Нюанси декомунізації в Україні

Роман КабачійУКРАЇНА№25, 2015-06-21

«Чиста сорочка» для України має бути готова до 21 листопада, проте в демократичній країні не все вирішується одним розчерком пера.
Прийняті у «чистий четвер» декомунізаційні закони, які в Польщі сприйнято з певною напругою через визнання вояків УПА борцями за волю України в день приїзду Броніслава Коморовського, все ж мають глибше значення передовсім у двох головних аспектах: прирівняння комуністичного режиму до нацистського і відповідна заборона його пропаґанди та виправдання його злочинного характеру; по-друге, перейменування комуністичної топоніміки та ліквідація пам’ятників, символів радянської епохи. Винятком визначено ті об’єкти
і людей, котрі мали причетність до розвитку української культури в той період. Тобто, якщо десь є пам’ятник Павлові Тичині, то його розглядатимуть як пам’ятник українському поетові, а не багатолітньому голові президії Верховної Ради УРСР. І є таких деталей безліч.
За даними Українського інституту національної пам’яті (уінп), під перейменування потрапляють 871 населений пункт, з них 76 міст і містечок та 795 сіл (дані включають також окуповані землі), серед них такі великі, як Кіровоград чи Дніпропетровськ. Загалом 66% назв, які треба змінити, на жаль, в Криму, на Донеччині та Луганщині. Чимало людей в Україні взагалі не замислювалися, що певні назви пов’язані з комуністичними діячами. Приміром, якщо Кіровоград відразу ріже вухо і відразу викликає питання, на яке є відповідь: Сергій Кіров ніколи не був і ніяк не був пов’язаний з цим містом, то з містом над Дніпром вже складніше – Григорій Петровський був керівником радянської України, назва читається більш злагоджено і чимало людей не захочуть з нею прощатися. Забігаючи наперед можна сказати, що є «народна» скорочена назва Дніпро, і вочевидь саме вона буде затверджена (історична назва міста Катеринослав зі зрозумілих причин неприйнятна). За часів унр була запропонована назва Січеслав, але радше її відкинуть. Кіровоградці мусять нову назву придумувати з нуля (історична назва Єлисаветград також прославляла одну з російських цариць). Мало хто знає, що київський район Петрівка – на честь Петровського (Подільський район колись мав назву Петрівський), але його вочевидь не чіпатимуть, бо надто вже прижилася назва.

Безглуздя комуністичної географії
Говорячи про перейменування менших населених пунктів, як, наприклад, три (!) міста Первомайськи, і п’ять (!!) Комсомольських, можна навести текст одного з користувачів мережі «Фейсбук», – як ілюстрацію того безглуздя, в якому досі жили українські громадяни. Вчитаймося в сарказм опису мандрів Богдана Короленка: «під пильним контролем у селі Політвідділовця (Уманський р-н Черкаської обл.) та Профінтерна (Вовчанський р-н Харківської), потім переїхавши із Червоної Трибунівки (Калинівський р-н Вінницької) вирушив Шляхом Незаможника (село Генічеського р-ну Херсонської області), будучи у наступному селі гідним Пам’яті Ілліча (Апостолівський р-н Дніпропетровської) та потім удостоїв Пам’яті Комунарів (Жовтневий р-н Миколаївської), набравшись сил, нових вражень та збагативши свій… досвід у Комсомольській Комуні (у складі міста Конотоп Сумської), подолавши шлях у Колгоспну Гору (Комсомольська м/р Полтавської), відпрацювавши 25 000 трудоднів у Товариському Труді (Солонянський р-н Дніпропетровської) і далі сплативши добровільні внески на допомогу борцам за рєволюцію во всьом мірє у селі Допрівському (там само) та пройшовши Комінтерн (Олександрійський р-н Кіровоградської), далі вивчивши „Краткій курс історії ВКП(б)” у Лікнепі (Солонянський р-н Дніпропетровської), а також пройшовши стажування у Паризькій Комуні (Гребінківський р-н Полтавської), далі орієнтуючись на – Жовтневий Промінь (Чорнобаївський р-н Черкаської) та користуючись Правом Жовтня (Згурівський р-н Київської) мав би подорожній завершити свої мандри у селищі Красному Прогресі (Середино-Будський р-н Сумської)».

Реалії декомунізації
Зрозуміло, що з цими назвами треба прощатися, як і з комуністичними вулицями всередині цих сіл. Проте особисто я маю сумніви, що назви, які прийдуть на заміну, будуть адекватнішими чи просто кращими. Наведу приклад. У районі на Херсонщині, де я народився, за радянських часів було довжелезне село Гладківка, у складі якого були два радгоспи. Воно було розділене трасою до м. Скадовськ. Люди ідентифікували себе за прізвищами цих радгоспів – Покришева (льотчик-ас, який народився в райцентрі Гола Пристань) і Гагаріна. За часів незалежної України «покришевці» вирішили стати окремим селом. Вони вибрали назву не Покришева (у чому в принципі не було б нічого злого), ні історичну назву Келигеї (вона тюркського походження, означає буквально Пограничне, Прикордонне, а таких у степах було чимало). Селяни вибрали назву Таврійське. Я був страшно розчарований – буквально кілька років перед тим один з районів міста Нова Каховка також відділився і так само назвався Таврійськом, а по-друге, це те саме, що якесь село на Мазовші назвати Мазовецьке. Тому при виборі назв, або поверненні старої назви (з них не всі, до речі, були милозвучними: приміром, хутір Пердуни на Львівщині) треба бути максимально виваженими.
Варто додати, що дана декомунізація не стосуватиметься повернення історичних назв тим місцевостям, які мають нейтральні назви («фруктові» на кшталт Абрикосівки чи Виноградового), а попри те вони теж колись втратили свої питомі назви.
Ще один аспект декомунізації – естетично-культурний. Коли серп і молот роками висіли на будівлях обласних чи районних адміністрацій і їх треба було зняти об’єктивно, то присутність цих символів у різного роду витворах монументального мистецтва під питанням. Приміром, на щиті київської статуї Батьківщини-матері, або на аванґардистських мозаїках у столичному метро, на захист яких уже виступили художники. Противники тих мозаїк відразу показали, як замість гордих комсомольців на тих мозаїках виглядали горді есесівці; поки що з ними нічого не вчинили, в одній зі шкіл Києва почали знімати мозаїку з піонерами. Таких із радянськими мотивами по всій країні безліч, і правду кажучи, у багатьох місцях вони були якимось єдиним натяком на творчість посеред радянської сірості. Популярними, до слова серед користувачів інтернету, є збірки фото старих зупинок автобусів з різних далеких українських сіл. Що робити з ними, вкаже вочевидь лиш здоровий глузд.
Поки що керівництво УІНП та інші активісти, як-от головний редактор сайту «Історична правда» (Вахтанг Кіпіані – ред.), взялися активно спонукати громадськість на місцях проводити публічні слухання з приводу необхідності перейменувань. Приміром, зустріч у Кіровограді пройшла під знаком обговорення двох імовірних нових назв для найбільш сере-динного обласного центру України: Златопіль та Інгул (варіант Інгульськ), від річки Інгул. А вам яка назва відповідніша? ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*