Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-03-23
{mosimage}
Поліція затримала 16-літню Світланку, коли дівчина автомашиною розвозила заробітчан. Її відправили до дитячого будинку. Що ж, психічно вона все ще є підлітком, якому потрібна мама, однак життя зробило з неї дорослу жінку. Зі Світланчиної розповіді виникає, що до Польщі її привезли в багажнику машини. Просто мати заплатила якомусь полякові, а той доставив дитину, наче товар, під Варшаву…
Історію Світлани розповідає педагог Маґдалена Рипуляк з дитячого будинку в Констанцині-Єзьорній. Після телефонного дзвінка до фонду “Проксенос” їду туди, щоб більше дізнатися про нетипову ситуацію дитини з України, долею якої займаються не найближчі її родичі, а чужі люди з добрим серцем. Світланою зайнялася поліція, бо з вини дівчини сталася невелика аварія, коли безвідповідальний працедавець посадив її за кермо машини. Згідно з процедурою, у поліції її затримано на 2 дні, відтак відвезено до інтервенційного відділу дитячого будинку. Мовляв, нехай там думають, що з нею робити.
Доросла дитина
– Наш будинок має інтервенційний відділ і нам у вересні 2009 р. підкинули нетипову справу: не досить, що дитина не мала документів, то ще й була іноземкою. Без батьків, без прописки, – розповідає директор будинку Віолетта Кравчик, яка має досвід і зараз опікується 55-ма дітьми з різних польських родин.
– На щастя, поліція передала справу в суд, а той прийняв рішення помістити Світлану в нас. Це судове рішення зобов’язує нас опікуватися Світланою, – додає опікун і куратор Конрад Рипуляк. – Поки що ми знаходимо для неї різні заняття (опіка над молодшими дітьми, прибирання, обслуга комп’ютера), щоб зайняти її час, – говорить К. Рипуляк.
На основі твердження Світлани про те, що в Україні вона перервала навчання в сьомому класі, зичлива директорка місцевої приватної гімназії відразу прийняла її до першого класу, проте дівчина й тут припинила освіту. Зараз опікуни через кураторію намагаються влаштувати Світлану до Центру постійного навчання, де молодь привчається до конкретної професії.
Про ситуацію Світлани поінформували українське консульство із запитанням що робити далі. У консульстві запропонували депортацію, разом із тим шукаючи в Україні документів, що підтверджують її особу, на основі яких вона отримала тимчасову посвідку, дійсну протягом 1 місяця. Дирекція дитбудинку подала заяву до мазовецького воєводи про дозвіл на толероване перебування Світлани в Польщі протягом 1 року. Щоб тільки справа не затягнулася – адже термін дії посвідки закінчується наприкінці березня. Незважаючи на прихильність, кураторія і центр навчання, які мають поганий досвід із корейськими дітьми, без документів (отож і посвідки про закінчення 7-го класу) не виразять згоди на навчання. Світланка знайшла в інтернеті контакт до своєї колишньої школи в Україні. Куратор написав туди е- мейл і листа. Можливо, там зрозуміють ситуацію і відшукають документи.
Тимчасом дівчина пройшла педагогічно -психологічне обстеження. Результати – позитивні. Її рівень знань відповідає вимогам гімназії. Вона дуже добре володіє польською мовою, трошки слабкіша з математики, проте це зрозуміле, бо предмет є важким, а польські учні з ним також мають клопоти. Місцева поліклініка поставилася з прихильністю до дівчини, провела необхідне стоматологічне лікування й зробила аналізи, зокрема тест на викриття наркотиків та інші, які показали, що тут теж усе в порядку.
А де ж Світланині батьки?
Світланина мати, відколи дівчина пам’ятає, постійно їздила в Польщу торгувати. За кожним разом, коли поверталася, привозила доні вимріяні туфлі, блузочки та іграшки. А як дівчинці виповнилося 7 років, то мати до Польщі переїхала вже на постійно. Тут 30-літня українка зустріла інших заробітчан із подібною долею, от і не хотіла пам’ятати, що у Вінниці на її повернення чекає троє дітей (син від першого партнера та син і доня від чоловіка). Світланчин батько доглядав діточок, як умів. Жодної бабуні дівчинка не пам’ятає, мабуть, вони рано залишили цей світ. Світланка писала до мами листи, у яких просила забрати її до себе, бо той світ, де жила мати, уявлявся їй таким рожевим і солодким, як і мамині подарунки.
Батько спочатку не погоджувався на план дружини, щоб доня, яка все ж підростала при ньому, нелеґально, без документів поїхала до матері. Однак Світланка так благала, що серце батька зм’якло. Дівчинку вдалося сховати і перевезти через кордон, потім, згідно з домовленістю, її передали матері. Світлані здавалося, що врешті вона буде зігріта материнською любов’ю. Якого ж розчарування і болю зазнала дівчина, коли через три місяці мати її покинула, бо вважала, що їй самій теж від життя щось належить. Доні порадила взяти долю у свої руки й почати працювати. Мати жила з різними партнерами, які не шанували її, а навіть били – і це все дитина подекуди бачила на власні очі.
