Анастасія Канарська ■ ПОДІЇ ■ 2011-07-21
{mosimage}
Про те, що світобудова тримається на універсальних людських цінностях, які чітко викладені в десяти заповідях Божих, нам ще раз нагадує арка, яку віднедавна можна побачити у Львові з вулиці Сахарова. Саме такий пам’ятник 3 липня врочисто відкрили в парку студентів Національного університету “Львівська політехніка”, щоб ушанувати пам’ять розстріляних на цьому місці 70 років тому представників наукової інтеліґенції та членів їхніх родин.
Міжнародний конкурс на найкращу концепцію пам’ятника, в журі якого головував історик, професор Ярослав Грицак, проведено 2009 р. З 28 проектів, поданих до участі в конкурсі, обрано пропозицію Александра Сліви з Кракова. Саме він є автором пам’ятника у вигляді арки з десяти кам’яних блоків з вирізьбленими римськими цифрами, що символізують десять заповідей Божих. У цій конструкції зміщеним є п’ятий камінь, який стоїть в основі арки і відповідає п’ятій заповіді – “Не убий!”. Це символізує хитку межу – гріх, який створює загрозу для людства. Бо люди не можуть убивати одне одного.
Саме про братерство й хороше ставлення до ближнього багато говорилося на врочистому відкритті. За просторове вирішення та впорядкування території відповідали львівські архітектори Олег Трофименко та Дмитро Сорокевич. Серед присутніх були представники влади, духівництва, науковці, громадські діячі з України й Польщі, родичі загиблих. Урочистості відкривав ректор Львівської політехніки Юрій Бобало, який у своєму вступному слові нагадав історію трагічних подій 1941 р. Сам пам’ятник урочисто відкрили мер Львова Андрій Садовий з вроцлавським колеґою Рафалом Дуткевичем, попередньо виголосивши свої промови. Крім того, виступили перший заступник голови Львівської обласної державної адміністації Мирон Янків, голова Львівської обласної ради (ЛОР) Олег Панькевич, голова Почесного комітету проекту спорудження пам’ятника Тадеуш Лютий та голова робочої групи архітекторів зі спорудження пам’ятника Богдан Черкес.
Освятили пам’ятник архієпископ Львівський УГКЦ, владика Ігор (Возняк), архієпископ та митрополит Львівський Римо-Католицької церкви Мечислав (Мокшицький), та владика Володимир (Ющак) – Вроцлавсько-Ґданський єпарх УГКЦ. Урочистість закінчилася виступом дитячих хорів зі Львова та Вроцлава.
* * *
Усі ж промови були здебільшого поверхнево-дипломатичними, зрештою, очевидно, що для такої події це було найбільш відповідним. Певною мірою виділився тільки голова ЛОР О. Панькевич, який у своєму виступі, як на мене, не особливо нав’язливо й аґресивно, однак зачепив болісні питання українсько-польських взаємин. Він закінчив свою промову такими словами:
– Я хочу звернутися до польської та української еліти, до науковців. Зробімо так, щоб у нас було розуміння необхідності демонтажу так званого пам’ятника жертвам УПА у Вроцлаві. Адже в жодному українському місті немає пам’ятника жертвам Армії крайової. Так само в жодному українському місті не були демонтовані пам’ятні знаки загиблим полякам, та, на жаль, знаємо, що в Польщі на горі Хрищатій зруйновано пам’ятник українцям. Я також дуже сподіваюся, що Сейм РП не буде ухвалювати рішення про визнання УПА злочинною організацією. Я звертаюся до братів-поляків: пам’ятаймо нашу історію, пам’ятаймо її уроки. У нас має бути спільне майбутнє. Але воно можливе тільки в тому випадку, якщо будемо взаємно поважати одне одного, якщо будемо поважати право на власне бачення історії, минулого, сучасного і майбутнього. Шукаймо порозуміння, не робімо на пам’яті політики, яка спрямована на пошук того, що нас роз’єднує. Я вірю у світле майбутнє українського і польського народу.
Частину цього вислову перекладач інтерпретував у надто довільній формі та досить невиразно, у відеозаписах в інтернеті нема тих місць, де згадується УПА. У польських ЗМІ відразу з’явилися заголовки про “скандал і пафос у Львові”, нарікання стосовно уникання прикметника “польські” у згадках про замордованих науковців. І справді, О. Панькевич є представником партії “Свобода”, яка не надто схвально відгукувалася про перспективу встановлення пам’ятника, а точніше стосовно самого механізму прийняття цього рішення: на думку партії, до уваги не взято позиції громади. Проте у своїй промові О. Панькевич шанобливо віднісся до пам’яті загиблих, водночас закликаючи до взаємності. Щодо визначення жертв як “польських професорів”, то, здається, саме так переважно й звучало, хоч відомо, що серед них були й представники інших національностей. Також з’явилися нарікання стосовно того, що не надали слова представникам родин та німецькому історикові Дітерові Шенку. Очевидно, що могли бути просто організаційні промахи, неузгодженості, оскільки все робилося у великому поспіху – щоб устигнути все зробити до встановленої дати. Так, наприклад, стан навколишньої території був далеким від стандарту доброго облаштування – після дощу навколо зробилося болото, однак людей це не зупиняло. Звичайно, організаторам може не сподобатися згадка про це, але така заувага тут є радше для того, щоб показати, що для великої кількості людей – як з Польщі, так і з України, – ця подія була важливою і не могла минути без уваги, попри певні незручності.
Особисто мене вразив одвічний страх українців щось голосніше сказати, адже прагнення прощення й порозуміння має бути взаємним. Маємо прагнути цього й молитися за це, як і за душі невинно вбитих.
№30, 25 липня 2011 року {moscomment}
