двомовність у нашій Церкві на Заході (Сполучені Штати Америки, Канада, Бразилія, Арґентина та Австралія) є своєрідним поштовхом для подібного нововведення в Польщі. Усе ж таки це, скоріше за все, не єдина причина посиленої активності на рахунок “оживлення” нашої церковної громади. Є також інше підґрунтя, яке стосується самовизначення щодо особистої позиції у нашій церковній спільноті. Отже, також не секрет, що за останній період ряди наших священнослужителів у Польщі чимраз більше й більше поповнюються одиницями двонаціонального походження. Разом з тим збільшується число ієреїв, які прив’язують свій священицький шлях з життєвими супутницями чужого походження”. Без сумніву, варто прочитати весь, зі знанням справи і науковою прискіпливістю, матеріал проф. о. Я. Москалика.
Особливу увагу пропоную теж звернути на вартісний, багато ілюстрований, матеріал Богдана Тхіра про архітектора Євгена Нагірного, який сказав своє вагоме слово про український національний стиль в архітектурі. Новиною для багатьох стане з певністю текст ольштинського доктора Марка Мельника про проект поєднання Православної й Католицької церков князем Костянтином Острозьким (останнім зі славетного роду, хто до кінця зберігав рідну віру). Увагу читача приверне й ряд біографічних статей про визначних українців – починаючи від Памва Беринди й закінчуючи владикою Юліаном Ґбуром, який помер минулого року, а народився 70 літ тому.
{mosimage} Низку вагомих матеріалів, які для пересічного читача відкриють нові пласти української історії, у тому числі й Православної церкви в Польщі, пропонує “Православний календар”. Нині на часі тема Народного дому в Перемишлі. Вагомим оприлюдненням нової інформації про цей відомий в історії осідок української культури є матеріал Олександра Колянчука, який пише про те, що саме в НД відправлялися, зокрема, православні богослужіння. Цього ж автора – стаття про Петра Шкурата (1893-1978), організатора культурного й релігійного життя православних українців у Перемишлі. “Уже в ході українських визвольних змагань, зокрема, спалаху в листопаді 1918 р. українсько-польської війни в Галичині, Перемишль був місцем участі 15 православних наддніпрянців у 200-оособовій групі вояків, які дали охорону “українській кріпості” (Народному дому) і 4 листопада 1918 року перейняли владу в місті”, – пише, зокрема, О. Колянчук.
На увагу в цьому календарі заслуговують і матеріали В. Александровича про середньовічне мистецтво Перемиської єпархії, В. Пуцка про іконопис Русі-України та Києво-Печерський монастир в історії світової духовної культури.
І один, і другий альманахи заслуговують цього, щоб ними поцікавитися. Вони доступні в першу чергу в церквах.
“Наше слово” №9, 26 лютого 2012 року {moscomment}