– 13-літня дитина ще не може відрізнити добра від зла, – каже К. Рипуляк. – Пізнала життя, рано ввійшла у світ дорослих, повний авантюр і пияцтва. Як на умови, у яких перебувала, Світлана себе добре зберегла, не здеморалізувалася. Не позбулася порядності, гідності, сором’язливості й вразливості.
– Маю великий жаль до матері. Так мама не може робити, – зізналася колись дівчина пані Маґдалені, коли раз вони почали розмову. Була щира.
– Вона не вміє обманювати, а якщо вже пробує, то так невдало, що це відразу помітно. Ми встановили принцип – якщо не хочеш чогось казати, то мовчи, тільки не обманюй. І Світлана тої домовленості дотримується, – говорить пані Маґдалена.
Світланка придивляється до людей і шукає в них життєвих зразків. Має кілька таких важливих для неї людей, із думкою яких рахується, зокрема, педагогів – подружжя Рипуляків. Ті намагаються спокійно ставити їй вимоги і прямо кажуть, що їм не подобається в її поведінці. Вона їх слухається. Хоч бували моменти, коли Світлана зривалася й тікала у світ, знаний тільки їй одній. Проте завжди поверталася, бо усвідомлювала, що тільки тут її дім і тут на неї чекають щирі люди. Останнім разом, на початку березня, опікуни спільно з дітьми влаштували їй свято на 17-й день народження. Був торт, свічки, побажання, а відтак Світланка попросила вийти з ровесницями в місто. І як відмовити у такий день?.. Подруги повернулися, а Світланка – щойно через два дні.
– Тепер вона соромиться свого вчинку. Не питаємо, але здогадуємося, що вона подалася до заробітчан під Ґруєць, де все -таки пропрацювала 3 роки в садівництві і “під склом”. Затягує каптур на голову і ховає лице від нас: так їй соромно. Видно, що все ще переживає по-дитячому, – вважає опікун. – Хоча, з другого боку, Світланка не може зрозуміти, чому 17-літній дівчині ми забороняємо надовго залишати будинок, бо в Україні 16-літня особа має вже багато прав. Знає, що опікуни сердяться на неї, але не зовсім розуміє чому.
Дівчина гарна, з типово слов’янсь кою вродою – русява, сині очі й тепла усмішка. Зі мною говорить по-українськи, каже відверто, що в мами власне життя і тому її залишила. Тут Світлана знайшла добру опіку, цінує доброту і довір’я, яким наділяють її вихователі.
– Подобається мені тут. Трохи допомагаю в щоденній опіці над малятами й доглядаю за порядками, а також трошки сиджу за комп’ютером… і маю кишенькові гроші, – радіє дівчина.
У майбутньому вона хоче стати автомеханіком, жити в Польщі і заснувати родину, бо життя без близьких людей вже дається взнаки. В Україну не хотіла б повертатися. Там батько має вже власне життя, а брат працює, щоб якось вижити. Зі спогадів – забрала з собою тільки смак українського борщу…
Що буде далі зі Світланкою?
– цього не знає ніхто. Директор і опікуни самі собі ставлять це запитання: “Може, незважаючи на наші зусилля, будемо змушені віддати її в Україну”. Чергове запитання: яким чином співвідносяться виїзна карта від консула та постанова суду, щоб нею опікувалися в Польщі? А якщо від воєводи прийде неґативна відповідь, що тоді? Це теж непокоїть. У суді відкрито справу про тимчасове відсторонення батьківських прав, і суд теж має дилему, бо на сьогодні у Світлани фактично немає необхідних документів. Опікуни сподіваються, що це все ще триватиме.
– Як я маю її везти на кордон? Кому переказувати? Батькові? А як перевірити, що то він, а не хтось, хто торгує людьми? – бореться з думками пан Конрад.
На щастя, для вихователів насамперед важлива дитина. Їхня роль – опікуватися нею, допомагати в пристосуванні до життя. На них бо вся надія на підтримку в кожній ситуації. Директор теж робить усе можливе, щоб Світлана залишилася тут якнайдовше, здобула такі знання, які запевнять їй самостійне життя. На жаль, доля приспішує її дорослість.
Хто ще може Світланці подати руку? Як дівчина, так і керівництво та вихователі дитячого будинку очікують розуміння ситуації урядовцями і звичайними щирими людьми. Добра ж у нас не бракує – поділімося ним. Даймо шанс дитині на кращу долю. Світланка ж ні в чому не винна.
“Наше слово” №13, 28 березня 2010 року {moscomment}
