Степан Мігус ■ РЕПОРТАЖ ■ №34, 2016-08-21
Мальтанці лікують без кордонів
«Ми всі повинні усвідомлювати, що нині Росія воює проти України, а завтра піде на нас та інших наших сусідів. Тому кожен у міру своїх можливостей допомагаймо українцям», – ці слова директора Ольштинської повітової Мальтанської лікарні в Барчеві Едити Скольмовської повинні б постійно звучати від нинішніх політиків. Але чути інші, далекі від того, щоб була охота простягнути дружню руку. На щастя, є ще й такі люди, як Е. Скольмовська та колектив лікарні, яким вона керує.
Заклад у Барчеві бере участь від початку цього року в проекті реабілітації та оздоровлення українських воїнів, поранених під час бойових дій на східній території України. Досі в лікарні реабілітовано чотирьох бійців Державної прикордонної служби України. На початку цього року лікувалися в Барчеві важко поранені прикордонники Віталій Омельченко та Олександр Ревуцький. Нещодавно закінчили лікування інші охоронці українських кордонів, офіцери – капітан першого ранґу Юрій Лошак і капітан Павло Гаврилюк. Цими днями барчевська лікарня сподівається приїзду двох чергових поранених прикордонників. Перед приїздом військових пацієнтів треба перекласти на польську мову по кільканадцять сторінок медичної документації на кожного. Українська сторона чомусь не спромоглася цього зробити в себе. Цією копіткою і затяжною працею зайнялися безкоштовно наукові працівники Вармінсько-Мазурського університету, львів’яни Лариса та Андрій Панасюки. Прикро, що не так вже й багато місцевих українців цікавиться долею поранених. Найчастіше ольштиняни Андрій Рацький та Андрій Копінський навідувалися до них. Показували їм Вовче лігво (Wilczy Szaniec – ставка Гітлера в Ґерложі поблизу Кентшина), поле Грюнвальдської битви, архітектурні пам’ятки. Родина Єви і Зенона Лосів запросила прикордонників за великодній стіл. Про перебування поранених знало майже все ольштинське середовище українців. Говорив про лікування прикордонників у Барчеві парох о. Іван Галушка. Мовилося про це і при вщерть наповнених залах під час днів театру і приурочених Шевченкові концертів, на яких, до речі, дехто з поранених був присутній…
Російські міни у морських хвилях
Капітан Юрій Лошак в українському Криму служив як командир прикордонного загону. Випливаючи катером на прикордонні води Чорного моря на початку 2014 р., з непокоєм спостерігав за дивним пожвавленням на російських військових катерах. Розпочалося блокування військових частин, але заворушень ще не було. Прикордонники помітили, що з боку порту «Кавказ» переправляються великі формування аґресивно настроєних так званих козаків, які автобусами їхали до Симферополя і Севастополя. Далі за розвитком подій у Криму не могли спостерігати, бо, згідно з наказом капітана, треба було переміститися з загоном у Маріуполь, щоби безпосередньо виконувати службу в Азовському морі.
«Ми й не думали, що не повернемося на основну базу в Криму, – згадує Ю. Лошак. – Першу нашу групу з двох катерів аґресор розстріляв 31 серпня 2014 р., як ми стояли в районі порту Маріуполь, поблизу Безіменного і Широкиного. П’ять або шість протитанкових ракет, вистрелених з околиць Беіменного, попало безпосередньо в ці катери. Дванадцять чоловік було на борту. Двоє пропали безвісти. Один з них – це сиґналіст, матрос Богдан Тищенко, а другий – це командир катера, старший лейтенант Денис П’єтухов. Ми їх так і не знайшли. Восьмеро інших матросів були дуже сильно поранені і впали у воду. Тільки два прикордонники залишилися цілими. Це був перший випадок, коли наші катери і наші морські прикордонники потрапили під обстріл. Наші катери несли мирно свою службу, спостерігаючи за надводною обстановкою. Ні мирному населенню, ні тим більше бойовикам вони ніякої загрози не спричиняли. Більше скажу, на катері навіть нема такої зброї, яка могла б у відповідь нанести удар. У нас кораблі і катери – патрульні, вони не призначені до морського бою або для висадки десанту».
Стріляючи до практично безборонних українських прикордонників, бандити потім назвали цей злочин першою переможною битвою на морі. А це були всього-на-всього підступні бандитські постріли, які не входять у жодні цивілізаційні рамки.
Другий випадок трапився, коли вже на борту катера був капітан Ю. Лошак. Він розповідає: «Вийшли ми з порту Маріуполь, пройшли якихось півтори милі, не думаючи, що на цьому місці може нам загрожувати небезпека. Була неділя, 7 червня 2015 р., недалеко виднів пляж, на якому було багато людей. Раптом наш катер натрапив на вибухову штуку, яку важко назвати, оскільки ще проводиться розслідування. Вона дрейфувала, і ми вже нічого не могли зробити. Так склалося, що це ми на неї наткнулись, а могла б доплисти до берега, заповненого людьми, або під якесь судно… Стався вибух». У той час на катері було вісім чоловік. Двоє – командир і представник Міністерства оборони – загинули на місці, а шість чоловік були поранені. Це сталося на мирній території, якою проходять десятки мирних суден, зокрема в порт у Маріуполі.
Поранення були різними – внутрішні органи, очі й барабанні перепонки у вухах. Ю. Лошак мав поранені очі. Йому в Одесі зробили десять операцій, щоб видалити з них осколки. Зір лікарі урятували. Крім очей, були численні поранення рук, ніг і всього тіла. Капітан-прикордонник лікується вже понад рік. Зробили операцію наразі на одному вусі з пошкодженою перепонкою, через півроку – на другому… Він устиг повернутися на службу, але знову потрапив у лікарню. Майже місячний етап реабілітації проходив у Барчеві. Виїжджаючи з Барчева, мріяв про продовження служби.
Рейд зі смертю по неконтрольованому прикордонні
Капітан Павло Гаврилюк служив у Луцькому прикордонному загоні. У липні 2014 р., як відбулося загострення на українсько-російському кордоні, волинських прикордонників вислали на східну територію України.
«Ми створили мотогрупу для підсилення кордону на сході, яка в липні 2014 р. висунулася в Донецьку область на пункт пропуску Маринівка. Тоді ще всю ділянку українсько-російського кордону контролювали наші прикордонники, хоча всюди було небезпечно. В’їжджаючи в зону воєнних дій, бачачи підбиту бойову техніку і розбиті позиції, а також розгромлені населені пункти, будинки, ми відразу зрозуміли, що це не якісь там слухи про війну чи сенсаційні новини, а дійсно бойова обстановка. Ми прибули на місце дислокації, на якому підміняли хлопців з донецького загону. Позиції, які ми зайняли, були обстрілювані дуже рідко, снаряди сюди не долітали. Хлопці нас трохи заспокоїли, але вже першої ночі все кардинально змінилося й почався обстріл наших позицій». На щастя, як каже капітан, тієї першої ночі ніхто з прикордонників не був поранений. Потім волинянам пояснили, звідки взялася ця атака.
«До ворога просочилася інформація, що ми з заходу, з Волині, – пояснює П. Гаврилюк. – До донецьких прикордонників стріляли менше, а нас, „бандеровцев”, атакували відразу, бо, мовляв, ми прийшли по їхні душі».
Донецькі хлопці швидко знялися, бо бачили, що пахне смаленим. І справді, практично щодня були обстріли позицій волинських прикордонників. Вогонь нісся переважно з території Росії, твердить капітан П. Гаврилюк, який, як і побратими, стояв безпосередньо на кордоні. З військових оптичних приладів було видно російські збройні сили, які вели вогонь по позиціях українських прикордонників з артилерії і російських градів.
«Десь всередині липня один снаряд впав на наші позиції, – говорить капітан. – Він не розірвався, а стирчав у землі під кутом. Навіть без балістичної експертизи можна було окреслити, звідки він прилетів, а кордон же був за 50 метрів від нас. Через керівництво ми вийшли на російських прикордонників, щоб організувати прикордонну зустріч між нами і ними, щоб зафіксувати оцей факт. Зустріч була домовлена, як сьогодні пам’ятаю, на четверту годину дня. Росіяни не появилися. Наш командир, щось передчуваючи, наказав зайняти позиції і бути готовими до оборони. І справді, через неповну годину розпочався обстріл наших позицій з території Росії».
Волиняни твердо тримали свої позиції. Десь після двох тижнів почали втрачати своїх людей. Були й поранені. Першого військовослужбовця з волинської групи убито 25 липня. У військових підрозділах, які займали позиції неподалік, ситуація була ще гірша. Оскільки в них була потужніша військова техніка, то основний удар ішов саме на них.
«Вони зазнавали щораз серйозніших утрат і вкінці приїхали до нас, оскільки всі їхні позиції були розбиті, провізія і вода закінчилася, – описує ситуацію прикордонник. – Приїхали на чотирьох БМП (ред. – бойова машина піхоти). Один з них сказав, що з їхньої 900-особової частини, яка приїхала на позиції, залишилося тільки 50 бійців, а решта – «двохсоті» (вбиті – С. М.) або «трьохсоті» (поранені)».
Над українськими позиціями постійно «висів» російський безпілотник і все фіксував. Стало зрозуміло, що після приїзду чотирьох БМП з солдатами, зміцнений російський удар піде по позиціях прикордонників. Так воно і сталося. Під сам кінець липня обстріл з території Росії і з української території тривав, як порахував П. Гаврилюк, практично безперервно сімнадцять годин.
З критичної ситуації прикордонників і військових урятувала тоді українська авіація (два л ітаки), яка нанесла удар ворогові, що обстрілював їх з території України. У відповідь бандити ракетами збили ці літаки. «І тоді, до речі, був той момент, коли вони збили і малайзійський літак, – говорить прикордонник. – Потім люди розповідали нам, що після збиття нашої авіації був ще один вибух – вони вцілили в цей цивільний літак».
Ситуація ставала критичною. Хтось зверху дав команду перейти а інші позиції. Затиснуті в кільце – з одного боку Росія, з інших – бандитські засідки, озброєні до зубів росіяни, все-таки вирвались однією неконтрольованою дорогою, яка проходила уздовж кордону. Ворог не сподівався, що українці саме цим шляхом пробиватимуться. Коли потрапили на відносно спокійну, вільну від бойових дій територію, розділилися на три групи. Вночі групу, в якій був капітан Гаврилюк, ворог обстріляв. Загинуло п’ять хлопців, а сімнадцять було поранених, капітан теж. Цей день капітан запам’ятав назавжди. Це було 31 липня 2014 р. Він переконаний, що їх зрадили «свої» запроданці, навівши ворога на село, у якому вони зупинилися. Зрадниками виявилися деякі мешканці села, які зробили це з ненависті до України. Капітан П. Гаврилюк лікується до сьогодні. У перервах між лікуванням повертається до свого луцького загону. З Барчева теж просто туди поїхав, хоч лікування ще не закінчено.
У Барчеві чекає ще двоє людей. Це прикордонники, які були поранені, захищаючи український кордон від аґресора зі сходу. ■
